Погляд західного експерта на події в Грузії навряд чи може бути безперечним. Одночасно безсумнівним є те, що Грузія переживає кризу не тільки державного управління, але й самої державності, оскільки жоден з керівників незалежної Грузії протягом останніх десяти років не зміг добитися внутрішньої консолідації та створення можливості інтеграції Абхазії і Південної Осетії у дійсно єдину з Грузією державу. Як не зміг добитися створення дійсно прихильного зовнішнього оточення. Грузинські «хвороби росту», очевидно, мають одну спільну для пострадянського простору характерну особливість: проблеми вирішуються методами, що існували в радянський час. Що тільки робить їх глибшими.
Свого часу Едуард Шеварднадзе був членом політбюро КПРС, національним героєм Грузії і прозахідним реформатором. Сьогодні у віці 73-х років він — політична парія в Росії, Грузії і на Заході. Знаменитий своєю кавказькою винахідливістю і умінням маніпулювати політичними силами в своїх інтересах, президент Грузії опинився в ізоляції, в той час як його країна повільно, але вірно рухається до анархії.
Після того, як незалежна телекомпанія Руставі-2, яка часто засуджувала дії президента, зазнала в кінці жовтня вторгнення з боку озброєного загону спецслужб, парламент зажадав відставки голови МВС, а також Генерального прокурора. На цю вимогу президент Грузії відповів погрозою власної відставки у разі усунення з посади вищезгаданих чиновників. Незабаром після цього Шеварднадзе передумав і залишився на своєму посту, однак іншим членам його кабінету і уряду довелося таки піти.
Остання криза в Грузії, здається, служить ознакою кінця епохи горбачовського покоління комуністів-реформаторів, до числа яких належав не тільки колишній радянський лідер, але і Шеварднадзе, і колишній президент Росії Борис Єльцин. У кінці 1980-х років ці балакучі «вільнодумні» радянські політики різко виділялися на фоні суворих прихильників жорсткого курсу брежнєвського періоду. У той час їх діяльність сприяла (здебільшого ненавмисно) розпаду радянської імперії і початку довгого переходу до демократії.
Протягом багатьох років сміливість, проявлена ними в наближенні кінця радянського комунізму, створила їм такий престиж, що, здавалося, Єльцин і Шеварднадзе можуть розраховувати на нескінченну підтримку з боку Заходу. Вони дійсно виглядали, як одного разу сказав Борис Єльцин, «гарантами демократичної конституції». Хоча часто поведінка обох, і Єльцина, і Шеварднадзе, під час їх перебування біля керма влади не була ані демократичною, ані конституційною.
Сьогодні Грузія переживає ще одну з, мабуть, нескінченного ряду політичних, урядових, економічних і етнічних криз. Протягом десяти років триває конфлікт з регіоном, що оголосив незалежність, — Абхазією. Існує постійна загроза того, що війна в Чечні може перекинутися на територію країни. А після останньої своєї кризи Грузія, здається, знаходиться на грані потрапляння до числа тих, що збилися з шляху істинного, так званих «держав, які не відбулися» — країн, у яких єдиним законом є хаос.
До цього часу Шеварднадзе здавався єдиною людиною, яка стояла між Грузією і хаосом. Зараз, однак, створюється враження, що він є швидше причиною цього хаосу, ніж засобом позбавлення від нього, оскільки цілком iмовірно, що прихід до влади нового покоління лідерів зможе краще допомогти Грузії вибратися з хронічного стану нестабільності. Молодий, що володіє англійською, колишній спікер грузинського парламенту Зураб Жванія — один iз таких потенційних наступників; іншим кандидатом є Михайло Саакашвілі — колишній міністр юстиції, який залишив свою посаду в кінці серпня після висунення обвинувачення в корупції проти Шеварднадзе і його сім’ї.
Корупція, звичайно ж, властива країнам колишнього СРСР. Щодо Грузії, відмінність тут полягає в тому, що, як сказав Фелікс Станевський (колишній посол Росії в Грузії), «в той час як Борис Єльцин, його сім’я та інші політичні фігури в Росії мали зв’язки з російською мафією, пан Шеварднадзе і ключові міністри в його уряді самі є грузинською мафією. Саме вони особисто контролюють ключові галузі промисловості, такі як нафтова, газова та енергетична».
Погроза піти у відставку не є чимось новим для президента Шеварднадзе, який не раз успішно застосовував таку тактику протягом своєї кар’єри. Він пішов з посади першого секретаря ЦК комуністичної партії Грузії для того, щоб отримати призначення на посаду міністра закордонних справ Радянського Союзу в уряді Михайла Горбачова. У 1990 він пішов з посади міністра закордонних справ, оголосивши привселюдно, що Росія повертається до диктатури. Цього не трапилося, однак імідж поборника демократії приніс йому президентство в Грузії в період громадянської війни, що охопила цю нову незалежну державу.
У 1993 році під час війни в Грузії між ліберальними і націоналістичними силами Шеварднадзе знову погрозив кинути свій народ. Після численних домовленостей він залишився президентом, але, фактично, одноосібним правителем. На цей раз, однак, його погрози про відхід не дають колишнього ефекту. І учасники вуличних демонстрацій, і парламент хочуть його відставки.
Під час святкування 10-ї річниці падіння Берлінської стіни, у відсутності Горбачова, Шеварднадзе заявив, що Грузія дала 20-му століттю дві історичні фігури: «однією з них стала людина, яка звела залізну завісу (Сталін. — Авт. ), а іншою — людина, яка зірвала її» (маючи на увазі самого себе. — Авт. ). Завищена оцінка власної значущості і призвела його до неправильного визначення пріоритетів при управлінні країною. Бо замість того, щоб намагатися побудувати нормально функціонуючу державу, Шеварднадзе сконцентрувався на збереженні свого іміджу в світі, зосередивши основну увагу на НАТО, а не на реальних механізмах управління країною.
Сьогодні Шеварднадзе пов’язує надії на економічне відродження з трубопроводом, призначеним для постачання каспійської нафти на Захід. Здається, тут знову має місце радянська одержимість гігантськими індустріальними проектами, здійснюваними за рахунок повсякденного життя простих людей.
Все, чим за радянських часів був знаменитий грузинський народ, а саме: дрібний бізнес, уміле підприємництво, легка промисловість, освіта і культура — повністю ігнорується Шеварднадзе. За словами професора французької мови Тбіліського університету, «75% випускників школи, що вступають до університету, не знають навіть таблиці множення, не кажучи вже про французьку або інші іноземні мови». Більше того, зарплати викладачів знизилися до 25-40 лари (12 — 19 доларів США) на місяць, так що «навчання стало невіддільне від хабарництва».
Незважаючи на ризик виникнення безладдя в країні, Шеварднадзе необхідно переконати піти у відставку. І Жванія, і Саакашвілі являють собою цілком реальну альтернативу його правлінню, і виглядають набагато більш здатними на будівництво демократичної держави і ринкової економіки в Грузії.
Старий сріблястий лис надто часто кричав: «Вовки! Вовки!».
Ніна Хрущова — онука Микити Хрущова, нині викладає курс міжнародних відносин в Університеті «Нова Школа» (Нью-Йорк)
