Українське керівництво довго критикували за «багатовекторність» чи «різновекторність» зовнішньої політики країни. Після тижня, що минає, може скластися враження, що головний вектор визначено. До такого висновку може підштовхнути комплекс подій: ратифікація Верховною Радою «пакетним методом» документів про українсько-російський державний кордон, про спільне використання Керченської протоки і про утворення Єдиного економічного простору, інтерв’ю прем’єр-міністра Віктора Януковича російським засобам масової інформації, зустріч Президента Леоніда Кучми і голови Верховної Ради Володимира Литвина з російськими візаві Володимиром Путіним і Борисом Гризловим у Криму. Вектори при цьому — дійсно різні, бо на початку тижня в Києві побував Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер, який, зокрема, не виключив, що засідання комісії Україна — НАТО під час саміту Альянсу в Стамбулі відбудеться на вищому рівні.
Першу програмну промову з цього приводу виголосив Президент Кучма, виступаючи на конференції з питань сталого розвитку. Вона містила дві тези. По-перше, згідно зі словами глави держави, поглиблення регіонального співробітництва повністю відповідає принципам Євросоюзу, оскільки в їх основі лежить розуміння того, що через співробітництво і партнерство з країнами-сусідами кожна окремо взята держава може максимально реалізувати власний потенціал і гарантувати національні інтереси. Посилення інтеграційних процесів «між нашими країнами» може сприяти утвердженню в східній частині європейського континенту зони стабільного соціально-політичного розвитку і високих темпів економічного зростання, в чому має бути кровно зацікавлена і європейська, і світова спільнота, вважає Президент. Таким чином, за його словами, активна позиція України з оптимізації відносин з Росією повністю відповідає проголошеному європейському курсу.
Друга теза Президента полягала в тому, що Україна не повинна інтегруватися до Європи як «молодша сестра». За його словами, відкладання вступу до ЄС на віддалений термін пов’язане з необхідністю розширення періоду фундаментальних системних трансформацій.
Тези прем’єр-міністра Януковича в інтерв’ю російським ЗМІ були «глибшими» і навіть схожими на передвиборний популізм. За його словами, створення ЄЕП відіграватиме об’єднуючу роль, сприятиме курсу на європейську інтеграцію України і Росії і сприятиме їх якнайшвидшому вступу до СОТ, Україна і Росія повинні не заважати, а взаємодоповнювати і допомагати одна одній, включаючи ЄЕП до загальноєвропейського простору, створення зони вільної торгівлі в рамках ЄЕП повинно базуватися на принципах СОТ. Він також говорив, що саме по собі створення зони вільної торгівлі — не мета російсько-української інтеграції, а інструмент для об’єднання науково-технологічних спільнот двох країн. На думку Януковича, Україна і Росія повинні мати спільну політику в нафтогазовій сфері відносно Європи, і що «коли Європа побачить Україну і Росію єдиним партнером, вона буде зацікавлена в тому, щоб ми здійснювали єдину політику».
Саме по собі створення зони вільної торгівлі можна було б тільки вітати, якщо забути, що домовленості про це, зафіксовані на папері, існують вже понад десять років і не виконуються. Єдиний економічний простір — дещо більше за зону вільної торгівлі. Угода про його створення вказує на уніфікацію законодавств, координацію митної, торговельної, валютної політики. У заявах російського керівництва відкритим текстом звучить, що головною ідеєю є створення митного, а потім і валютного союзу. Координацією політик займатиметься спеціально створений наднаціональний орган, а рішення прийматимуться на основі реального економічного стану країн. Таким чином, йдеться про несамостійність у прийнятті рішень і невідповідність Конституції. Так само їй не відповідають і норми ЄС, які теж передбачають втрату значної частини суверенітету. Щоправда, ЄС створювався десятиліттями, його потенціал і ресурси непорівнянні з потенціалом і ресурсами ЄЕП і СНД, і чомусь серед країн — членів ЄС не зафіксовано бажаючих вступити до ЄЕП.
Щодо того, як ЄЕП сприятиме процвітанню української економіки, то за більш ніж рік із часу проголошення заяви про його створення ніхто не надав будь-яких розрахунків, які б на це могли хоч якось вказувати. Зате очевидними є щонайменше дві речі: українські підприємства опиняться в складній ситуації, бо не зможуть конкурувати з продукцією, виготовленою в Росії і Білорусі на значно дешевших енергоносіях. А що ціни на енергоносії для України не будуть зменшуватися, говорив посол Росії в Україні Віктор Черномирдін, спростувавши тим самим тезу першого віце-прем’єра Миколи Азарова (без жодних наслідків для нього). А хто зможе стверджувати, що український ринок праці готовий до вільного руху робочої сили з Казахстану, Білорусі тощо?
Очевидні і втрати: зокрема, переговорний процес з СОТ не передбачає жодної «синхронізації». Заявка кожної країни розглядається окремо. Україна, за словами багатьох західних експертів, за станом на початок року в переговорному процесі з приєднання до СОТ випереджала Росію. Неважко уявити, в який бік відбуватиметься «синхронізація», і хто уніфікуватиме законодавство (явно не Росія). Список можна продовжувати, питаючи, де справжні фінансові, технологічні, наукові ресурси для розвитку економіки — на Сході чи на Заході, чи відповідає українським інтересам залежність від позиції Москви?
Про те, що в України виникнуть проблеми на шляху до СОТ і до ЄС, попереджали речник комісара Європейської Комісії Дієго де Охеда і заступник держсекретаря США Елізабет Джонс. Таких попереджень були десятки, якщо не сотні. Отже, «європейським» шляхом з якихось причин просто пожертвували. Принаймні на якийсь час.
Захід може вітати такий розвиток подій, оскільки головне для нього — визначеність у відносинах. Набагато простіше мати справу з де-факто одним суб’єктом, і всі питання вирішувати в одній столиці. До речі, Європейська Комісія впевнено розпочинає з Росією переговори про створення єдиного економічного, безпекового, енергетичного, гуманітарного простору, і вже розробляє пропозиції для полегшення візового режиму для росіян.
Про стратегічну взаємозалежність України і Росії говорилося з самого початку. Тепер, очевидно, потрібно буде говорити про стратегічну інкорпорованість України в російські схеми найближчих перспектив, причому з міркувань, які в кращому разі можуть бути визначені як тактичні. Це і є варіант «стратегічного партнерства», яким його бачать у Москві. Що справа виглядає саме так, можна судити з висловлювання спікера Держдуми Гризлова про те, що рішення Нацради з телебачення і радіомовлення України про обов’язкове мовлення на національних каналах українською мовою «є думкою обмеженого кола осіб», а не позицією державного керівництва України.
