У видавництві «Либідь» підготовлено до друку драму Лесі Українки «Руфін і Прісцілла». Може видатися дивним, але окремим виданням цей архітвір поетеси виходить уперше! Чому так сталося і в чому суть авторських месиджів, адресованих нам, читачам цієї пронизливої Лесиної антиутопії? Мої версії відповідей на ці запитання — у післямові до книжки, скорочений варіант якої пропоную читачам «Дня».
Ілюстрував видання Сергій Якутович.
Залишається сподіватися, що видавничий проект «Либеді» буде завершено вже ближчим часом і що наклад видання потрапить до рук читачів. Дуже хотілося б, щоб драма «Руфін і Прісцілла», створена понад сто років тому, була нарешті заново відкрита тими, хто розуміє неперехідну цінність драматургії Лесі Українки.
НЕБЕСНА ДЕРЖАВА
«Руфін і Прісцілла», поза всяким сумнівом, найбільш загадковий твір Лесі Українки. Якась таємниця є навіть у словах поетеси, адресованих сестрі Ользі в листі від 5 жовтня 1912 року: «Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши «Руфіна і Прісціллу». Щось же це мало означати! «Не смію вмерти, не скінчивши...». Цілком очевидно, що йшлося про найголовніше, найсокровенніше.
Творча історія «Руфіна і Прісцілли» склалася так, що повний текст драми уперше було опубліковано тільки 1951 р., рівно через сорок років після того, як у львівському журналі «Літературно-науковий вісник» з’явилася «скалічена» редакція твору (1911 р.).
Для сюжету «Руфіна і Прісцілли» Леся Українка використала матеріал ранньохристиянської історії — ідеться в ній про Римську імперію ІІ ст. Християнство давно цікавило Лесю Українку, причому її роздуми над його історією і суттю цілком вписуються у контекст модерної критики християнства рубежу ХІХ—ХХ століть. Проте, зрозуміла річ, авторку драми цікавило не християнство саме по собі. Наталя Кузякіна у монографії «Леся Украинка и Александр Блок» (1980) чи не першою звернула увагу на аналогію між християнством — і соціалізмом, що зустрічалася в літературі початку ХХ ст. (для прикладу названо роман А. Франса «На білому камені»). Але розгортати далі аналогію «християнство — соціалізм» на матеріалі драми «Руфін і Прісцілла» було небезпечно: аналіз міг би привести до вельми ризикованих висновків щодо характеру і перспектив «небесної держави», про яку точиться запеклий диспут уже в першій дії твору.
Перш ніж звернутися до цього диспуту, слід нагадати, що «Руфін і Прісцілла» Лесі Українки — драма ідей. Увага зосереджується в ній на тому, що говориться, на битві ідей, що їх обстоюють герої-антагоністи.
Познайомимося з ними.
Руфін — римський патрицій, республіканець за переконаннями і, відповідно, противник тиранії імператорів. Він — любитель римських філософів і сам філософ. Першу дію драми поетеса почала діалогом Руфіна і Прісцілли, з якого постає гостра світоглядна і психологічна колізія: любов молодого подружжя проходить складне випробування конфліктом цінностей. Прісцілла — щира, самовіддана християнка, однак її віра погано узгоджується з уявленнями Руфіна про свободу. «Блиснуло межи нами меча Христового жорстоке лезо», — гірко констатує Руфін.
Але це ще тільки зав’язка; найголовніші перипетії — попереду. Тим часом авторка виводить на кін Парвуса, «християнина невідомого роду-племені». Його диспут із Руфіном про «небесну державу» знаменує початок надзвичайно важливої «битви ідей», в якій і спалахують ті алюзії, що змушували читачів думати не так про християнство ІІ віку, як про перспективу століття ХХ (для нас то вже ретроспектива, яка дає можливість зіставляти Лесині візії з реальною картиною історії, що відбулася).
