Сьогодні ми бачимо владу в такій ситуації, яка отримала нехитру назву — політична криза. Але що це за криза, чому вона проявляється сьогодні? Не факт, що кризова ситуація несе в собі тільки негатив і песимізм. У базу цієї кризи може й повинен бути закладений і політичний оптимізм, і оптимізація політики. Спробуємо відповісти на запитання: це системоруйнівна та/або системоформуюча криза?
Три провідні політичні гравці запропонували три варіанти розвитку політичної ситуації. У кожного з них є своє уявлення про політику, про свою роль у ній та розуміння певної кінцевої її мети — влади як символу лідерства та престижу, влади як можливості впливу на політичні процеси всередині країни. І Партія регіонів, і блок Тимошенко, і пропрезидентські сили окремо є частинами єдиної політичної системи України. Але спільного політичного проекту в них немає. Більше того, сьогодні цей трикутник влади став «національними Бермудами», які поглинають нові політичні проекти, як тільки вони залучаються до системної боротьби за владу. Нові проекти навряд чи самостійно погоджуються брати участь у баталіях провідних політгравців, але, як правило, у «новачків» немає вибору.
Зараз в Україні фактично неможливо знайти принципово нову політичну силу, яка готова взяти на себе владу та завоювати широку електоральну довіру. Це певною мірою романтизм та ілюзія. Крім того, сьогоднішня застаріла конструкція влади не витримує швидкості політичних змін, вона розвалюється на ходу. Але гравці, які перебувають всередині цього боліда влади, не зменшують швидкість. Очевидно, незабаром механізм дасть серйозний збій, але в жодного з гравців немає бажання зберегти цей старий звичний механізм, навіть з позицій потенційного його успадкування. Тому само собою зрозуміло — йде руйнування системи влади і можна з упевненістю стверджувати, що це системоруйнівна криза.
Проте провідні гравці не є політичними камікадзе. Їхня кінцева мета не самознищення. Хоч втрати вони несуть: електоральні, повноважні, фінансові. Жорсткість елітної селекції на сьогодні досить висока, що змушує політиків робити як можна менше помилок, примушує прораховувати ходи та створювати запасні майданчики. Такий приклад лідера СПУ, який виявився за бортом влади, і зараз його персональне повернення до парламенту може означати остаточну втрату суб’єктності його політсили. Аналогічна ситуація напевно прораховувалася на момент знакового голосування 2 вересня пакету «антипрезидентських» законопроектів. Але деякий гіпотетичний союз ПР та БЮТ не може бути заснований на «антипрезидентській» ідеї. В нього має бути не заперечлива, а стверджувальна ідеологія, наприклад, ідея парламентської системи влади. Правда, така ідея могла легко вилитися в двопартійну систему. Тому шлях союзництва ПР та БЮТ виявився безвихідним, незважаючи, на його уявну простоту.
В рамках старої системи влади політичні спілки є загрозливими для їхніх учасників. «Нашій Україні» в електоральному плані шкідливо співробітничати з ПР, тому що виборець НУ або віддасть свої голоси БЮТ або надто правим націоналістам, або не піде на вибори. А ПР не буде співпрацювати з БЮТ на правах чужого прем’єрства, тому що у нас спрацьовує правило: прем’єра отримує велика фракція в коаліції. Електорат ПР не зрозуміє, чому в коаліції ПР — БЮТ Янукович не претендує на посаду прем’єра. Близькість президентських виборів примушує стару систему відтворювати колишні конфліктні ситуації. Стара система має на увазі, що опонент на догоду своїм політичним амбіціям може «кинути». На сьогоднішній день можна констатувати дискредитацію довгострокових політичних домовленостей і, як наслідок, втрату довіри всередині трійки провідних політичних гравців. Зараз вигідно зайняти самостійну позицію і тримати опонентів на безпечній для себе відстані.
Чинник необхідності нової системи, в якій «кидок» буде розглядатися як недопустима політична поведінка, вже досягає піку актуальності. У новій системі будуть високо цінитися (випустимо нюанс тавтології) системні гравці. Тому криза одночасно і системоформуюча.
Політична криза вже запустила де-факто реформу судової гілки влади. Судові колізії навколо указу Президента наочно продемонстрували вторинність судової гілки, її сервісний або обслуговуючий характер. Звернення Ради суддів до європейських політичних організацій — це зайва демонстрація несамостійності та неспроможності судів. Напрошується висновок, що суди повинні знайти частину своєї незалежності. Знайти, але не повернути — оскільки національна судова система пройшла через серйозний дисциплінарний контроль. Цей контроль неминучий, адже судді в Україні не обираються шляхом прямого народного голосування, а є, по суті, політичними ставлениками. Через це страждає і легітимність судових рішень, не кажучи вже про їхню непопулярність. Кризи стимулюють процеси реформування. Сьогодні запускаються фінансові, банківські реформи. Ми на порозі реформ у металургійній сфері, хімпромі.
Зрозуміло, немає сенсу переоцінювати кризу, яка відверто не дотягає до катарсису. В певному значенні персональне оновлення першого ряду влади сьогодні малоймовірне внаслідок багатьох причин. Одна з яких, ключова, — гравці, які ламають стару систему влади, повинні створити нову, а потім, можливо, і піти. Але твердження про те, що ця хвиля кризи змиє перший ряд політиків — хибні. Криза діє не як хвиля, а як жорстке випромінювання. Таке випромінювання стосуються всіх. І чим більша політична сила, тим більша ймовірність, що вона залишиться в рядах і буде електорально запитаною.
