Материкову, скажемо так, частину України тут називають далекою Великою землею, хоча до неї всього лише 35 км. Але, опинившись на малесенькому клаптику суші (довжина — 615, ширина — 560 метрів) серед морських просторів, місцеві жителі мимовільно відчувають себе на краю Всесвіту. Вдень тут дуже спокійно, тишу порушує лише звичне завивання вітру і монотонний гуркіт прибою. А вночі на людей з усіх сторін насуваються мерехтливі зорі. Вони рівною мірою як над головою, так і під ногами: небесні світила, відбиваючись в морі, сріблястим розсипом заповнюють зовнішню пустоту. Зрозуміло, що й реальний світ нікуди не зникає, — остров’яни із задоволенням спостерігають за вогнями кораблів, що проходять повз острiв.
При всій своїй зовнішній непривабливості та уявній ідилії, розташований в північно-західній частині Чорного моря, острів Ахілла, що нині носить назву Зміїний (з висоти пташиного польоту він нагадує голову кобри), протягом довгих років є об’єктом бурхливих дипломатичних баталій.
ТОЧКА НА КАРТІ
Саме цей острів і прилеглий до нього континентальний шельф заважає Україні та Румунії підписати Договір про режим на спільному кордоні, співпрацю і взаємну допомогу з прикордонних питань. Раніше понад сорок років над розв’язанням проблеми цієї ділянки кордону бився Радянський Союз.
Питання розмежування континентального шельфу впиралося безпосередньо в Зміїний і ставало каменем спотикання на радянсько-румунських переговорах, починаючи з 1967 року. Для розуміння його суті варто пригадати, в чому полягали принципові розбіжності сторін, не усунені і до цього дня. Радянська позиція полягала в тому, що лінія розмежування морських просторів повинна починатися від точки стику зовнішніх кордонів територіальних вод СРСР і Румунії, а далі йти з урахуванням острова Зміїний і географічних особливостей району. Відповідно пропонувалося розглядати північно-західну частину Чорного моря як затоку, що вдається в територію СРСР. Тим більше, що протяжність берегової лінії радянського узбережжя в цьому районі в п’ять разів перевищувала довжину румунського берега. Румунська ж сторона наполягала на тому, щоб лінія розмежування проходила спочатку по географічній паралелі, а потім по середній лінії, проведеній між Кримом і узбережжям Румунії. Мовляв, того вимагають історичні обставини. Усвідомлюючи складність перегляду післявоєнних кордонів, румунські дипломати говорили, що результати зміни приналежності острова Зміїний не повинні «створювати несправедливий ефект при розмежуванні морських просторів». Однак справедливий, на їхню думку, ефект виразився б в тому, що до територіальних вод СРСР в районі Зміїного додалися б континентальний шельф і економічна зона Румунії, а країна Рад позбавилася б ділянки шельфу і економзони площею близько 7 тисяч кв. км. Погодьтеся, було через що посперечатися за столом переговорів.
Ставши незалежною державою, Україна одним із перших законодавчих актів проголосила непорушність своїх кордонів. І зіткнулася все з тією ж проблемою Зміїного. За десять років незалежності відбулося десять раундів переговорів, однак питання як і раніше залишається відкритим. У кожної із сторін — свої аргументи. Тим часом по обидві сторони кордону люди все частіше говорять про те, що потрібно або, рахуючись з історичною реальністю, залишити все так, як є, або ж прискорити пошук розумного компромісу. Інакше, мовляв, не обійдеться без втручання Міжнародного суду, і хто від цього виграє, а хто програє, не візьметься передбачити жоден досвідчений аналітик. Тим більше, що протягом багатьох віків цей острів належав різним країнам і народам: першими його заселили давньогрецькі мореплавці, пізніше у свої володіння забрала Османська імперія, в 1829 — 1856 роках він належав Росії, потім — знову Туреччині, потім — Румунії, яка в 1948 році добровільно передала його СРСР. Виходить, бажаючих заявити на нього свої права може виявитися не так уже і мало.