Парвус — одержимий догматик християнства. Суперечка зав’язується довкола «писань учителів», у яких Руфінові не до душі як «стиль простецький», так і «рабство думки». Згадується філософ Цельз із його критикою християнства. Руфін мовби приєднується до думок філософа зі своїм аналізом і своїми провіщеннями. І справді, обіцяна Парвусом «небесна держава» — «новий Єрусалим»! — має моторошні обриси. Та й сам шлях до неї такий, що мимоволі змушує здригнутися, оскільки для фанатика Парвуса мета виправдовує засоби («На пожарищі світ новий настане», — пророкує він).
Репліки Руфіна привносять у диспут кассандрівське начало (завершення роботи поетеси над драмою про пророчицю Кассандру збіглося з початком реалізації задуму «Руфіна і Прісцілли», тож природно, що світло трагічного пророкування лягло й на новий твір Лесі Українки). Що тривожить молодого патриція-філософа? Передчуття великого «пожару»; розливи марної крові; потрясіння основ; стихія руйнування всього, що «лишилося від славних часів колишніх»... «Ваша віра /зруйнує працьовитість, а жебрацтво /в честь уведе, хоч і не дасть загоди/ голодній черні, тільки роздратує», — віщує Руфін.
Догми Парвуса і тривожні прогнози Руфіна легко проектуються на реальність часів розгорнутого «соціалістичного будівництва» в СРСР. Парвус одержимий жагою руйнування старого світу, знищення пантеону античних богів «до підмурівку» (аналог відомого революційного гасла «мы старый мир разрушим до основанья»). Він свято вірить у єдиноправильність свого вчення і ладен обстоювати цю монополію на істину у найжорстокіший спосіб. «Варті ж ви, щоб вас розбили скелі /підводні і безодня поглинула!/ Так варті ж ви, щоб вас пожерли /змії і люті чуда-юда океану! /О, як душа моя в долоні плеще,/ вважаючи погибель нечестивців!» — кидає, розпалившись, Парвус своєму опонентові, який по-філософськи розмірковує про принади вільної думки. Яка вже там вільна думка і яка любов до ближнього, коли Парвус мріє про меч, а не про любов! Репресії як спосіб навернення до єдино правильного вчення зовсім не видаються йому чимось таким, що суперечить Христовій проповіді.
Особливо підозріливий Парвус щодо книжників та панів — його симпатії на боці плебеїв. Книжники небезпечні тим, що «щось вони мудрують, ... так мов не досить їм письма святого», а пани — ті люблять «верховодити в громаді, наче бог злюбив їх понад простолюд». Неважко уявити, ЩО випливає з такої Парвусової підозріливості: звісно, потреба в інквізиції. (Який точний виявився цей Лесин прогноз! «Книжників» — інтелігенцію — більшовики оголосять «прошарком» і поведуть із ним запеклу боротьбу, а панів узагалі візьмуться винищувати як клас).
Не дивно, що перспектива такої «небесної держави» жахає Руфіна. Він запитує співрозмовника про «підмурівок» — мовляв, а як же з ним? На що отримує рішучу відповідь: «Стане олтарем єдиному» (себто — єдиному богові). «Олтар серед руїни!.. — вигукує вражений Руфін. — Се ідеал небесної держави?».
Мине якихось два десятиліття, і інший український драматург — Микола Куліш — по суті, повернеться до цього диспуту про «небесну державу». У його драмі «Патетична соната» з’явиться більшовик Гамар, «солдат революції з простим серцем», який із хворобливим азартом і пафосом пророкуватиме наближення нового світу: «Буде наш весь світ. ... Наш місяць. І вітер наш... Хай ставлять шибениці, хрести... Справляють хай молебні, співають «Отче наш», — світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!..» (час дії у «Патетичній сонаті» — лютий-жовтень 1917 року).
Чим не ідейний нащадок Парвуса?! І хіба так уже відрізняються «арки із шибениць» Кулішевого Гамаря від «олтаря серед руїн» — Лесиного Парвуса?
«МИ ХУТКО СТАНЕМ ЧУЖИНЦЯМИ У НАШІМ РІДНІМ КРАЮ...»
