Істота на ім’я Ніна, яка тривалий час жила у клітці на хуторі своїх батьків Подільський Яр у Хмельницькій області, продовжує перебувати у Скаржинецькій облпсихлікарні. Її мати, Марія Гордій, радіє, що дочка додала у вазі і вже не рве на собі сорочку. Марія рішуче спростовує сенсації, написані деякими авторами: «Ніна не паслася на траві і жаб не їла». Але тепер їй вже не треба доводити, що вона тримала в клітці здорову людину і не тільки не хотіла знущатися з доньки, а, навпаки, по-своєму хотіла захистити хвору. «Фактів, коли нещасні родичі мучаться, та не бажають розлучатися з хворими, на жаль, немало», — заявив Валерій Михальчук, головний лікар Хмельницького облпсихдиспансеру . «Я тих публікацій не читав, та Ніна — не Мауглі і не Тарзан, з якими її чомусь порівнюють», — говорить для «Дня» Валерій Михальчук. Пишуча братія поволі забуває про колишню «сенсацію». А що змінилося після того, як про випадок утримання хворої в клітці взнала вся країна? Нічого. Заклад, очолюваний Михальчуком, — у напівпідвальному приміщенні. Відгонить грибком, що «доїдає» підлогу. Персоналові й клієнтам тут не вельми затишно. Головний лікар говорить про вистраждане: «Для духовного задоволення у центрі міста ставлять кінотеатри та театри, інші установи культури та мистецтва. Тут-таки, у центрі, — заклади, де лікують хворих на серце, печінку, на венеричні хвороби. Коли ж інтелект дає збій, стражденного, наче прокаженого, запроторюють хтозна куди. Психлікарні — у старих монастирських стінах, конюшнях. Скаржинецька лікарня починалася з конюшні. Що у цій, що у Городищенській лікарні, де душевнохворі перебувають під одним дахом з ченцями, — однаково...». Далеко не всі родичі віддадуть сюди хворих. І хоча співіснування з людиною, в якої не все гаразд із психічним здоров’ям, іноді стає пеклом, ще не відомо, чи шляхетніший той, який збуває такого до психлікарні й забуває, як його звали. Михальчук звертає увагу й на певні особливості: «Ніна — із циганської родини. В них свої звичаї. Їхні діти часто голі, босі й голодні, та ніхто ж не ставить питання, аби відлучати від рідних батьків. Десь ця родина мандрувала, потім повернулася до Подільського Яру... Часто-густо буває, що і здорові сплять з котами та собаками...». Головний психіатр краю переймається долею своїх пацієнтів, яких, на жаль, прибуває з кожним днем, хоча населення з кожним роком зменшується: «У 1990 році було на обліку 34123 хворих, у 1998 — 38642, а тепер нова методика обліку». Він пояснює: «Якось прибули сюди, до диспансеру, дружина і чоловік. Вона розповіла, бо в нього мову відібрало, що сталося: коли йому на роботі оголосили, що звільнений за скороченням, тут- таки онімів. Вона ж стала безробітною ще раніше, а на утриманні — троє малих дітей. Більшає і народжених з розумовими відхиленнями».
Гострішає проблема. І де ж отим нещасним бути — вдома чи десь за містом? Валерій Михальчук продовжує: «Ліжко- місць у психлікарнях у нас бракує. Дякуючи голові обласної ради Миколі Приступі, який зглянувся на нещасних, поліпшилося фінансування. Та є родинний інстинкт. Відбувається реакція паніки: хворий не може второпати, де ж опинився. Поруч — такі ж божевільні, як він. У момент прояснення його ніхто не пригорне, навіть тих-таки індиків і собаки немає поруч. Ну, й психотропні медпрепарати, як уже давно відомо, лікують і калічать... До нового місця хворі звикають не завжди. В області був жахливий випадок в обласному центрі. Втікач із психлікарні розстріляв вісім душ своєї родини. «Що, як потім з’ясувалося, спричинило його дикунську агресію? Не бажав існувати у закритому закладі. Тікав, у скиртах ночував, а його знову — туди ж...» — розказує Валерій Михальчук. «У цивілізованих країнах уже давно зробили висновок, що душевнохворих треба лікувати амбулаторно. Провідні вітчизняні психіатри поділяють цю думку», — каже Михальчук. На запитання про тривалість життя, смертність у відділеннях для «хроніків» відповідає: «Актуальна проблема. Треба буде зайнятися вивченням цього питання».
Інспектор управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації Надія Галанда сказала для «Дня»: «Іноді з психлікарень намагаються збути в інтернати «доходяг», аби статистика була гарна». Та що ж чекає на бідолашну Ніну, що знічев’я стала «сенсацією»? Надія Галанда вважає: «Якщо вона залишиться агресивною, здатною до втечі, то в інтернат її не приймуть. Комісія зробить висновок, чи її можна буде прийняти до інтернату». Інспектор говорить, що у цих закладах умови утримання підопічних зразкові: «Вони ж мають підсобні господарства. Хто хоче, той бере участь у трудотерапії. А якщо не хоче, то кине сапку чи інший інструмент і піде. Силою працювати нікого не змушують».
А мати Ніни, Марія Гордій, мріє забрати її назад до себе: «Куплю хату в Подільському...». Село Подільське за два кілометри від хутора Подільський Яр. А поки Марія займається тим, чим займалася до сенсації —жебракує...
