Заява голови Хмельницької обласної організації УРП Богдана ТЕЛЕНЬКА про ідейну безвихідь у лавах національно-демократичних сил («День», №208), зчинила бурю і натиск з боку «БЮТ». Були візити «ввічливості» з Києва, гарячі телефонні розмови. На 25 листопада провід УРП запланував слухання його «персональної справи». Напередодні цієї драматичної події, слухання, кореспондент «Дня» продовжив розмову з паном Теленьком, котрий відразу заявив:
— Віддаю належне «Дню» за обізнаність у справах на нашій політичній «кухні».
— Якщо вже мова про кулінарію, то ви, пане Богдане, «заварили» цю кашу. Отож їдьте до столиці, пояснюйте, навіщо висмикнулись, оприлюднили свої внутрішні переживання.
— За останніх чотири чи п’ять років ми потроху звикли до критичних ситуацій у своїх керівних органах, що закінчувалися відлученням «інакомислячих». Результат вельми прикрий: організаційне ослаблення першої у країні за номером реєстрації партії, яка, на моє глибоке переконання, й наразі залишається потужною силою. Принаймні, потужнішою, а головне – ідейнішою, ніж «Батьківщина». Мені прикро й боляче порівнювати харизматичного та шанованого нашого Левка Лук’яненка з Юлією Тимошенко. Одначе складається так, що УРП мають наче за якийсь додаток до «Батьківщини», а Левка Лук’яненка – за додаток до Юлії. Це ж справжнє блюзнірство! Хто ставить воза попереду коня? Нормальні люди так не запрягають.
Саме звідси – сумніви, тяжкі переживання. Тому мене особисто щонайменше бентежить те, що хтось думає у «БЮТ» про таких, як я, або вважає входження УРП до цього блоку доконаним фактом. Остаточного висновку ми ще не зробили. Обласний провід таки не вгадує жодних перспектив від співпраці ні з паном Буджераком, який головує в обласній організації Юліної партії, ні з його верховним начальством.
Достеменно знають про нашу ідейну безвихідь від перебування у цьому альянсі, та УРП і «Собору», решті партій «вділили» лише 25 відсотків у загальному списку. Решту – собі. Тут-таки пригадується горезвісний Пoпандопуло, який речі ділив: це – йому, те – знову йому, і все це – також йому...
— Навіщо ж, пане Богдане, ділити шкуру невбитого ведмедя?
— На місцях уже давно вгадують, що на полювання кинуто великі, навіть шалені гроші. Портрети та інтерв’ю Тимошенко, Турчинова не сходять зі сторінок обласної, районної преси. Ну, про цих двох осіб знаємо. Те, що саме про них знаємо, – окреме питання. Опозиціонери за збігом прикрих для них обставин. Буцімто за народ страждають. Ще впритул знаємо нардепа Павловського, колишнього республіканця. В яких він тільки партіях не був, аж поки у «Батьківщині» не опинився. То хто ж іще у тій решті списку?.. Не скажу. Хоч убий. Бо ті прізвища мені ні про що не говорять. Можу тільки здогадуватися, що то за хлопці та дівчата.
Як там, так і в нашому рідному краї. Мені шкода вирваних із голодних ротів грошей, які Юлія Володимирівна витрачає на утримання своєї безідейної команди. Тієї команди, в якої, за окремими винятками, давно й надійно спаскуджена репутація. Й оце від нас вимагають, аби стали в них чорноробами. Після виборів. певний, вони зникнуть, випаруються в атмосферу. Шкода, що ковдобина залишиться.
— Звідки цей прогноз?
— З особистих спостережень, звісно. Коли на проводі розглядатимуть мою «персональну справу», нагадаю шановному Левку Лук’яненку, як ми з ним їздили до села Іванківці Ярмолинецького району. Передам від тамтешніх селян йому палкий привіт. Вони ж, селяни, повіривши у президентські укази та Земельний кодекс, привітали агрореформи. Та, щоб знали своє місце, не рипалися, продовжували бути бидлом у начальства, на них бандитів нацькували. Вже після нашого від’їзду. А тоді Левко Григорович взяв участь у зборах акціонерного товариства. Виступив перед людьми. Тепер ми його ж, Лук’яненкову, лінію вперто ведемо в отих бідолашних Іванківцях, намагаємось якось протистояти бандитам, яких найняло начальство. Самі.
Не відмовилися б, якби й облосередок «Батьківщини» до цього жорстокого протистояння приєднався. Пан Буджерак свого часу служив в органах міліції, його колишні колеги керують райпарторганізаціями. Хай би, згадавши весь свій передовий досвід служби на ниві охорони правопорядку, підпрягалися. На батьківство майбутнього успіху претензій не маємо. Аж ні. Тримаються осторонь. Гадають, що візьмуть голоси за продпайки та обіцянки, що в хаті ніколи не згасне лампочка Ілліча. Вже, мабуть, ділять, щось і собі залишають.
Республіканці мають у політикумі своє достойне місце. І вже давно. До нас люди звертаються не так, як до інших. До інших: допоможіть на паливо, щоб не змерзнути взимку, дайте на ліки, на інвалідський візок... А до нас: допоможіть, бо начальство безсовісно краде, не відпускає в одноосібники чи фермери... З села Редвинці Хмельницького району, з села Гришки Деражнянського району так до нас зверталися. У Новоушицькому районі вперто рухає агрореформи наш депутат обласної ради Петро Капуcняк. Із своїми активістами, не з «Батьківщини» ж. Розробили та виконуємо екологічні проекти. Все – самотужки, без участі партії, під яку нас намагаються підкласти, ще й вимагають, аби визначилися у найзручнішому для них становищі.