У диспуті про майбутню «небесну державу» є ще одна принципово важлива грань — колізія між «всесвітянством» Парвуса і «римськістю» Руфіна. Парвуса авторка представила на початку твору як «християнина невідомого роду-племені», і він справді виявиться переконаним «безрідним космополітом» (як сказали б під час сумнозвісної сталінської кампанії 1949 року, спрямованої проти радянських євреїв). Логіка Парвуса вбивчо проста: навіщо Рим, коли попереду чекає «новий Єрусалим», де всі будуть «громадянами небесної держави»? Причому, всі — це ті, хто вціліє, кого не знищить меч охоронців «єдиноправильного» вчення. Праведники. Ідеальні громадяни, котрі забудуть, якого вони роду-племені. Руфін реагує на ці моторошні фантазії Парвуса щирим здивуванням, у якому виразно чується острах: «Як далі піде так, ми хутко станем /чужинцями у нашім ріднім краю, /вигнанцями з небесної держави, /бо їй нема на нашім світі місця, /та й ми дістатися туди не можем, / де перше треба вмерти, щоб ожити, / і втратити зовсім подобу людську, / щоб статися не людьми й не богами, /а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара».
Перспектива, про яку каже Лесин Руфін, — дуже українська: «небесна держава» неминуче уніфікує все і вся, пройдеться асиміляційним катком, знищивши в ім’я «всесвітянства» залишки національного коріння своїх громадян. А тим, хто якимось дивом усе ще чіплятиметься за коріння, дістанеться тяжкий хрест — бути «чужинцями у ріднім краю».
У драмі Лесі Українки, писав у 1930 р. Микола Зеров, помітний «відгомін тих розмов та суперечок, що провадилися між українськими націоналістами та першими соціалістами», власне — «конфлікт українських націоналів та соціалістів, або наддніпрянців і галичан». Леся Українка й сама брала участь у подібних суперечках — варто згадати її полеміку з І. Франком (стаття 1897 року «Не так тії вороги, як добрії люди»). Франко дорікав наддніпрянській інтелігенції за те, що вона вливається в загальноросійський революційний рух, забуваючи за «общерусизмом» про національні завдання. Схоже, що Леся Українка, яка в молодості віддала данину драгоманівському «космополітизму», з часом таки солідаризувалася з Франком.
Диспутом Руфіна й Парвуса тема «чужинства» у ріднім краю (а з нею — колізія національного та імперського) не вичерпується. Поетеса ввела в коло героїв своєї драми колишнього раба Нартала, викупленого молодим патрицієм Кнеєм Люцієм і відпущеного ним на волю, і саме цей персонаж найбільшою мірою «забезпечує» гостроту проблеми, про яку йдеться.
Нартал — африканець; тепер він, як і Люцій, християнин. Звільнившись від одного рабства, він непомітно для себе потрапив у нову неволю — римську. І тепер Нартал бунтує проти всіх: проти братів-християн, які розчарували його; проти Люція, який спокусив його волею, що обернулася рабством; а найголовніше — проти себе самого! Він картає себе за те, що кинув «пустиню рідну» і «батьківські намети», що заради римських спокус «продав і честь, і гордість». Думав, що «римлянином навіки став», а насправді — залишився чужим серед своїх, оскільки «римлянин всяк загине сам скоріше, ніж варвару дасть волю».
Найгостріше драма Нартала відбилася в його запальному, болісному монолозі, зверненому до Люція:
Ти став мені показувати зараз,
не через грати, а на вільній волі,
красу Італії, багатство Рима, —
У мене дух зайнявся! І забув я
пустиню рідну й батьківський намет
для нечесті блискучої. А потім
ти показав мені ще інші скарби, —
світ філософії, науки, хисту, —
і я, нещасний варвар, думав щиро,
що я римлянином навіки став,
що й Рим прийняв мене за свого сина...
Я помилився, хутко показали
мені сю помилку твої краяни,
патриції та запанілі хами, —
щодня вони презирством викликали
зо дна душі моєї знову звіра,
і знову я ставав номадом диким,
душею повертаючись додому.
