«Під час суспільних негараздів кожен байдужий стає невдоволеним, а кожен невдоволений — ворогом, кожен ворог — змовником»
СРСР давно втратив історичні стрілки можливості свого реформування. Перший раз, коли у боротьбі з правими у ВКП(б) переміг Сталін. Другий — після смерті диктатора. Наступними були спроби хоча б якось змінити плачевний стан радянської економіки у вигляді реформ, пов’язаних з ім’ям тодішнього голови Ради міністрів Олексія Косигіна. Самі по собі вони були внутрішньо суперечливими і неглибокими, проте викликали такий шалений спротив партійної і господарської номенклатури, хоча, де пролягала між ними різниця, не зовсім зрозуміло, що все це перетворилося на відвертий фарс. Стало зрозуміло, що Країна Рад реформуванню не підлягала. Становище врятувала нафтова криза, що вибухнула, і нафтові гроші, що полилися суцільним потоком. Вони дали можливість подовжити агонію і створили ілюзію добробуту.
До речі, потік нафтодоларів потрапив не лише в СРСР. І тут стало зрозуміло, як бездарно партійна номенклатура витратила несподівано отримане багатство, на відміну навіть не від Норвегії і частини Великобританії, а країн Перської затоки. Вони підійшли до цього украй зважено і далекоглядно. Зараз навіть важко уявити, як украй відсталі Емірати зробили історичний ривок і все завдяки правильному витрачанню величезних коштів. Але ще більш вражаючим є приклад Китаю. Приблизно в цей час під керівництвом Ден Сяопіна він почав рухатися шляхом глибоких, у першу чергу економічних, реформ. Свої історичні стрілки китайська номенклатура не пропустила і змогла не лише зупинитися біля краю прірви, але й стрімко від неї відійти. Причини, чому в Китаї вийшло, а в СРСР ні, вимагають окремого розгляду. Радник Брежнєва і Андропова Федір Бурлацький навіть їздив до Китаю, розмовляв з Ден Сяопіном та іншими лідерами, намагався перейняти досвід сусідів, довести до генсеків. Нічого не вийшло. Швидко виникла ситуація близька до революційної. Верхи не лише не могли, але й не хотіли, низи все більше втрачали терпець, невдоволеність пронизувала все суспільство. Лише невдоволені становищем були по-різному.
Американський соціолог Джек Голдстоун висунув теорію революції як частини конфлікту усередині панівного класу. У СРСР вищою партійною номенклатурою був невдоволений і середній клас функціонерів. Саме на других секретарів обкомів і намагався спертися Михайло Горбачов у запізнілій спробі реформувати країну і суспільство, змусити бюрократичний апарат діяти під тиском народних мас. Цілком можливо, що все це вдалося б, але, по-перше, набагато раніше, чинник часу тут був дуже важливим, і, по-друге, при більшій рухливості бюрократії. Але вона остаточно забронзовіла. До того ж психологічно просто не розуміла, що належить робити, але шостим чуттям, як кажуть, шкірою відчувала небезпеку для свого існування. І був ще один чинник, який потрібно враховувати. Друга світова і подальша холодна війна створили в СРСР величезний воєнно-промисловий комплекс. Його сили і впливу дуже боявся Сталін, який намагався боротися з генералами ВПК своїми, як йому здавалося, перевіреними методами. «Ленінградська справа», «Справа авіаторів» і низка інших менш відомих — разом із суто партійною боротьбою несли великий заряд ослаблення впливу воєнно-промислових генералів. Сталіну перемогти у цій безнадійній боротьбі не поталанило. Тим більше був приречений на поразку Горбачов.
Всі розуміли, щось треба робити, лише кремлівські і білякремлівські угрупування, які зійшлися у боротьбі, розуміли це по-різному.
З кінця 1980-х рр. у стані гласності почав розвиватися національно-визвольний рух. Перш за все у республіках Прибалтики й Україні. Досить швидко до них приєдналися республіки Південного Кавказу. На початку 1990 року авторові довелося бути в Татарії. Цікаво, що при досить високій частці етнічно російського населення, особливо у великих промислових містах, досить багато людей виправляли: не в Татарії, а Татарстані. Московський централізм дуже дратував без усілякого зв’язку з етнічним походженням. Схожа ситуація була і в сусідній Башкирії.
Першим про те, що у такому вигляді СРСР існувати не може, сказав академік Сахаров. Великий правозахисник і демократ почав розробляти нову конституцію Вільних держав Європи і Азії, за якою країна повинна була перетворитися з федерації на конфедерацію. На жаль, Андрію Дмитровичу довести до кінця цю велику справу не вдалося. Але деякі його думки в усіченому вигляді були покладені в основу нового союзного договору, який передбачалося підписати 20 серпня 1991 року. Хоча є всі підстави вважати, що і це нічого б не дало. Республіки Прибалтики категорично відмовлялися навіть обговорювати новий договір. У ново-огарьовському процесі створення нового союзного договору також не брали участь закавказькі республіки, а Україна робила це переважно формально. Остаточна редакція «Договору про Союз суверенних держав» була опублікована у газеті «Правда» 15 серпня. У своєму виступі на телебаченні 3 серпня 1991 року Горбачов сказав, що 20 серпня новий союзний договір повинні були підписати Білорусія, Казахстан, РРФСР, Таджикистан і Узбекистан. Керівництво України, Вірменії, Грузії, Азербайджану і Туркменії приєднання до договору відклало до осені. Розпад СРСР вже набував видимих контурів. Епілог драми під назвою ДКНС (рос. — ГКЧП) стався у другій половині серпня.