ТУБІЛЬЦІ
Нові люди на Зміїному з’являються, як правило, не частіше одного разу на місяць. З такою ж періодичністю приходять пошта, посилки з гостинцями і новини з Великої землі. Сьогодні, незважаючи на близькість материка, потрапити на острів можна лише на вертольоті, на якого чекають, як на свято. І так буде доти, поки не побудують причал для морських кораблів. Саме з його появою місцеві жителі і українські політики пов’язують надії на майбутній стрімкий розвиток усієї острівної інфраструктури. Проблема в тому, що морський корабель може підійти до берега на відстань не менше за 400 м, а катер — 100 м. Ще в 1995 році Міноборони було запропоновано побудувати на Зміїному стаціонарний причал, але воно цього завдання не виконало. Через два роки приймається постанова Кабміну, яка наказує міністерствам фінансів і економіки запланувати в проекті Державного бюджету України на 1998 рік виділення Одеській обласній державній адміністрації для завершення робіт на стаціонарному причалі о. Зміїний 7 млн. гривень окремим рядком. Роботи розпочалися, але то через погану погоду, то через затримки з надходженням будматеріалів так і не завершилися.
З 1956 року на острові постійно дислокуються військові. Ціла рота протиповітряної оборони, а також відділення моряків і прикордонників. У різнi пори року остров’ян нараховується від сорока п’яти до шістдесяти чоловік. Живуть тут і жінки з маленькими дітьми. Дружина командира роти Тетяна Шевченко з сином Ярославом на острові вже два роки, за цей час залишали його тільки разом з головою сім’ї, коли той йшов у планову відпустку. Особливого шику в місцевому житті, звичайно, немає, але вони до острова звикли і по-своєму щасливі. Чоловік завжди «на очах», і дитині Таня має можливість приділяти багато уваги. Ярослав полюбляє досліджувати узбережжя так званого Дамського пляжу, — саме на нього хвилі часто викидають різні предмети, «які попливли» від відвідувачів Одеських пляжів або необачно впущені у воду пасажирами круїзних теплоходів. Гострозорий хлопчак вже виловив кілька іграшок, які прикрашають колекцію його морських знахідок. На острові є ще три пляжі — Дергач, Золотий і Бандитський. Але навіть в хорошу погоду користуватися ними непросто, — навкруги ж одні скелі!..
Кожний місцевий цивільний житель вважає своїм обов’язком тримати кішку. Ще є трохи кіз і «камуфльованих» свиней. Чому камуфльованих? Вони плямисті, немов кенійські лані, — такі ж стрункі і моторні. Улюблене житло — місцеве звалище …металолому. Вся живність одна з одною чудово вживається і гуляє, де їй заманеться. Втекти все рівно нікуди.
Друга історична визначна пам’ятка Зміїного — його маяк. Кажуть, обслуговує його істинно релігійна сім’я. Золоті люди — не п’ють, не палять, «нічне око» під їх наглядом працює безперебійно, будучи незамінним орієнтиром для кораблів. Маяк побудували в 1843 році на найвищій точці острова з кам’яних плит храму Ахілла, що прийшов у занепад. Початкова висота білої вежі сягала 12 метрів. У Другу світову війну вона була прекрасною мішенню то для радянської авіації, то для фашистської — в залежності від того, кому належав острів. Після війни маяк відновили, і досі він справно служить людям.
УРЯДОВИЙ ДЕСАНТ
Минулого понеділка на острові було надзвичайно пожвавлено. Прилетіли два прикордонних вертольоти відразу. Як виявилося, з перевіркою прибула міжвідомча комісія, яку очолював державний секретар Кабінету Міністрів України Володимир Яцуба. Комісія, до складу якої входили представники Ради національної безпеки і оборони, Держкомкордону, Міністерства оборони, Мінекономіки, Мінтрансу, Держкомзв’язку, Одеської облдержадміністрації, уважно вивчила стан справ на Зміїному. Підготовлені нею пропозиції щодо всебічного вдосконалення інфраструктури острова і, зокрема, прискорення будівництва причалу, будуть покладені в основу нової постанови уряду або, можливо, указу Президента країни. Місцеві жителі проводжали гостей з надією, що жити тут незабаром стане легше.
Остров’янам надовго запам’ятається відвідування їх урядовим десантом і ще з однієї причини. Незабаром Новий рік, — столичні гості це врахували і прилетіли не з порожніми руками. Вони привезли справжню новорічну ялинку, дітям — іграшки, а дорослим — швейну машинку. Кращим офіцерам і солдатам вручили медалі та військові знаки «Відмінний прикордонник I ступеня». Медалями «За мужність в охороні державного кордону» нагороджено начальника інженерної служби Віктора Ніжинського та командира роти Василя Шевченка, медалями «За бездоганну службу в прикордонних військах» — Сергія Рогальського, Якова Гузовського, Віталія Сліпоконя і Володимира Старчеуса.
Не забули і їхнiх вірних супутниць: кожній жінці подарували спеціально доставлені з Великої землі букети квітів.