Але ти знов на мене сплів сильце:
Ти навернув мене у християнство...
Тоді-то й почалася повна влада,
безмежне панування надо мною...
Нартал, як бачимо, говорить про «лагідне», не мілітарне завоювання варварів. Підкорити інших можна й непомітним поглинанням, «братерськими» обіймами, в яких стає неможливо дихати. Кней Люцій — не якийсь агресивний, примітивний колонізатор; Леся Українка наділила його багатьма інтелектуальними й моральними чеснотами, через що й Нартал у ставленні до колишнього свого господаря роздвоюється. І все ж неволя є неволя, хоч би якою золотою була клітка.
У драмі йдеться про ментальну несумісність поневолювача (хай навіть і вбраного в демократичну одіж) — і поневолюваного. Це речі універсальні, проте зрозуміло, що в колізії римлян і варварів сучасники Лесі Українки могли легко впізнати те, що було їм знайоме до болю: ситуація Нартала віддзеркалювала становище української нації в Російській імперії. Нічого не зміниться і в часи «червоної імперії». Як і прогнозувала поетеса, «нова релігія» стане тільки додатковим «сильцем», аби з його допомогою підпорядковувати «варварів» ідеї «всесвітянства», а насправді — тому ж таки «Римові». (Не знаю, чи в часи Лесі Українки вже було сформульовано думку про те, що «російська демократія закінчується на українському питанні», проте сам цей феномен був добре зрозумілий поетесі, інакше як би вона писала свого Кнея Люція, цього «лагідного», благородного колонізатора мимоволі, «всесвітянина римського»?).
Власне, моделей «всесвітянства» у драмі є дві. Одну сповідує Парвус. Його ідеал «небесної держави» не передбачає будь-яких «сепаратизмів». Має бути тільки єдиний Бог і його раби без якихось там особливих національних прикмет. Для Риму в цій «небесній державі» немає місця, оскільки гряде новий Єрусалим! Характерною є сцена, в якій Єпископ вимагає від Прісцілли, щоб у її домівці замазали фреску із зображенням Адоніса: сюди, бачите, прийшли християни. А що та домівка чужа, і в ній є господарі, — те єпископа не цікавить зовсім. Тому й обурюється Руфін:
Хто тут господар —
я чи єпископ? Я його не кликав
наказувать мені й моїй дружині,
як маємо держати стіни в хаті,
у н а ш і й в л а с н і й х а т і!
Іншу — другу — модель «всесвітянства» сповідує Кней Люцій. Він мріє про те, щоб поєднати «всесвітянство» з ідеєю Риму, який має стати республікою — і водночас залишитися потужною імперією. Що ж до церкви, то вона буде будівником оновленого Риму: «церква наша республіку міцну заложить»... Риторика Люція не залишає байдужим навіть скептично налаштованого стосовно перспектив «небесної держави» Руфіна. (І цей «кассандрівський» прогноз Лесі Українки також збудеться в часи соціалістичного експерименту в СРСР: «союз нерушимый республик свободных» виявиться всього лиш модифікацією Російської імперії, у якій новітні Нартали надто довго і важко чекатимуть свого часу).
НОВІ ЛЮДИ
ІІ пол. ХІХ ст. — початок ХХ ст. були «вагітні» соціалізмом, тому не дивно, що українська й російська літератури чимало уваги приділили новим людям, потенційним будівникам майбутньої «небесної держави». Під цим кутом зору варто уважніше придивитися до тих, хто в драмі Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» представляє християнську громаду.
Про Парвуса сказано вже чимало, проте річ у тім, що попередніми характеристиками його образ не вичерпується. Настає момент, коли виявляється, що Парвус із його одержимою вірою у власну богопокликаність уже не особливо й потрібен церкві. Настав час єпископів — тож для чого їм якісь честолюбні харизматики, котрі чують у собі «божий дух»? Чи ж дивно, що Єпископ, отримавши перстені, з допомогою яких можна визволити із в’язниці двох бранців, спочатку бере з собою Парвуса, але коли той відмовляється — поспішно відгороджується від нього.
