— Анумо, діти! Підніміть руку ті, кому подобається хворіти! Та не соромтеся, не соромтеся! На застуду, звичайно, на що ж іще? Щоб так, по-справжньому, з температуркою, та на лікарняний... Ну, добре, добре, вже бачу, більшість. Дякую. Та й дійсно, як може не подобатись грип? Ось випав сніжок, і вдень — дарма, що сонця майже не видно, — дуже світло і тихо. Хіба інколи синиця по підвіконню пострибає. Машини з побілілими дахами проїжджають обережно й повільно. Дерева всі, як з новорічної поштівки. Але цей день особливий з іншої причини. Бо ти не чимчикуєш iз самого ранку до школи, і тебе ніхто — о, диво! — туди не жене. Навпаки. Тебе вкладають на м’яку постіль і закутують ковдрою. Поять чаєм iз варенням та медом — смакота! Ти лишаєшся в спокої цілісінький день, і уроків робити не треба. Весь день — твій. Обкладаєшся книжками... Вмикаєш телевізор і дивишся, поки не набридне... Або спиш... Або чаю та меду скільки влізе... Рай, справжній рай!
Мені так подобалися ці золоті грипозні деньки, що я докладав усіх можливих зусиль, аби їх продовжити максимально. Наприклад, коли приходила наш дільничний лікар і вставляла мені градусника під пахву, я казав, що мені треба терміново висякатися, йшов у ванну і швиденько занурював бідолашний прилад під струмінь гарячої води. А потім виходив — iз невинним виглядом і сталою температурою 37,5. І звільнення від уроків продовжувалося, хоча пацієнт уже давно одужав. Так тривало, аж доки лікарка не сказала, що, здається, в дитини рідкісна форма затяжного грипу. Зрозуміло, що наступного дня трапилося диво зцілення.
Пройшли роки. Але старі звички та приємні спогади не підвладні часу. І ось я, вже старшокласник, йду до поліклініки — отримувати чергове звільнення від занять. Ну, втомився трохи, буває. В кабінеті — дві молоді, гарні, але, здається, сердиті дівчини в білих халатах. Мені знову дають градусник. На жаль, в ванну вже не сховаєшся, і батарея далекувато. Я гіпнотизую себе, я проваджу інтенсивний аутотренінг: «У мене температура... У мене температура...» — і мені таки дійсно стає зле. Результат — 36,9. Трохи-трохи не дотягнув. Але ж у мене нежить! Але ж голова болить! Але на сором’язливе прохання виписати довідку одна з фурій вибухає: «Ти що, прийшов сюди зі своєю нежиттю і ще чогось хочеш?!!»
Це було безперечне фіаско. І означало воно тільки одне: дитинство скінчилося.
Тепер грип — завжди невчасно. Він заважає думати над статтями, він заганяє у ліжко, коли навпаки, хочеться піти в гості, або на прем’єру, через нього зривається робочий графік... І молоко з медом, і телевізор, і навіть інтернет — нічого не тішить. А найрадісніший момент — коли та зараза звільняє тебе не від занять, а від себе.
Але я не з тих, хто забуває старих друзів.
Бо нещодавно... Та ні, тут потрібен експресивніший стиль, ось так приблизно:
І тут раптом — халепа! Невідомо хто, невідомо які люди, що сидять у тому таки телевізорі (ох, даремно я його так багато дивився!) намагаються мене переконати, що грип — це погано, це жахливо!
Та як це? Як же це?
Навіть назву якусь придумали, щоб людей в оману ввести, — «пташиний». Ну, пташиний і пташиний, ми тут до чого? Птахи хворіють, птахи вмирають, то така вже їхня доля, ну то й нехай, ми ж не птахи, трясця його матері! Ну, було, було — назвав один древній мудрець людину «двоногим без пір’я», а учень обскуб півня і приніс старому як повний відповідник тезі — але ж то коли було! Та і про грип тоді не йшлося...
Хоча я думаю, що, насправді, це історичне свідоцтво трохи неповне. Мудрець, вочевидь, сказав приблизно таке: «... двоноге без пір’я, яке час від часу хворіє грипом», а учень насправді виявився відданим і кмiтливим і приніс півня, щоб підтвердити слова вчителя, бо півень грипом і не хворів, і не збирався. А помер, коли потрапив у суп. І всі скептики, яких, мабуть, було немало, одразу замовкли перед лицем неспростовного доказу.
Добре, так я це до чого? Ніяк не зосереджуся... Мабуть, продовжимо наступним разом. Бо вже час пити чай.
Ні, спочатку аспірин.
