Рубрика «Мої 10 книжок» потроху набирає ходу. На сторінках п’ятничних номерів «Дня» вже висловили свої думки професор, доктор філософських наук Сергій Кримський (див. №48 від 15.03. 2002 р.), академік НАН України, професор, доктор філологічних наук Дмитро Затонський та постійний читач і експерт «Дня» Олександр Приймак із Харкова (№58 від 29.03.2002 р.). Лист, що прийшов до редакції від професора кафедри історії та українознавства Криворізького технічного університету Віталія Стецкевича, сподіваємося, дасть привід взяти участь у цій інтелектуальній акції представникам, за словами В.Стецкевича, «периферійної гуманітарної (і не тільки. – Ред. ) інтелігенції». У тому, що «голос регіонів у цій розмові зайвим не буде», немає сумніву. Більш того, ми впевнені, що й далеко від столичної суєти інтелігенція в інших містах і селах, великих і маленьких, має можливість критичніше розмірковувати над сутністю людського буття. Столиця значною мірою монополізувала право бути «істиною в останній інстанції». Але й за межею Київської окружної дороги люди думають над Вічним і сьогоденням; і хотілося би вірити, в першу чергу, — за допомогою Книги. Там значно менше «благ цівілізації», проте більше можливостей і бажання думати. Чекаємо на ваші листи та пропозиції.
«Человек без книги, аки птица пешая». Цю мудрість я вичитав, уже маючи за плечима майже 50 років, і подивувався: монах-чорноризець доби Київської Русі, десь там у монастирській келiї, дійшов до цієї афористичної мудрості ще тисячу років тому! І Володимир-Хреститель розумів це, научаючи дітей своїх грамоті і «любові до слова книжного». Щоправда, керуючись при цьому почасти і правилом: «Розга — ум вострит!» Це не завадило йому створити і перші бібліотеки, чи скрипторії — майстерні, де монахи переписували книжки — «шедеври мудрості книжної».
Я виріс із книжкою, ціну їй знаю; закоханий у книжку, бо вона формувала мій світ. Думаю, що в процесі «окультурення людини» (за Мерабом Мамардашвілі) книжка та читання книжок посідають одне з найважливіших місць у формуванні гуманітарної, духовної та інтелектуальної складової людини. Акція, започаткована газетою і підхоплена професором Сергієм Борисовичем Кримським, — захоплююча і винятково важлива. Прикро констатувати, але у наш час книжка поступово втрачає своє місце у формуванні духовного світу людини і, перш за все, молоді. Навіть гасло — «Книга — кращий подарунок» — якось непомітно втратило своє значення і вагу.
Уже декілька років, читаючи курс «Історія світової і вітчизняної культури», проводжу серед студентів вхідний тест-опитування. Серед 12 запитань — декілька напряму стосуються питань про місце і роль книжки в культурі людства: «Назвіть десятку письменників і поетів, які, з вашої точки зору, залишили найбільший слід у розвитку світової культури»; інше запитання стосується наших письменників. Та є й таке, що точно повторює задум «Дня»: «Назвіть, на ваш розсуд, «свою десятку» Книг, які освічена і культурна людина повинна обов’язково прочитати». Від аналізу тих анкет радості мало. Першокурсники 5—6 із 10-и книжок називають ті, що «проходили» в школі, а почасти і явно перші-ліпші, що спали на думку, або ті, що підказав колега... Та є серед них і такі, що вдумливо і серйозно заповнюють анкету, пояснюють, чому називають ті чи інші книжки. Майже в 50% анкет є Біблія (і це обов’язково!); доволі часто зустрічаємо «Кобзар» Т.Шевченка, окремі твори Ф.Достоєвського, О.Пушкіна, Л.Толстого, В.Шекспіра (обов’язково(!), щоправда, частіше «Ромео і Джульєтта», ніж «Гамлет» чи «Король Лір», але це вже скоріше покажчик віку моїх студентів та їхнiх юнацьких настроїв); М.Сервантеса, І.Франка...