Мотивування цих метаморфоз украй важливе: Парвус потрібен Єпископу як ловець душ, якому «Бог дарував ... огнисте слово», проте Єпископу швидко стає зрозуміло, що сам він біля Парвуса — зайвий! Як писала Оксана Забужко, «у контексті християнської історії Парвус, власне, постать ... трагічна: ще століттям раніше він із певністю був би в громаді лідером — з-поміж усіх її членів він єдиний наділений незаперечною харизмою містичного обдаровання, ба навіть, імовірно, пророчим хистом. ...За ним досвід трансу (а то й клінічної смерти...), глассолалії, візіонерства... — схоже, Парвус таки дійсно «Божий знаряд», як то визнає і Єпископ, тобто «духовно видющий». Інша річ, що Парвуса переповнює заздрість до всіх отих книжників і панів, які для нього є об’єктом класової ненависті; його мучать комплекси парвеню, який насправді почуває себе вищим за патриціїв, і тепер ладен мститися їм. О.Забужко, як і автор цих рядків, не втрималася від аналогій: Парвус нагадав їй фанатичних «революційних романтиків» в обставинах між 1917-м і 1937-м, власне — десь у часи «літературної дискусії» 1925—1926 рр. Якщо цю аналогію продовжити, то виявиться, що історія Лесиного Парвуса може в чомусь дуже істотному пояснити трагедію тих «комунарів»-фанатиків, які в часи сталінщини ставали жертвами терору, ними ж самими засадничо й розпочатого.
Християнська громада в Лесі Українки дуже диференційована. Найсвітліша постать у ній — Прісцілла з її жертовністю в ім’я Бога. Ідеали християнської віри для неї є найвищим смислом життя, а «недосконалість братня» «вражала прикро» Прісціллу тільки спочатку, — згодом вона навчилася абстрагуватися від тієї недосконалості («все те марна одіж, /а вічний дух від неї буде вільний, /покинувши сю землю»). Отже — вічний дух, затьмарити який «марна одіж» не в силі. Руфін на те зауважує, що для «гарної ідеї» й одіж потрібна відповідна, даючи Прісціллі зрозуміти, що в її вірі можливі самообман, ілюзія — як плід її «твердої душі» й «упертого розуму». Проте часу для життя їм обом уже не залишається.
Настав, як уже сказано, час єпископів із його жорсткою ієрархією, прагматизмом, цинізмом, — церква перетворюється на «соціально-владний інститут» (О. Забужко); її «пророцько-апостольська доба» завершується.
Леся Українка дала волю своєму сарказму: у темниці, куди Руфіна кинули разом із християнами, запідозривши їх у викраденні дитини задля ритуальної жертви, перед ним постає сумна картина «овечого ладу». Цілком «мирські» за своєю суттю інтриги між Єпископом та пресвітером, культ ієрархів, війна з єретиками, демагогія, ловля душ у тенета «віри», рабська покірливість «братів», — усе побачене переконує Руфіна в тому, що обіцяне «боже царство» насправді нагадуватиме потвору. Серед «овечого ладу» не тільки Парвуси, а й ті, хто примусив себе побачити «марево в пустині» (як Люцій), швидко стануть зайвими.
Вельми красномовним у контексті Лесиного сарказму є епізод, у якому Єпископ забирає собі обидва рятівні перстені, що початково призначалися для Руфіна й Прісцілли. А на волю бере він із собою — замість Парвуса — «покірного раба» Диякона: знає, що той служитиме йому, Єпископу, вірою і правдою (не забуваючи, втім, і про себе!). Рятується, таким чином, «начальство»; «слухняні вівці» залишаються гинути...
«Казка» закінчується. «Нові» люди виявляються банальними «міфотворцями», які з вигодою для себе експлуатують вічну потребу «стада» у явленому «згори» диві правди і справедливості.
