Швидше за все, це збіглося випадково: напередодні святкування в Україні Дня Соборності й саме того дня, коли в Макіївці пролунали вибухи, оголошені терористичним актом, російське Посольство в Києві організувало так званий посольський вечір на парадоксальну й навіть дещо провокативну тему: «Опричнина — адміністративна реформа». Варто було б трохи підредагувати — «Адміністративна реформа — опричнина» — й вийшла б узагалі провокація та втручання в наші внутрішні справи. Але насправді нічого такого не було, й вікопам’ятне історичне явище досліджувалося під час дискусії, проведеної переважно у світлі російської, а також радянської історії, на яку воно, майже через 400 років, наклало непростий і, треба сказати, трагічний відбиток.
Посол Михайло Зурабов, який відкривав, на правах господаря, цей вечір у ресторані «Інтерконтиненталь», скористався шаховою термінологією й уже у вступі акцентував увагу на тому, що так, як чинив російський цар Іван IV, що залишився в усесвітній історії як Іван Грозний, «ходити не можна». У той же час, посол-інтелектуал не став, передуючи дискусії, розставляти всі крапки над «i». «Ми говоритимемо про 1565 рік, — сказав він, — близько це чи далеко, нам сьогодні належить зрозуміти». А для того, щоб нібито занурити збуджених дискутантів і гостей в російське культурне середовище того часу, посольство запросило ансамбль староруської музики «Спірін». Його спів став своєрідною живою ілюстрацією побуту та традицій тієї — чи то далекої, чи то близької, але, як і раніше, грізної епохи...
Утім, правознавець, публіцист, філософ і історик Володимир Пастухов, спеціально запрошений до Києва з Оксфорда, на відміну від посла, одразу визначився з тим, що «опричнина — це не стільки історія, скільки наш сьогоднішній день, просто ми цього не розуміємо». За його словами, опричнина залишилася з нами, оскільки дуже легко й просто визначити день і навіть годину, коли вона почалася, «але коли вона закінчилася — з цим усе дуже непевно...». «Вона не закінчилася — вона «злиняла», стала нашим повітрям, розчинилася, стала атмосферою, якою дихали декілька поколінь російської культури, — продовжував професор. — Опричнина — це щось подібне до великого вибуху. Він створив Всесвіт, а опричнина була тим вибухом, що створив російську державність». Після середньовічного вибуху, на думку Пастухова, залишилося реліктове випромінювання опричнини, що пронизує все суспільне життя Росії...
Як уже, напевно, здогадався читач, у цій статті ми не збираємося переказувати дискусію істориків довкола епохи Івана Грозного й, зокрема, довкола опричнини, що ведеться й досі. Але для тих, хто вже забув історію Росії або ж зовсім її не вивчав (хоча в ній є дуже багато повчального), коротко, за допомогою однієї з енциклопедій, нагадаємо, що таке опричнина. Це слово походить від староруського «опріч», що означає «особливий», «окремий». Спочатку опричниною в Московському князівстві називалася «частка вдови», яку після смерті князя виділяли дружині померлого. Але потім сенс слова змінився. За часів Грозного та за його ініціативи опричниною почали називати частину держави з особливим управлінням, виділену для утримання царського двору й опричників. Пізніше так назвали цей період в історії російської імперії (приблизно від 1565 до 1572 року), позначений державним терором і системою надзвичайних заходів.
