Ця жінка стояла на Майдані в листопаді-грудні 2004-го. Об’єктив фотокамери, вихопивши її обличчя з тисяч інших, справді зафіксував один на всіх настрій, одне на всіх очікування, одну на всіх надію. Це дійсно були ті дивні, ні з чим не порівнянні час і почуття.
Ми не знаємо, чи прийде ця наша співвітчизниця на Майдан цієї неділі. Чи побачить, як «польові командири» Майдану розпочнуть «урочистий монтаж сцени Майдану»... Хто знає, чи буде вона на Майдані 22 листопада 2005 го — в день, на який призначенеофіційне святкування річниці помаранчевої революції. А якщо буде — то кого з ораторів почує, про що думатиме, чи дочекається виступу Президента...
Минулорічні події — вже історія. Сьогодні ми знову — кожен за себе. У кожного особисті проблеми, радощі, плани на майбутнє. Ми по-різному оцінюємо те, що сталося тоді, й особливо те, що відбувається зараз. По-різному дивимося на тих, кого вибрали, — хто розчаровано, хто все ще з надією, хто — з болем. Тим самим болем, який можна побачити в очах цієї жінки, яка багато і багатьох перебачила. Вона, на відміну від молодих «революціонерів», достеменно знала, що зі зміною влади не настане загальне благоденство. Але попри це — вірила.
Віра — це найдорожче, що ця жінка та мільйони інших українців поклали в ті дні на вівтар перемоги сьогоднішнього Президента (ми ж уже «стріляні горобці» — знаємо ціну політикам і їхнім словам!). І повернути людям борг можна тільки виконаними обіцянками. А щоб пам’ятати про них, чиновникам усіх мастей, напевно, було б непогано повісити в своєму кабінеті на стіні поруч із портретами перших осіб (а взагалі-то і замість них) оцю фотографію. Щоб щодня дивитися в «очі Майдану».