Що ж стосується сучасної літератури і, особливо, нашої, то навіть за умови, що у варіантах є певна підказка: подається 3—4 десятки прізвищ сучасних українських діячів культури — все ж більше 90% не можуть визначити, хто ці діячі, так би мовити, за фахом, і неспроможні вибрати серед них прозаїків і поетів. Мова не йде про те, чи читали вони бодай щось цих письменників; завдання — значно простіше, але розв’язати його багато хто не може. А фігурують у тому переліку прізвищ — Ю.Андрухович, О.Забужко, В.Кожелянко, Р.Іваничук, В.Медвідь, В.Шкляр, Є.Пашковський, М.Матіос, М.Скорик, О.Бійма, К.Білокур, М.Примаченко. Більше «пощастило» Б.Ступці, Є.Гуцалу, П.Загребельному, Б.Олійнику, О.Гончару...
У цьому році був приємно здивований тим, що знають «Властелин колец» Толкіна, Гаррі Поттера — Дж. Ролінга. Щоправда, не через книжки, а через телебачення — наслідок «розкрученості» цих книжок у ЗМІ. Складається враження, що читають вкрай мало. А якщо і читають, то детективи, розважальну «макулатуру» тощо.
З десяткою наших українських книжок — справи теж погані. Набагато гірші, аніж iз десяткою світової класики. Навіть часто те, що «проходили» в школі (а це ж I курс), назвати не можуть. Я вже не кажу про українських живописців і драматургів, композиторів і архітекторів... У одній із київських газет Олег Сидор-Гибелінда пише про твори Василя Кожелянка, які стали, на думку автора, «відчутною подією літературного життя України останніх трьох років», що їх «вже соромно бодай не читати.., як колись соромно було не читати Ю.Андруховича, нині вдячно визубреного напам’ять». Що стосується визначення «соромно» — погоджуюсь, але щодо Андруховича, то, думаю, автор або перебільшує, або геть не обізнаний із ситуацією на периферійних теренах України. Принаймні наші студенти в 99% не знають взагалі про Ю.Андруховича. А я особисто 3—4 роки тому в жодній(!) із бібліотек міста — майже 800 тисяч мешканців(!) — так і не знайшов його «Рекреацій», як і в 2000 році «Хроніки від Фортiнбраса» О.Забужко... Соромно! Але скоріше за те, що професор не може знайти навіть «Дефіляду» того ж В.Кожелянка — книжок українських авторів в українському місті! Можливо, акція Малковича розповсюджувати через пошту хоча б дитячу класику зрушить справу на краще... Дай-то Бог!
Редакція «Дня» змусила мене взятись за перо. І не лише злободенністю теми. А ще й тим, що ви «відсікли» (чи мені так здалося?) лиш однією фразою українську периферійну інтелігенцію: «Ми звертаємося із проханням назвати свою «велику десятку» до найбільш шанованих представників нашої гуманітарної та технічної інтелігенції, політичної (і не тільки!) еліти...» Це звернення змусило мене настовбурчити вухо: а чи «втовпимося» ми — периферійна гуманітарна інтелігенція — в плеяду «найбільш шанованих» представників, і чи потрібне наше слово в цьому проекті? Пнутись до «найбільш шанованих» без запрошень і визнань не годиться. Проте пишу, бо зачепило за живе. Думаю, що і голос регіонів у цій розмові зайвим не буде. І останнє. Наважуюсь вивести «на подіум» і свою сокровенну «Велику десятку». Тим паче, що за останній тиждень передумав над нею багато. Ось цей ряд.
1. Біблія — втіха і порадниця; нескінченне джерело мудрості, знань і духовних настанов, «кладезь знань», і хоча вже давно пересвідчився, що, дійсно, «во многоя знания — многая печали», все ж переконаний і переконую в тім студентів: постійно через книжки поповнюйте свої знання. А печаль? Вона від знань завжди «светла» і життєдайна.
2. «Повесть временных лет» — «откуда есть пошла земля русская»?.. Ось питання питань, яке поставив літописець 1000 років тому і яке нас, українців, принаймні мене, не відпускає на спочин уже скільки років. Якщо хочемо знати: хто ми і якого роду, — то оминути це питання не можна... А до того ж «Повість...» — першеджерело нашої писаної історії.
