«Україна — виморена штучним голодом; Україна — втратила національну еліту; Україна — стоїть на руїнах храмів; Україна — позбулася всіх родинних цінностей; Україна — на десятиліття позбавлена національного, політичного та культурного життя». Цей точний і страшний напис є правдивим діагнозом того, що сталося з нашою Батьківщиною у жахливі 1932—1933 роки, час свідомо організованого й продуманого геноциду українського народу. І ці безжальні, невблаганно істинні слова зустрічають кожного відвідувача документально-художньої виставки «Україна пам’ятає. Світ визнає» й урочистої презентації Національної книги пам’яті жертв Голодомору в Україні, що відбулася 18 листопада в Українському домі.
Мільйони непохованих, неоплаканих людей, котрі загинули лютою голодною смертю на найродючішій у світі землі... Чи усвідомлюємо ми повною мірою одну жорстоку річ: сьогоднішні українці є нащадками тих, хто вижив (найчастіше — дивом вижив!) у ті роки? Перед початком презентації скорботно-спокійний, неквапливий (аж моторошно стає, наскільки спокійний, але це єдино правильний вибір — жодна істерика тут недоречна) голос дівчинки перераховує родини, села, області й називає імена жертв терору голодом. У переважній більшості родин загинула, як мінімум, половина людей. Цей нещадно короткий перелік тривав лише хвилин 10—12 (жорсткі вимоги регламенту), було згадано 18 областей України — від Сумщини до Хмельниччини, від Одещини до Чернігівщини. І мимоволі запитуєш себе: скільки десятиліть, років, місяців необхідно для того, щоби отак, неспішним, рівним голосом перелічити самі лише прізвища невинно убієнних душ; а кожна ж-бо людина — то є цілий світ...
Директор Українського інституту національної пам’яті академік Ігор Юхновський відзначив, що перед присутніми лежать 18 томів по областях (плюс окремий том, присвячений місту Києву), котрі в сумі й складатимуть, власне, Національну книгу пам’яті жертв Голодомору в Україні. В чому був сенс цієї нелюдської винищувально-терористичної акції, влаштованої комуністичним режимом в СРСР? В тому, щоб припинити в будь-який спосіб поступовування українського народу до незалежності, відкарбоване в IV Універсалі Центральної Ради та в наступних документах Української Народної Республіки. Аби придушити цей рух, потрібно було нищити українське селянство, носія національної ідеї, культури й мови впродовж віків (необхідно пам’ятати, що на початок 30-х років минулого століття 80% українських громадян були селянами, майже 92% з цих селян — українцями за національністю).
Всі ознаки того, що цей небувалий в історії людства злочин був саме навмисним та заздалегідь свідомо підготовленим — наявні, вів далі академік Юхновський. Все це не могло бути випадковістю. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, лише за зиму 1932—1933 рр. 3,6 мільйона українських селян було вбито голодною смертю (а з урахуванням ненароджених дітей — це ще 1,1 мільйона). Разом — 4,7 мільйона; ці загиблі у свою чергу не народили дітей, отже, сукупні кумулятивні втрати від Голодомору становлять 6 мільйонів жертв... Виникає фундаментальне запитання, якого нам не уникнути, сказав Ігор Рафаїлович Юхновський: хто є головним злочинцем, основним винуватцем того, що сталося? Таким злочинцем, відповів академік, не є якась окрема «ворожа» нація або навіть не тільки окремі людожери-«вожді» (хоч диявольську роль Сталіна та його поплічників заперечувати неможливо).
Цим злочинцем є комунізм, антилюдяна ідеологія, утопічна легенда, що вона породила безкраїй океан зла для України, Росії та інших країн світу.
З пильною увагою був вислуханий виступ Президента України Віктора Ющенка. Чому так важливо для нас усвідомити суть та причини цієї катастрофи, збагнути її наслідки? — запитав глава держави. Відповідь така: бо це подія, яка напряму дає відповідь на те, ким ми є й ким ми будемо завтра. І ще: неможливо іти в майбутнє, забувши засадничі цінності попередніх поколінь, їхню мову, віру й долю. Бо немає ще на політичній карті світу держави, яка б утворилася на чужій культурі, чужій історії. І якщо ти хочеш бачити процвітаючою свою державу, свою націю — треба по зернині збирати те, на чому вона тримається, підкреслив Президент. Адже є дві речі, з яких складається історія кожного народу: це історія його боротьби за незалежність та історія розвитку власної держави, коли вона, нарешті, є вибореною.
Комуністи стверджують, сказав Віктор Ющенко, що причиною Великого Голоду нібито були неврожай та посуха. Це — суцільна неправда. Ключем же до розуміння причин катастрофи (і взагалі причин ненависті Сталіна до України) є не всім ще, на жаль, відомі слова «вождя народів», сказані ним ще у 1925 році: «Національно-визвольне питання — це є селянське питання». Тобто, якщо ви хочете приборкати визвольний рух — треба, насамперед, приборкати селянство. Бо, підкреслив Президент, вільний селянин, який мав родину, землю, майно, худобу — був майже самодостатнім і міг вперто протистояти тиску тоталітарної держави. Ось чому він підлягав знищенню. І ось чому, на думку Віктора Ющенка, Голодомор — це злочин проти нації, який не оцінюється тільки моральним, духовним, людським виміром; він має колосальний політичний підтекст. Разом з тим у словах Президента (додамо від себе) відчувався невимовний людський біль і саме особистісне ставлення до трагедії; зокрема, він розповів присутнім, що в його рідному селі Хоружівці (має 13 цвинтарів) дві третини всіх могил — це поховання людей, вбитих голодом у клятих 1932 —1933 роках... Завершив свій виступ Президент України такими словами: ми збережемо державність, якщо впораємось з тими викликами, які, власне, й породили трагедію 1933 року. Все в наших руках...
І кілька слів про документально-художню виставку «Голодомор 1932—1933 років в Україні — геноцид українського народу. Україна пам’ятає, світ визнає», що відкрилася вчора в Українському домі і працюватиме до 30 листопада. Кожний небайдужий може побачити там документально проаналізовані й підтверджені передумови, причини та перебіг страшної трагедії України. До речі, дуже важливо, що окремий стенд («Механізми геноциду») було відведено роботі комісії Конгресу США з вивчення Голодомору в Україні, очолюваної незабутнім Джеймсом Мейсом; наведені основні висновки Комісії щодо спланованості трагедії, її спрямованості на «очищення» території України від національного потенціалу — селян та інтелігенції.
І виставка, і Національна книга пам’яті переслідують одну, не просто благородну, а життєво важливу мету: показати українцям, що лише власна демократична незалежна держава є запорукою проти повторення таких геноцидних жахів у майбутньому. Бо не можна довіряти долю народу чужим державним керманичам (а надто тим, котрі досі говорять і пишуть про так называемый «Голодомор», вживаючи це слово у лапках). Це завжди погано кінчається.
