Принаймні, коли автору вдалося поговорити з рівненчанкою Оксаною, яка пережила цей природний катаклізм, вона ще перебувала в шоковому стані. Єдина умова, яку поставила жінка перед початком інтерв'ю, — це те, щоб у матеріалі не було згадано її справжнє прізвище. І це зрозуміло, бо моя знайома займається «човниковим» бізнесом і не має потреби в рекламі своєї діяльності.
Остання поїздка в Стамбул не провіщала нічого незвичайного. Оксана разом із групою таких, як і вона, «шоп- туристів» із Рівного та сусідніх обласних центрів, відправилася позаминулого понеділка чартерним авіарейсом у Туреччину.
— Спочатку все розвивалося, як звичайно. Знайшли недорогий готель — влаштувалися і подалися до магазинів замовляти товар. Щоправда, у деяких членів групи того дня дуже боліла голова, але на це особливої уваги ніхто не звернув. Лягли пізно, близько другої години ночі. Як почався землетрус — не пам'ятаю. Прокинулася від того, що буквально викинуло з ліжка. Подруга, з якою разом жили в номері, почала хапати речі і щось кричати. У якийсь момент мені здалося, що я сплю і бачу страшний сон. Поштовхи не припинялися, я схопила в оберемок речі і побігла вниз сходами. Усюди лунали крики, світла не було. Думки плуталися і чомусь дуже хотілося якомога швидше одягнутися. Зупинилася на сходах і спробувала натягнути поверх нічної сорочки майку. Хтось штовхнув у спину, і я буквально влетіла в хол готелю, а звідти — на вулицю. Тут були вже майже всі наші. Не знаю як, але ми в натовпі знайшли одне одного. Вирішили бігти в центр на широку вулицю, боялися, що будівлі почнуть падати. Увесь район був заповнений людьми. Вискакували хто в чому, більшість турків були в довгих смішних нічних сорочках, хтось прикривався простирадлом або навіть подушкою. Картина була б сміховинною, якби не весь трагізм становища. На щастя, на нашій вулиці жоден будинок не впав, тільки стіни дали тріщини, інакше б я з вами не говорила. Буквально відразу ж з'явилися знімальні групи турецького телебачення, на вулицях почали розставляти телевізори і пішли майже безперервні випуски новин. Саме з них ми дізналися, що епіцентр був в Ізміті й очікуються нові поштовхи. Наша група зібралася, і виявилося, що не вистачає двох жінок. Напередодні вони добре відмітили приїзд і, напевно, просто проспали землетрус. Чоловіки, ризикуючи життям, кинулися в готель і буквально винесли їх на вулицю. Як виявилося, вони дійсно не могли зрозуміти, чому це їх так гойдало о третій годині ночі...
Через деякий час ризикнули забігти в готель, одяглися і, схопивши найнеобхідніше, кинулися шукати безпечне місце. Землю трусило постійно, дрібні поштовхи дуже нервували, і здавалося, що ми йдемо не вулицею міста, а палубою судна в шторм. Спочатку наша група рушила до парку, який був зовсім неподалiк від готелю. Там уже було все зайнято. Люди сиділи на кожному клаптику землі, сподіваючись, що саме тут безпечно. Не знайшовши місця в парку, ми пішли на берег моря. Однак і тут усе було зайнято. Нарешті вдалося влаштуватися недалеко від мечеті. Тут, сидячи на землі, ми і провели решту ночі. Уранці повернулися ненадовго в готель, помилися — воду на короткий час дали — і терміново залишили номери, бо оголосили, що можуть бути нові поштовхи. У місті відбувалося щось жахливе. Зовсім недалеко від нашого готелю упав цілий квартал. Страшні крики лунали з-під руїн. Дуже багато будинків дали тріщини. І все ж магазини працювали, ми одержали замовлений товар і стали чекати вечора. У готель повертатися нам не рекомендували, і ми до пізньої ночі просиділи в невеликому відкритому кафе. Місцеві жителі також не ризикували повертатися до будинків і, повиносивши столи та стільці, влаштувалися прямо на вулицях. Усі із жахом чекали повторення страшного землетрусу. Друга ніч стала справжнім пеклом. Не витримавши, я під ранок пішла в готель, вирішивши, хай буде, що буде. Однак і тут заснути не вдалося. Під час кожного хоч трохи сильного поштовху схоплювалася і готувалася бігти на вулицю.
Третього дня після землетрусу полегшало якось, люди почали звикати до небезпеки, а на березі моря стихійно виникло справжнє наметове місто. Ми ж думали тільки про одне: як би швидше вибратися зі Стамбула та повідомити рідним, що живі. Зв'язок, включаючи і стільниковий, майже не працював, але нам вдалося подзвонити в авіакомпанію, яка мала прислати за нами літак, і там нас запевнили, що він прилетить вчасно. І все ж до останнього моменту нам здавалося, що вибратися із цього пекла не вдасться. Коли ми все ж прибули на батьківщину, то багато хто цілував землю і плакав від радості, що залишився живий. Те, що ви бачите по телебаченню про землетрус, — це далеко не вся правда. У Туреччині відбувається щось страшне. Місцеві жителі казали нам, що загинуло не менше п'ятидесяти тисяч чоловік.
Те, що сталося там, навіть трагедією назвати важко. Це було схоже скоріше на кінець світу. Приїхавши додому, я першого дня боялася своєї власної квартири, стіни якої, здавалося, ось-ось можуть упасти. Туркам доведеться навчитися жити із цим почуттям і розуміти, що землетрус може в будь-який момент повторитися.
Вислухавши розповідь Оксани, я не витримав і запитав, чи буде вона після всього пережитого ще їздити в Туреччину.
— Буду, а куди подінешся. Страшно, звичайно, але інакше заробити собі на життя в нашій державі мені навряд чи вдасться. Доводиться ризикувати і нічого із цим не вдієш. Таке життя.