3. Данте Аліг‘єрі. І на першому місці — його «Божественна комедія» Назва яка! Не просто комедія, а Божественна! Завдяки Данте я усвідомив одне: усе було на цьому світі ще задовго до нас, природа людська не змінюється; поряд жили і живуть — велике кохання і зрада, порядні і злодії; і всі ми проходимо в житті свої чистилище і пекло, а ось у рай — туди, де Господь вказує, чи всі потрапимо? Чи всі заслуговуємо?
4. Вільям Шекспір — «Король Лір» і «Гамлет». Питання питань: «Бути чи не бути?» — вже саме по собі цілком достатнє для того, щоб поставити доробок Шекспіра до «Великої десятки». Та є там ще один сюжет із «Короля Ліра»: батьки і діти — вічна тема; випробування любові дітей до своїх батьків та їхнє невміння (чи небажання?) розгледіти за красивими словами наміри і підступність одних дочок і щирість «улюбленої дочки» Корделії, яка відкидає лестощі і лицемірство... Та найголовніше: не зрозумів король, що вже не він ставить запитання своїм дітям, а саме життя поставило йому загадку: що дорожче над усе для людини — цукор, злато чи сіль? Він обрав перші два. Ось чому й розпочалась особиста драма, буря. Реальність життя виявилась страшною для «короля з голови до п’ят»; настало тяжке прозріння, а поряд — нікого. Окрім тієї, що любить його «як батька і не більше» та вірного Кента. Життя коротке, і весь час нас випробує на міцність, зрілість, прозорливість і мудрість. Чи всі складаємо той іспит і, навіть прочитавши Шекспіра, бачимо далі і прозорливіше, аніж Король Лір?
5. Тарас Шевченко. «Кобзар». Як сказав поет: «Одне тільки слово...» І більше нічого додати. Напевне, у кожного культурно свідомого українця Шевченко це — стрижень ментальності, патріотизму та українськості. Заберіть цей стрижень, і... зруйнується моє «Я». Шевченко — геній не лише нашої української культури, але і світової, бо достойно, грунтовно її там репрезентує. Приємно було знайти підтвердження своїм висновкам у поляка Єжи Єнджиєвича — див. «Українські ночі, або Родовід генія» (повість про Шевченка).
6. «Калевала» — карело-фінський епос. Ці руни ще в дитинстві відкрили мені такі чарівні, загадкові, незнані й незрозумілі до того часу світи (як-то може бути зимою ніч і ніч без Сонця, бо ж його викрала «злая старуха Лоухи»?). Ці світи були інші (саме інші, а не чужі), там були інші герої (не наш Котигорошко чи Лис Микита), зовсім інші; та добро в образі Вайнямуйнена і там перемагає зло. Відкриття цих нових, інших світів переконало: ми, українці, не самі в цьому світі. Він великий і різноманітний. Пізнати його — то насправді щастя. Світова класика допомагала і допомагає робити це і нині. Але «Калевала» була для мене першим і найбільш вразливим віконцем в інші світи і культури. Напевне, в кожного те «вікно» своє, але воно повинно бути. Можливо, аби раніше «Калевали» я прочитав Генрі Лонгфелло і пізнав його загадкового героя — вождя Гайавату — таким би віконцем став він, але ж сталося iнакше... А тут ще й доля — в далекі вже 60-ті минулого століття закинула на Північ. І раптом через вагонне віконечко бачимо напис: «Станция Лоухи»?! Тобто залізнична станція — під самим Полярним колом — має ім’я тієї, хто викрав Сонце і чудо-млин Сампо в народу? Ото чудо! Такий негативний персонаж із карельських рун дав ім’я станції! І — нічого: живе собі там народ, хоч би що, і пам’ятає своїх героїв — хороших і не дуже.
7. Антуан де Сент-Екзюпері і його «Маленький принц» пройшли в мене випробування часом, і через юнацьке захоплення і закоханість переросли у віру в те, що дійсно немає більшої розкоші (радості, насолоди), аніж радість людського спілкування. Особливо якщо це спілкування з тим, кого «ти приручив і за кого нині відповідаєш», та ще й з однодумцями; навіть подумки, як то буває і з авторами публікацій на сторінках вашої газети, з героями романів тощо.