Змови не виникають спонтанно. Вони готуються. Так і ДКНС. Керівники КДБ ще з кінця 1990 року намагалися ввести надзвичайний стан конституційним чином, але не отримали підтримки ні від Горбачова, ні від Верховної ради СРСР. Тому танки на вулицях Москви, загрози штурму Білого дому — все нагадувало невдалий водевіль. Тремтячі руки віце-президента Янаєва, алкогольне отруєння голови Ради міністрів Павлова — все свідчило, що почин провалився від початку. Путчисти навіть не змогли повною мірою встановити контроль над Центральним телебаченням. У вечірньому випуску програми «Время» 19 серпня несподівано в ефірі йде сюжет, підготовлений Сергієм Медведєвим, про події біля Білого дому, куди потрапляє Єльцин, який зачитує на танку підписаний напередодні указ «О незаконности действий ГКЧП». Аналогічний сюжет, зокрема про те, що генеральний прокурор Степанков порушив кримінальні справи проти членів ДКНС, остаточно інформаційно провалив спробу перевороту. Це стало настільки очевидно, що вранці 21 серпня міністр оборони Язов віддає наказ про вивід бронетанкової техніки з Москви.
Юридично розпад СРСР почався 24 серпня, коли Верховна Рада України ухвалила декларацію про незалежність. Потім відбувся парад суверенітетів. Після голосувань на референдумах про незалежність в Україні і Вірменії існування СРСР стало просто неможливим. Лілія Шевцова, провідний дослідник Московського Центру Карнегі, у передачі на радіостанції «Эхо Москвы» справедливо відзначила: «СРСР помер у всіх вимірах, у яких він існував: як цивілізація (ядро світової системи соціалізму), як імперія, як держава. ДКНС — спроба вищої радянської номенклатури врятувати Союз — поставив крапку в його агонії. Біловезькі угоди у грудні 1991 р. стали лише свідченням його формальної кончини... Путчисти тільки прискорили втечу від Москви союзних республік. Президент Вірменії Левон Тер-Петросян, до цього прибічник інтеграції, заявив: «Настав час покінчити із закликами залишитися в Союзі, у якому можливо все, навіть націонал-фашистський путч».
Зараз у сусідній Росії вистачає любителів поговорити у межах альтернативної історії. Що було б, якби... Тоді президент Росії Володимир Путін назвав розвал СРСР найбільшою трагедією ХХ сторіччя. На наш погляд, як Перша, так і Друга світові війни були справжніми трагедіями всього людства. Відхід Радянського Союзу у історичне небуття швидше свідчення провалу всієї системи тюремного соціалізму. Єдине, що вдалося радянській партійно-господарській номенклатурі — це створити моторизованого Чингісхана, якого боявся увесь світ. Багатьом, хто ностальгує за великою імперією, спогади про страх, який вселяв радянський монстр, гріють душу, але на цьому позитив і закінчується.
У Росії та деяких інших колишніх союзних республіках стався номенклатурний реванш. «Російська еліта, зокрема й ті, хто вважав себе демократами, забивши цвях у труну з СРСР, відтворила єдиновладдя, цього разу у ліберальному вбранні. Російська матриця відродилася у вужчому географічному просторі, скинувши затхлу комуністичну ідею і радянську номенклатуру, що втратила вовчі інстинкти. Врятувати систему за рахунок знищення держави — це дійсно був унікальний трюк! Ми викриваємо Путіна за його авторитарні замашки. А Путін лише вимів підлогу у будівлі, яку звела єльцинська команда, вибивши ключі від Кремля з немічних рук путчистів», — відмітила Лілія Шевцова. Тих, хто сумує і намагається наслідувати російський приклад, вистачає і в українській владі. Тільки історія повторюється завжди у вигляді фарсу. Невже наші можновладці цього не зрозуміли? Саме час пригадати, чим закінчився ДКНС. Приклад вельми повчальний.
ДО РЕЧI
Михайло ГОРБАЧОВ: «Единая Россия» дуже нагадує КПРС
На думку останнього лідера СРСР, під керівництвом діючої партії влади та її керівника можливим є повернення до минулих часів. «Единая Россия» на чолі з Володимиром Путіним зараз дуже нагадує КПРС, — заявив Михайло Горбачов німецькому тижневику «Der Spiegel» у інтерв’ю, присвяченому двадцятиріччю серпневого путчу, повідомляє «Эхо Москвы». За оцінкою Горбачова, «вони тягнуть нас у минуле, тоді як країна гостро потребує модернізації».
Враховуючи майбутні вибори, заплановані на весну, президент Радянського Союзу висловився категорично проти повернення Володимира Путіна в Кремль. Він вважає, що прем’єр зацікавлений у тому, аби залишатися при владі, але не для того, щоб вирішувати нагальні проблеми. ЗМІ нагадує, що за останній час Горбачов вже не вперше вичитує «єдиноросам» разом з їхнім лідером (щоправда, заочно). «Єдинороси» у відповідь розкритикували самого Горбачова, заявивши, що людина, яка так масштабно святкувала свій ювілей у Лондоні, не має права робити подібні зауваження на адресу тих, хто врятував країну.
