Ні, вчора було. Сьогодні вже ні. А вчора — було, ніде правди сховати. Але я не винний! Так зорі стали, так календар обернувся, і я взагалі не збирався надавати цьому уваги, не те що інші. Американці, он, всесвітню прем’єру влаштували. Наші теж на одному телеканалі «Вія» показали. Того самого, радянського. Ох, як я його боявся в дитинстві, ох і боявся: там же справжні кістяки на своїх двох ходять, а ще зі стін такі руки ви-и-ироста-а-аю-у-уть!!! О, добре було б влаштувати в школах написання твору на тему «Три шістки в моєму житті». Гарна ідея, треба підказати комусь в Міносвіти. А що? Це надзвичайно сприятиме розвитку творчої особистості у юнацтва. Все одно всі подивляться ту голівудську дурню про сирітку-Антихриста. До речі, вона зветься «Знамення», тобто «Омен». Прем’єра, як було сказано, мала місце 6 червня цього, тобто 2006 року. Попередній варіант теж презентували того таки числа, але 1976 року. В мене з цим числом, звичайно, своя історія. Надзвичайно давня і повна дивних учинків і знаків.
Коїлося це ще у ті роки, коли єдиною музикою, яку я і мої друзі могли слухати, був рок. Він тоді вже не скнiв у підпіллі, але ще мав спокусливий напівзаборонений статус. Жодних клубів не iснувало, тож концерти провадилися у так званих Будинках культури. Пояснити сучасній молодій людині, що це таке, досить важко. Архітектура у стилі фальшивого класицизму, вхід обов’язково з товстелезними колонами, всередині — гуртки вишивання, дитячі студії авіамоделізму і народного танцю. І на додаток — біда у вигляді регулярних рок-збіговиськ.
На цих концертах все робилося на ходу, нічого не починалося вчасно і складності виникали на кожному кроці. Найвагомішою проблемою, окрім міліції і місцевої робочої молоді, яка реагувала на нас досить нервово, був «апарат». Останній являв собою сукупність підсилювачів, динаміків, дротів та іншої машинерiї, яка збиралася роками, невідомо за які кошти, над якою трусилися більше, ніж над золотом, і без якої жодний концерт не був би можливим. «Апаратура» вимагала особливого ритуалу — настроювання. Треба було почути, як звучать динаміки низьких, середніх і високих частот. Щоб перевірити високі частоти, один з учасників кожної нової рок-групи, що готувалася до виступу, в певний момент підходив до мікрофону і промовляв одну й ту ж фразу, настільки ж загадкову, наскільки і вражаючу; її варто відтворити мовою оригіналу:
— Шестьсот шестьдєсят шесть. Сосісочная.
Інколи фраза повторювалася багаторазово.
Наші опоненти, яких ми небезпідставно вважали непробивними «гомо совєтікусами», вважали весь рок, а значить, і нас, витвором світового масонства, агентурою Нечистого, що прийшла, аби знищити Святу Совєтську Русь (скорочено — ССР), зруйнувати благодійну партійно-православну культуру. Я разом з усіма сміявся над тим. Ой, дарма…
Минули роки, і стало зрозуміло, що щось тут не те. Менше ніж за п’ятирічку весь рок пішов у небуття. Дехто покінчив життя самогубством, когось убили. Ті, хто вижив, виявилися врешті-решт ще більшими «совками», аніж усе товариство «Пам’ять» разом узяте.
І я тепер розумію, чому! То було зовсім не настроювання апаратури, а, насправді, — звернення до істинного володаря сцени з ідентифікаційним кодом 666 під капелюхом! Тим самим йому сигналізували — ми тут, ми віддані тобі і готові на будь-який злочин, так-так, будемо плюндрувати, вбивати і гнути матюки! Ще й гучномовцями користувалися, щоб, значить, почув краще!
Щоправда, трохи незрозуміло, до чого тут сосисочна. Мабуть, хотіли таким чином виявити гостинність, що є невід’ємною рисою національного характеру. Або бажали уподібнити всіх присутніх до збіговиська хот-догів, готових до споживання відомо ким! Та й знаємо, де батьківщина всіх тих біг-маків,— там вже давно тільки до шести і рахують…
Їй-бо, не знаю, що ще сказати. Все так зловісно… І мертві з косами стоять… І тиша…
