Нинішній сезон вирішальний і для влади, і для опозиції. Він визначить, яким буде 2011 рік. Він дасть відповідь на питання: для кого настане політична осінь, а для кого — новий етап? Чи відсвяткує остаточну перемогу авторитарний проект? Чи стане українська демократія керованою за прикладом північного сусіда?
І Віктор Янукович, і Микола Азаров дуже хочуть виглядати реформаторами. Це важливо для їхньої самосвідомості, для того, щоб брати кредити в МВФ, для того, щоб їздити на Захід. До речі, і коаліція називається «Стабільність і реформи». Але чи справді нинішня влада реформаторська? Відповіді на це запитання поки що немає. Ця осінь має показати: ця команда здатна на реформи чи лише на обіцянки.
Поки що стабільність переважає над реформами. Процес ухвалення податкового кодексу затягується. Уряд працює над цим документом уже понад чотири місяці.
Підвищення цін на «комуналку» і підвищення пенсійного віку реформою ніяк назвати не можна. У принципі, і те, і інше робити необхідно, але — це не реформи.
Схоже, головна реформа цього політичного сезону матиме зворотний характер — це скасування політреформи. Рішення про перехід до президентської форми правління вже, судячи з усього, прийняте. Внутрішньо і Президент, і його команда до цього готові.
Конституційний Суд зовсім скоро має ухвалити рішення за поданням 252 депутатів, які входять до коаліції. І сьогодні мало хто сумнівається в тому, що КС свою місію виконає — закон «чотири двійки» буде скасований.
Звільнення чотирьох суддів КС і призначення нових (троє — вихідці зі сходу України) тому явне підтвердження. Хоча й без них там достатньо бажаючих голосувати за скасування політреформи.
Як уже писав «День», тут може виникнути правовий вакуум, який потрібно буде якось заповнювати. Було б помилкою вважати, що автоматично почне діяти Конституція зразка 1996 року. Швидше за все, після вердикту Конституційного Суду почнуться торги. Головна інтрига — чи знайдеться конституційна більшість у Раді. Ось тут в Януковича і компанії можуть виникнути проблеми. Практично всіх, кого можна було переламати і перекупити, вже взяли «тушками». Резерв залишився дуже невеликим. І мабуть, чим ближче буде заповітне число «300», тим вищими будуть ставки.
Якщо в регіоналів усе вийде, тоді парламент буде лише ширмою. Значно зменшиться роль лідерів фракцій і, можливо, відпаде потреба в коаліції. Таке політичне явище, як «коаліціада», піде в минуле.
На Європу особливо розраховувати не доводитися. Також навряд чи варто чекати повстання мас. Політичні туристи і майданарбайтери дискредитували саму ідею масового протесту...
— На нас чекатиме перехід від політичних методів управління до адміністративних, — вважає політолог Ігор Жданов. — Хоча повноважень завжди буває мало. Я знаю приклад, коли 1996 року була ухвалена нинішня Конституція, тоді Леонід Данилович висловлював свою невдоволеність голові адміністрації: «Що ви ухвалили! Я за цією Конституцією нічого не можу!» Звичайно, в порівнянні з конституційним договором, де він узагалі призначав прем’єр-міністра без будь-чиєї згоди, зрозуміло, повноваження були зменшені. Сьогодні ж ми говоримо, що Конституція 1996 року дає дуже широкі повноваження для президента.
Утім, ще не відомо, чи буде Президентові Януковичу, зрештою, вигідна необмежена влада. Відіграючи назад політреформу, Віктору Федоровичу слід було б подумати, хто може стати президентом через чотири роки. І кому дістануться всі повноваження...
А що ж опозиція? Багато експертів зауважують, що в Тимошенко криза жанру. Та ж сама риторика, ті ж самі меседжі, що два-три роки тому. Хоча всім зрозуміло, що якби Юлія Володимирівна стала президентом, вона б теж підіймала пенсійний вік і співробітничала з МВФ.
Минулого пленарного тижня було дуже цікаво спостерігати, як бютівці блокували трибуну. В одному натовпі стояли і бютівці, і регіонали. Закляті опоненти переговорювалися між собою, жартували. Коли в президії з’явився Володимир Литвин і, як нічого не сталося, почав засідання, стало зрозуміло, що особливого протистояння не буде, а фракція БЮТ — так, постояти вийшла, для картинки. Ось, мовляв, боремося за інтереси народу.
Не дивно, що на цьому фоні виграшно виглядає радикальна «Свобода» Тягнибока — поки що єдиний великий партнер Тимошенко в рамках Народного комітету захисту України.
— «Свобода» Тягнибока — це основний інстинкт, — розмірковує політолог Вадим Карасьов. — Є основний інстинкт, а є куртуазне кохання. Куртуазне кохання — це мистецтво. А «Свобода» — це політичний інстинкт. Не треба великого розуму, аби сказати, що у всьому винні євреї, олігархи та інородці. А ось збудувати опозицію, зіграти в куртуазне кохання, як грали під кінець століть — це проблема серйозніша. Це проблема, що вимагає часу.
Є в українській політиці таке унікальне явище, як напівопозиція. Причому, спектр її дуже широкий — це і «Єдиний центр» Віктора Балоги, і «Сильна Україна» Сергія Тігіпка, і навіть партнери ПР із коаліції — комуністи.
Скажімо, «Єдиний Центр» уже охрестив себе «конструктивною опозицією». З чого виходить, що «боротися з режимом Януковича» там ніхто не збирається.
Днями у Львові лідер партії «За Україну!» В’ячеслав Кириленко вкотре закликав усю опозицію до єдності. Мовляв, «щодо принципових питань має бути єдиний опозиційний кулак». Погодитеся, це вже стало традицією — приблизно раз на тиждень який-небудь опозиційний лідер вважає своїм обов’язком закликати колег до об’єднання.
Уже зараз зрозуміло, що такого опозиційного кулака не буде. Ні зараз, ні після місцевих виборів. Надто багато гетьманів і дуже мало по-справжньому відповідальних людей.