НАРОД
Але сарказм поетеси адресовано не лише християнській громаді. У заключній, 5-й дії на арену (в прямому сенсі!) виходить римський народ. Фінал драми Лесі Українки вражає своїм геніально простим вирішенням: християн судять у... цирку! І якби якийсь режисер, адекватно прочитавши задум поетеси, поставив «Руфіна і Прісціллу» на театральній сцені, ми б побачили навіч той Лесин «римський народ», для якого головне — видовище. Почули б пліткування цього «розгаласованого люду»; вловили б десятки знудьгованих, манірних, цинічних, жорстоких реплік; стали б свідками психозу натовпу: «Убити! Розірвати! Розп’ясти! /До звірів! На кострище! Миттю! Зараз!»... І все це в нас, себто — тих, хто своїм власним життям «зачепив» ХХ століття у його соціалістично-есесерівському сегменті, — не могло б не викликати дивне, аж до затамування подиху, відчуття: а звідки, яким чином Леся Українка ЦЕ знала?!
Звідки вона знала, що у 1930—1937—1938 роках буде саме так: суд у цирку... (чим не сценарій, скажімо, публічного процесу над СВУ, що відбуватиметься в Харківській опері?!); тисячні натовпи, що вимагають смерті «паршивим собакам» (себто — отим самим релігійним одержимцям Парвусам, а ще раніше — Руфінам, Люціям, Прісціллам...).
Знала, бо щось подібне в історії вже було, — і чи є, зрештою, принципова відмінність між середньовічною інквізицією — й інквізицією у версії ЧК-ДПУ-НКВД-КДБ-ВКП/б/-КПРС?
Знала, бо мала кассандрівський дар прозирати крізь пелену часу і бачити обриси трагедії задовго до того, як трагедія почалася.
Тому й не залишала своїм не таким уже й численним читачам початку ХХ ст. жодних ілюзій щодо творця історії. Кажучи словами свого земляка, киянина Миколи Бердяєва, вірила більше в «революційність особистості, а не маси».
Зрештою, Леся Українка мала відвагу змусити нас задуматися і над тяжким питанням про те, ЧИ ВАРТИЙ УЗАГАЛІ ТАКИЙ НАРОД ЖЕРТВ, ЗАРАДИ НЬОГО ПРИНЕСЕНИХ?
КОХАННЯ Й ВІРА
І все ж назва драми Лесі Українки сигналізує про те, що в ній ітиметься про love story, історію двох. І справді, «Руфін і Прісцілла» — це не тільки битва ідей, а й психологічна драма. Ретроспекцій тут мінімум; з’ясовується, що Прісцілла — єдина донька Аеція Панси — стала християнкою, коли Руфін був у поході; є ще згадка про дитинство Руфіна («він батька втратив ще малим хлоп’ятком») — і то майже все. Авторка зосереджена на драматичному розгортанні конфлікту кохання і віри, що відбувається тут і тепер. І виявляється, що веде він до трагедії Руфіна і Прісцілли.
Власне, трагедія Прісцілли (в якій дехто з громади християн бачить риси святої) полягає в тому, що їй не вдається навернути коханого чоловіка в свою віру. І для неї це стає мукою, оскільки в такому разі в жертву має бути принесе кохання. У них із Руфіном і так якийсь дивний шлюб: платонічний, бездітний, і причина тут знову-таки криється у Прісціллиній вірі. Як можна поєднатися тілами, якщо не поєднаними залишаються душі? В якийсь момент (у в’язниці) їй видається, що Руфін «вже серцем привернувся до господа», — і вона нарешті почувається щасливою. Якби ще тільки сталося диво і вони змогли вийти з темниці на волю! «Якби тепер нас визволило чудо/ з темниці сеї, я була б твоя,/ зовсім твоя...» — шепоче Прісцілла Руфінові, і ця мить, здається, є миттю найбільшого єднання закоханих. «Щасливий ти?» — запитує Прісцілла, розраховуючи вочевидь на ствердну, таку жадану для неї, відповідь. Проте Руфін відповіді уникає — здається, він розуміє, що їхнє щастя недосяжне.
