Iсторичні події не плануються, вони відбуваються самі собою і майже завжди несподівано. Причому історичність тiєї чи іншої події засвідчують вже наступні покоління. З нашою головною подією одразу вийшло непорозуміння. Спочатку такою було названо прийняття 16 липня 1990 року Декларації про суверенітет. Встигли навіть відсвяткувати першу річницю цієї декларації, залишаючись у «Союзі незламному». Аж раптом Союз почав ламатись сам.
Автору довелось бути безпосереднім свідком подій 24 серпня навколо приміщення Верховної Ради і в сесійній залі парламенту. Свідком, а не учасником. Бо учасниками тiєї, як тепер зрозуміло, історичної для країни події були керівники тодішньої Верховної Ради, які й спрямували того дня вітчизняну історію у те русло, яке описують тепер історики і змальовують художники. З балкона залу засідань все виглядало тоді аж занадто буденно — депутати натисли кнопки і рішення було прийнято. Маленький острівець посеред велетенського напівсонного Києва, котрий здебільшого і гадки не мав, що відбувається у будинку, оточеному з двох боків натовпом привезених із західних областей демонстрантів, а ще з — двох пильною охороною, якій теж в ті хвилини слід було визначатися — кого охороняти. Все закінчилося добре — мудрий Леонід Кравчук зумів все зробити так, аби не сталося конфронтації всередині держави, якої за трохи іншого збігу обставин цілком могло б і не бути.
Хотів, але не міг у день урочистого засідання на честь десятої річниці незалежності побувати у всіх тих закутках парламенту, де носило нас із мікрофонами того історичного дня. Все вірно — у Верховній Раді порядок, а значить, кожен має йти і бути там, де передбачено регламентом. Залишилося роздивлятися напiвдзабуті вже обличчя нардепів минулих скликань, констатуючи, що всі ми за ці десять років не помолодшали. Вкриті новими зморшками обличчя, посивілі голови старих знайомих повертали на мить у країну десятирічної давнини, де на «мерседеси» ще оглядалися, де ще розраховувались рублями з портретами Леніна. Нізащо не могли ми собі уявити, через що доведеться всім пройти, аби відзначати десятиріччя незалежності у стабільній, в основному нагодованій і вдягнутій, навіть моторизованій і частково комп’ютеризованій країні. Урочистості в парламенті не вразили уяви. А що ми хотіли побачити? Був глава держави, який завітав до парламентської зали вперше цього року. Були депутати і гості. Були іноземні дипломати. Була виставка історичних вже фото, були інші звичні для таких подій атрибути. Була доповідь голови Верховної Ради Івана Плюща, витримана у належному події тоні. Ось тільки процедуру спільного фотографування на східцях парламенту зіпсувала раптова злива. Замість вражаючого уяву натовпу, що колихав незаконними ще тоді жовто-синіми знаменами у серпні 1991-го, за парканчиком майдану напроти Верховної ради стояла купка підозрілої зовнішності громадян з червоними прапорами, періодично вигукуючи в мегафон безглузді, непристойні, а головне — неактуальні вже комуністичні гасла.
Невже це все, що залишилось із багатомільйонної КПУ, яка правила нами ще ніби вчора? Звичайно, що не все. Кращі люди тієї партії не загубились і нині знайшли собі місце на чолі політичних і економічних процесів вже нової держави.
Нецікаво було у парламенті під час урочистого засідання. Непарадне це місце — Верховна Рада. Незвично було бачити емоційних і напружених у сесійні дні парламентаріїв із розслабленими святковими посмішками на обличчях. Інакше бути не могло — все-таки свято, річниця історичної події. Такі зібрання у нас прийнято використовувати для проголошення чергових заяв, які потім би жваво коментувалися, даючи поживу політичній пресі. Не виключено, що всюдисущі журналісти і витягнули щось із присутніх на зібранні політиків. Бо що для політиків свято? Привід для наступних політичних кроків і не більше того. Історичні ж події, як ми вже відзначили, не плануються, вони трапляються зненацька. Будуть вони і у нас, можливо, вже незабаром. Але такої події, перший ювілей якої відзначатимуть завтра, не буде вже ніколи. І нехай свято Незалежності буде надалі приводом лише для приємних заяв, яких поки що не стільки, скільки хотілося б. Нехай ніколи більше національне свято не затьмарюється жалобою за невинно загиблими. Бо ж нам дійсно є що відзначати 24 серпня!
ДО РЕЧІ
Відповідаючи на запитання журналістів після перегляду картини, присвяченої Незалежності, Леонід Кучма сказав, що Україна сьогодні достойна бути у центрі Європи не тільки географічно, а й за суттю свого життя. На запитання, який здобуток за ці 10 років він вважає основним, Президент України відповів так: «Я вважаю головним здобутком те, що ніхто у світі, підкреслюю – у всьому світі, не піддає сумніву – Україна відбулася як держава». Л.Кучма підкреслив, повідомляє Лілія БРУДНИЦЬКА, що ми сьогодні не однорідні і за 10 років так і не побудували політичну структуру, яка дійсно стояла б на засадах державності, а не декларувала її. А що до картини художника Кулакова, на якій змальовано усіх дійових осіб новітнього державотворення, то глава держави оцінив її позитивно. «Можливо, десь, когось не на те місце поставили, але історія сама потім розставить на свої місця».
Відповідаючи на запитання журналістів, чи побудована в Україні демократія, Л.Кучма спитав у відповідь: «Скажіть, де за 10 років зроблено більше, ніж в Україні?» При цьому він відзначив, що за такий короткий термін неможливо побудувати демократію, яка існує протягом багатьох років на заході.
Перший президент України Леонід Кравчук, котрий очолює в момент проголошення Незалежності Верховну Раду, сказав Інтерфакс-Україна, що зараз вже не стоїть питання «бути чи не бути» державі. Зі слів Л.Кравчука, для нього це найкращий висновок, котрий підтверджує, що все було зроблено правильно.
Сьогоднішній глава парламенту Іван Плющ у своєму вчорашньому привітанні, кажучи про суспільно- політичні досягнення України за 10 років незалежності, підкреслив, що країна за формою правління перетворилася з радянської у президентсько-парламентську республіку. Запровадження посади президента було одним з перших і надзвичайно важливих організаційно-політичних заходів на шляху побудови нової держави. З його слів, наявність президентської влади дозволила втримати цілісність і стабільність держави у найскладніші періоди її історії.
За 10 років у країні жодна подія загальнодержавного значення не відбувалася без участі парламенту та народних депутатів, — підкреслив І.Плющ. Верховна Рада стала «зібранням політичної еліти країни, своєрідною кузнею кадрів для молодої держави». Зі стін парламенту вийшли обидва президенти України — Леонід Кравчук та Леонід Кучма, майже всі прем’єр-міністри і більшість членів уряду.