— Отже, ні вас, пане Богдане, ні ваших соратників не лякають перспективи бути відлученими від партії?
— Я ще сподіваюсь, що у гострій дискусії про місце та роль УРП візьме гору здоровий глузд. Нашим людям і особисто панові Левкові Лук’яненкові не зрадить і наразі. В цей гострий поточний момент, уміння аналізувати й передбачати, щоб не стати політичним перегноєм для денаціоналізованої й ідейно невизначеної публіки, яка може навіть об’єднуватися з нашими ідейними антиподами на кшталт товариша Мороза. Їй є що втрачати. Нас, крім ідеї, ніщо не тримає на цьому світі і не зв’язує. В людей нічого не взяли.
— То куди ж, пане Богдане, від «БЮТ»?
— Скажу щиро та відверто. Ще вчора у пошуках виходу з колізії, що склалася з оцим «БЮТ», я гадав, що знайдемо спільну мову з Ющенком. Вже й на нього не маю жодної надії. Політтехнологи цих двох блоків, «Нашої України» і «БЮТ», явно перестаралися, переграли, вирішивши на «виборах–2002» запропонувати електоратові типову міліцейську модель. Хай, мовляв, визначаються поміж добрим і лихим слідчим. Тобто: за «НУ» голосують помірковані протестанти, а за Юлю – найрадикальніші ліві та праві.
Тільки–но одержав листа електронною поштою. Від знайомого студента–українця, який навчається у США. Розповідає про свої сумні враження від перебування за океаном дипкур’єра Ющенка та його свити. Ходив на його прес-конференцію. Пише, що і пан Віктор, і ті, які з ним там були, далеко не такі, якими він собі їх уявляв, якими їх по телевізору показують. Запобігливі й нещирі. Приїхали, аби щось виклянчити. «Їм наша Україна не потрібна», – пише геть розчарована молода людина, республіканець. Додає, що такі враження має не тільки він.
Ющенко – це той паротяг, який ще по дорозі до пункту призначення перекине вагони й залишить пасажирів край колії. Як він, так і його люди тут, у Хмельницькому. Виборні перегони – є нагода підзаробити, щось залишити собі на вічну пам’ять. Отак вони, політики, міркують. Поки що облосередки НРУ і УНР не можуть поміж собою поділити будівлю на вулиці Соборній. У залі Феміди консенсусу ще не знайшли. То днями обивателі міста збиралися – дивилися, як одна організація, НРУ, брала штурмом ту будівлю, а інша займала кругову оборону. Якщо, мовляв, переб’ємося, не доїдемо до пункту призначення, то хоч трохи покатаємося, поки не перекинулися, помилуємося з вікна вагона довколишніми краєвидами, потішимо себе та публіку. Коли, кажуть, іще наступний маршрут випаде. Звісно, це не наш потяг...
— Оце і є вона, та безвихідь, про яку ви, Богдане, заявили для «Дня» у попередній розмові, що спричинила таке збурення у блочних стосунках?
— Якщо події будуть розгортатися за сьогоднішнім сценарієм, то жди великої біди. Святе місце, як давно відомо, не облогує. Наш політичний конформізм може призвести до того, що місце здорових правих займуть радикали, які сьогодні кажуть, що то не їхні вибори. Вони вичікують на свій час. Ще не вмерла моя надія, що не дочекаються. Після моєї заяви у «Дні» телефони були гарячі не тільки від того, що дехто обурювався, вимагав публічного покаяння. В активі УРП не я один так думаю. Були й люди із «Собору», які поділяють наші турботи й переконання, переживають внутрішній спротив до інтриги, в яку з принуки втягнулися.
У ході консультацій з однодумцями порушувалася тема про самостійну участь УРП у виборах-02. Або – разом з найближчим до нас ідейно «Собором», іншими правими партіями. Без правого блоку парламентські вибори не будуть повноцінними. Передбачаю, що хтось дорікне. Виставить свої аргументи, скаже, що нас нічому не навчив досвід «Національного фронту» у 1998 році. Відповідаю: якраз тому, що навчив, праві сили повинні об’єднатися та самоідентифікуватись, як послідовна опозиційна сила на виборах. Тоді, у 1998–ому, ми програли, та, попри це, зберегли ідею та репутацію. Тоді, крім влади, пропрезидентських партій, по нас вдарив і Рух, який привів до парламенту свою поважну фракцію, що невдовзі, наче баняк, розбилася на уламки. Знищивши Нацфронт, Рух просто не зміг виконувати одночасно функції правоцентристської, центристської і правої сили. Залучивши до себе і українських «олігархів», і націоналів, які вкусили солодкий плід влади, і крайніх радикалів, Рух, його фракція були просто приречені на провал. Саме тут вгадуються причини нинішніх інтриг – починаючи від Бойкової і продовжуючи Тимошенковою, і закінчуючи Ющенковою.
Отож певний: поки ще не створений передвиборний блок правих – то наш останній шанс. Блок матиме перспективу. Принаймні, набудемо снаги і досвіду, згуртуємося для участі у президентських виборах, коли, вважаю, події розгортатимуться ще драматичніше, ніж тепер.
Потрібна коротка дискусія. Відтак – висновки та завзята робота. Люди зачекалися, вже мало кому вірять. Бо ті, кому донедавна вірили, впрягаються в одну упряжку з тими, до кого немає довіри.