Руфінова трагедія взагалі має більше складників, ніж Прісціллина. Якщо жінці доводиться вибирати між любов’ю і вірою (причому жертвою в цьому випадку може бути хіба лиш кохання, але аж ніяк не віра!), то для філософськи налаштованого Руфіна важливою є також істина. Кохання не сліпить його розум і не відбирає свободи духу. Що ж до віри... Леся Українка показує свого Руфіна в сумнівах, постійній внутрішній боротьбі. Певною віхою в цій боротьбі є розмова Руфіна з Люцієм, коли, здавалося б, аргументи Кнея Люція якось мирять у сум’ятливій душі героя його мрії про Рим як республіку — й ідеал «небесної держави», тільки вже не у версії Парвуса, а у версії Люція. Згодом сам Руфін назве ті мрії марними («марна мрія сяйнула») і зізнається Прісціллі, що у нього «в серці віри не було». Тож природно, що коли дійшло до обряду хрещення Руфіна Єпископом, — він бунтує, так і не дозволивши впіймати свою душу.
Все зійшлося в цьому його бунті проти «ладу овечого»: і поклик вільного розуму, і кассандрівські видіння майбутнього, в якому нічого доброго немає, і почуття власної провини («коли республіканець руки склавши/ і мовчки терпить люту тиранію — / повинен смерті він»), і туга за життям, що стало непотрібним... Йому й справді не залишається нічого іншого, крім того, щоб «чесно вмерти».
«Велике діло — вмерти», — каже один із християн, зізнаючись, що колись він збирався стати гладіатором. У фіналі драми — чимало смертей, і кожна виявляється мовби квінтесенцією людської суті героїв твору. Карають вогнем Парвуса, гине у поєдинку з пантерою Нартал, настає останній час і для Руфіна та Прісцілли. Саму страту поетеса залишає «за кадром» (за сценою чути «сильний стук двох мечів, що рубають враз»), зате прощальні слова обох встигають прозвучати з кону. І вони — знаменні. Просвітлена високою жертовністю Прісцілла прикликає «рідному люду» божу милість («Хай Бог тебе рятує, рідний люде»). Натомість Руфін останніми своїми словами віщує загибель імперії: «Прощай, мій Риме, хутко й ти загинеш».
Що означає це його похмуре віщування? О. Забужко назвала його «фінальним жестом абсолютної безнадії — не особистої, а саме всесвітньо-історичної, якій прийдешня, християнська (читай: соціалістична. — В.П.) «нова історична форма» нездатна запропонувати жодної альтернативи». Важко не погодитися з таким висновком. «Пророкування в минулому» Лесю Українку цікавило мало — її погляд спрямовувався у перспективу історії. Тому апокаліптичні настрої Руфіна стосуються не тільки загибелі Римської імперії, вони мають стратегічний, на перспективу ХХ століття, провіденційний характер. Руфін — герой кассандрівського типу, його вустами, зрештою, промовляє й сама авторка, застерігаючи нащадків від спокуси антиутопією.
АНТИУТОПІЯ
Так, «Руфін і Прісцілла» Лесі Українки — атиутопія, одна з перших у європейській літературі. Враження таке, ніби в ХХ ст. життя начиталося Лесі Українки! Так сказав колись філософ Юрій Карякін про Федора Достоєвського з його апокаліптичними прозріннями — а виявляється, що життя «начиталося» не тільки Достоєвського. «Начиталося» воно й Івана Франка, який 1904 р. в статті «Що таке поступ?» віщував лихо, якщо почне втілюватися Енгельсова ідея «народної держави». Нелегкий досвід нашої історії пережитого століття неспростовно свідчить, що життя було ретельним «читачем» і Лесиної драми, яку вона мусила дописати, позбавляючи себе права померти раніше, ніж буде поставлено крапку в її творі...
Драму «Руфін і Прісцілла» проілюстрував Сергій Якутович. Репродукції надані видавництвом «Либідь».