Відомий російський письменник Володимир Сорокін написав за мотивами того часу фантастичне оповідання «День опричника». У своїй антиутопії він змальовує опричників як безпринципних мародерів і вбивць, а саму опричнину оцінює як негативне явище, яке не можна виправдати жодними позитивними цілями. «Опричнина більше за ФСБ і КДБ, — сказав Сорокін в інтерв’ю одній з популярних російських газет. — Це старе, потужне, дуже російське явище. Із XVI століття воно, незважаючи на те, що офіційно було за Івана Грозного всього протягом десяти років (історики відводять йому сім. — Авт.), неабияк вплинуло на російську свідомість та історію. Усі наші каральні органи, та й багато в чому весь наш інститут влади, — результат впливу опричнини. Іван Грозний розділив суспільство на народ і опричних, зробив державу в державі. Це показало громадянам держави російської, що вони володіють не всіма правами, а всі прав — в опричних. Аби бути в безпеці, треба стати опричним, відокремитися від народу. Чим у нас упродовж цих чотирьох століть чиновники й займаються». (Зауважимо, що участь у репресивних органах ні тоді, ні пізніше, за радянських часів, не давала повної гарантії безпеки — в усі часи тирани полюбляли міняти й нищити своїх опричників без урахування їхніх колишніх заслуг.) «Мені здається, — продовжував письменник, — опричнину, її згубність, по-справжньому ще не розглянули, не оцінили».
І слід віддати належне сміливості посла Зурабова, котрий виніс цю проблему на обговорення в далеко не простий період історії двох держав, які, з одного боку, прагнуть європейських цінностей, а з іншого — тією чи іншою мірою, десь явно, а десь приховано, десь з наміром, а десь через нерозуміння й недомислення спадкують опричнину.
Мабуть, найбільшим її апологетом в історії був Йосип Сталін. Ось що записав народний артист Микола Черкасов зі слів «вождя» під час обговорення фільму «Іван Грозний» Сергія Ейзенштейна: «Йосип Віссаріонович відзначив також прогресивну роль опричнини, сказавши, що керівник опричнини Малюта Скуратов був великим російським воєначальником, який героїчно загинув у боротьбі з Лівонією. Торкнувшись помилок Івана Грозного, Йосип Віссаріонович зауважив, що одна з його помилок полягала в тому, що він не зумів ліквідувати п’ять великих феодальних родин, що залишилися, не довів до кінця боротьбу з феодалами, — якби він це зробив, на Русі не було б Смутного часу... І потім Йосип Віссаріонович з гумором додав, що «тут Івану завадив бог»: Грозний ліквідує одне сімейство феодалів, один боярський рід, а потім цілий рік кається й замолює «гріх», тоді як йому слід було б діяти ще рішучіше!»
Ми добре знаємо, що семінарист-недоучка Джугашвілі, на якого зараз малозрозуміла мода не лише в Росії, а й в Україні (недавно зруйнований пам’ятник у Запоріжжі постав аж ніяк не на порожньому місці), не каявся й своїх гріхів не замолював. «Немає людини — немає проблеми»,— вважав він і ні перед чим не зупинявся заради влади. Дискусія для обраних у «Інтерконтиненталі» дала ще один привід замислитися над тим, що відбувається сьогодні в наших країнах.
Петербурзький історик і публіцист Лев Усискін зазначив, що запровадження опричнини розділило країну на дві частини, або на дві країни, об’єднані єдиним царем, і призвело до інтенсивного перерозподілу власності. Причому створені в опричнині військові підрозділи стали ще й інструментом терору, але не лише в опричнині, а й на земщині. Чи не нагадує вам дещо з цього не лише сталінську Росію, а й сучасну Україну, яка не без внутрішнього напруження, але все-таки мирно відсвяткувала День Соборності?
Найсмішніше, говорить Усискін, що, відповідаючи на запитання, а навіщо Грозному така реформа, деякі історики стверджували, що таким чином він боровся за єдність країни, яку він же й зруйнував, створивши опричнину й земщину. Але врешті-решт російські вчені прослідили за документами персональні долі людей, які жили в той час. І виявилося, що всі доти наявні наукові концепції не працюють. Таким чином, історична наука досі не знає, чим же була опричнина. І, на думку Усискіна, ніколи вже не дізнається, бо досліджувати вже нічого...