8. Джером Клапка Джером. «Троє в одному човні...». Вагався довго, бо серйозних конкурентів у цьому жанрі літератури багато. Все ж обрав Джерома. Ісаак Бабель тут був серйозним йому конкурентом. Але Джером більш універсальний та інтернаціональний. Бабеля без знання специфічно-одеської мови, її жаргону, навіть інтонацій і акцентів — важко достойно оцінити. Достеменно знаю: в перекладі з російсько-одеської він втрачає неперевершену колоритність і «смачність». Дж.-К.Джером дозволяє перевірити людину на почуття гумору, без якого світ одноманітно-прісний, нудний і сірий-сірий. Без наявності почуття гумору, як кажуть англійці, стати джентльменом неможливо. Джером, як і інші колеги з цього цеху майстрів пера, допомагає розвивати почуття гумору. Людину треба виховувати гармонійно розвиненою.
9. Василь Стефаник та його новели чи все-таки Григір Тютюнник? Звичайно: на це місце міг претендувати і Стефан Цвейг, але одна лише фраза — «у селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася...» — колись давно приголомшила і в той же час немов прив’язала до цієї тоненької книжечки. Написати за життя так мало — усього одну цю книжечку, але так лапідарно і виразно точно, треба мати талант від Бога. «Стислість — сестра таланту» — це і про В.Стефаника. Не випадково в когорті новелістів Європи він — серед найкращих. То чому ж недооцінений у нас? Та хіба не те саме і з І.Франком, Г.Тютюнником та й іншими українськими письменниками і поетами...
10. Мішель Монтень та його «Досліди» («Опыты»). За що йому таку високу відвожу роль? Хоча і не погоджуюсь із ним у деяких питаннях християнського віровчення, все ж ціную: за науку дивитись на світ широко розкритими очима; піддавати усе сумніву, ставити запитання і шукати на них відповіді (у тому числі й ті, що стосуються Бога і нашої християнської віри). Не сумніватись у силі людського розуму, бо Творець не випадково так щедро наділив лише людину і створив Hоmo Sapiens — єдину розумну істоту на Землі.
Поставив було крапку. Та раптом Марія Матіос — авторка, в твори якої я закохався в минулому році — в газеті «День» (20.03.02 р.) в «Щоденнику» пише, що її бабця попри всі негаразди все-таки «в людський розум вірила до останнього... А я, бабцею, університетом і життям вчена, у торжество людського розуму не вірую». А от я, не розчарувавшись цим, хоч і дуже Марію Матіос поважаю і поціновую, все ж Монтеня залишаю. Бо вірую в розум і в силу життєвого досвіду.
Звичайно, скласти свою десятку «Великих Книг» не просто. Сумніви є: чи точно визначив? Бо ж поряд із тими, кого назвав, стоять в «черзі» і такі величезні постаті, як Вергілій і Ф.Петрарка, Гомер і О.Хайям, Ж.-Б.Моль єр і М.Сервантес, Й.-В.Гете і К.Гамсун, М.Гоголь і Г.-Х.Андерсен, І.Бабель та І.Бунін, І.Франко і М.Лермонтов, М.Зощенко і Б.Шоу, Г.Сенкевич («Камо грядеши?») і В.Гюго, Е.Хемінгуей і Я.Гашек, І.Котляревський і К.Паустовський, А.Міцкевич і М.Емінеску (тільки за «Лучаферул»)... 10—20 років тому моя десятка була б (це точно!) інша. Життя нас змінює, хоча воно таке коротке.
З повагою і найкращими побажаннями — Віталій СТЕЦКЕВИЧ, професор, завідувач кафедри історії та українознавства Криворізького технічного університету
P. S. Вже закінчивши друкувати, подумав, що добре і корисно, напевне, було б, аби газета «День» регулярно — 1 раз на 2—3 місяці — подавала інформативно-оглядові матеріали про літературні новинки України. А по-друге, можливо, продовжуючи проект, варто було б з’ясувати у читачів 10 Великих книжок української літератури, десятку вітчизняних композиторів, живописців... та одночасно попросити дати свої відповіді й 10—20-и наших народних обранців. Цікаво було б звірити свій «курс» із їхніми уподобаннями.
ВIД РЕДАКЦIЇ
Ці пропозиції професора В. Стецкевича здалися нам вельми цікавими, але здійснити їх можна тільки з вашою участю, шановні читачі.