Але, думаю, не це найважливіше. Головне, щоб опричнине сім’я ніколи більше не проростало. Зурабов пригадав передісторію опричнини. Один мрійливий хлопець за допомогою реформ хотів дати народові свободу. Він вирішив провести адміністративну реформу: урізати центральну владу, владу воєвод, і передати її вниз, дати права, висловлюючись сучасною мовою, місцевому самоврядуванню. Але реформа, як то кажуть, не пішла. «Вийшло погано, — говорить Зурабов, — мужики-горлани збиралися в зграї й на кожному народному сході кричали так, що нікого більше не було чути. Через два роки вони настільки взяли у свої руки всю владу, що воєводи здалися людям чудовими безсрібниками». І з усіх сторін посипалися прохання до царя-реформатора, розповідає посол: «Поверни воєвод — забери свободу». Саме після цього й сталася опричнина, говорить Зурабов і ставить, здавалося б, дивне запитання екс-міністру закордонних справ України Петрові Порошенку: «Чи завжди буде так, що, сподіваючись на реформу, ми чекаємо свободи, але закінчується вона опричниною?»
Прямої відповіді не прозвучало. «Усі події, що тоді відбувалися, мають пряме відношення до нашої сучасності», — відповів Порошенко й почав проводити історичні паралелі. Він вказав, що багато ініційованих тоді інновації не лише визначили досягнення Московії того часу, а й викликали до життя те, що відбувається сьогодні. Росія в ті часи приросла Сибіром, ввела жорстко централізовану вертикаль влади, розвивала культуру — були систематизовані церковні співи, а сам цар став автором дуже цікавих акафістів, які використовують і досі. У той же час, за словами Порошенка, з часів Грозного до нашого часу перейшли такі елементи права, які «передбачають відсутність права взагалі», тобто створилася ситуація, коли закони підкоряються волі тиранів. «І цим ми відрізняємося від Європи, де, незважаючи на наявність інквізиції, каральних органів і ночей довгих ножів, — продовжував екс-міністр, — суверени, правителі спиралися на писані або неписані правила». У Росії, за словами Порошенка, «єдиним правилом, незважаючи на Російську правду Ярослава Мудрого та Судебник самого Івана Грозного, стала воля государева, який часто був просто безумним». «Я не виключаю, що сформульований одним з опричників принцип судової влади «судіть правильно, щоб наші винними не були, — зазначає Порошенко, — й сьогодні в основі судової системи». Тоді принцип терору став організуючим принципом самої держави, говорить екс-міністр і доходить висновку, що тоталітарні режими, які дуже яскраво виявили себе в XX столітті, взяли цей принцип на озброєння. Він також бачить подібність у політтехнологічному забезпеченні адміністративних реформ, що здійснювалися тоді й тепер. Ефективно проводилася тоді й реприватизація, що нині набула поширення в деяких державах, говорить Порошенко та нагадує також про агітацію за оновлення еліт, що було характерно для часів Івана Грозного й залишається актуальним тепер. На його думку, це показує, що ні до чого доброго таке запальне гасло привести не може.
Несподівано для себе отримав слово для участі в дискусії заступник секретаря РНБО Степан Гавриш. Він спробував дати відповідь на запитання, є опричнина суто російським явищем чи має спільний характер. Гавриш вважає, що, створюючи державу та бюрократію — щонайпотужнішу свою опору — в той час, коли в Європі була епоха Відродження та Макіавеллі розділяв гілки влади, Грозний знищив паростки ліберальної системи, яка могла б ввести Росію до Європи. Досвідчений український політик порівняв такий підхід з методом лікування, який у всіх випадках рекомендує ампутацію кінцівок, а може, й голови.
Цікаво, що того ж дня, коли відбувалася ця дискусія, на одному з популярних сайтів з’явилася стаття, підписана ініціалами (хоча тут-таки чомусь було цілком впізнаване фото автора). Журналістка писала, що «нинішні спроби насильно насадити в нашій країні «російський бунт, безглуздий і нещадний» виглядають чимось чужорідним і привнесеним і мусять бути рішуче придушені. Вибухові пакети в урнах, вибухи у вагонах метрополітену, страх їздити в громадському транспорті, захоплення заручників, підривання вночі житлових багатоповерхівок — усе це з історії іншої країни...» Так, досвід ще ніколи не унеможливлював помилки й злочини. Та все ж нам краще вчитися на чужій історії.
