Стосунки українців та росіян упродовж віків не були простими. Не раз виникали конфлікти, але було й співробітництво. Зокрема, у сфері високої елітарної культури. Не зайве нагадати, що після Переяславської ради чимало українських інтелектуалів опинилися в Росії та працювали на полі російської культури. Наприкінці ХVІІ ст. та у ХVІІІ ст. значна частина ієрархів православної церкви в Росії були українцями. До того ж, це була найбільш освічена частина російського духовенства. Уже не кажучи про те, що до середини ХVІІІ ст. найкращою вищою школою держави Російської виступала українська Києво-Могилянська академія, де навчалося чимало росіян, у т.ч. й відомий російський вчений М. Ломоносов. Та й у ХІХ ст. спостерігаємо активне проникнення українських інтелектуалів у російські столиці — Петербург і Москву. Адже в цих столицях імперії вони мали кращі можливості для своєї реалізації. У цьому контексті зрозумілим стає феномен М. Гоголя, якого росіяни вважають гордістю своєї літератури. Та хіба лише в жилах цього російського класика текла українська кров? А Ф. Достоєвський, А. Чехов... Список можна продовжити.
Звісно, в умовах Російської імперії співпраця українських та російських інтелектуалів не могла бути рівноправною. Але вона була. І при цьому давала цікаві плоди — як на полі російської, так і української культур. Навіть на рівні культури світової! У цьому плані цікавою видається співпраця між українськими та російськими інтелектуалами у сфері філософії. Хоча мислителі, про яких йтиметься далі, певно, не трактували це як співпрацю. Для них це була просто праця — філософська й культурна.
ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ
У першій половині ХІХ ст. в царській Росії спостерігався певний розвиток професійного філософствування. Не вдаючись у деталі, зазначимо, що його осередками виступали духовні академії (серед них — Київська духовна академія), а також університети. Традиційно рівень викладання в духовних академіях був вищий, ніж в університетах. Вважалося, що майбутні священнослужителі перед тим, як приступити до вивчення богослов’я, мусять добре освоїти філософію. Ще за часів Фоми Аквінського утвердилася думка, що філософія — це служниця богослов’я, власне, своєрідний вступ до богословських дисциплін. Що ж до університетів, то хоча тут і викладалася філософія, але в порівняно обмеженому об’ємі.
Річ у тім, що царат не дуже жалував філософію, вважаючи її розсадником вільнодумства. І коли в країнах Західної та Центральної Європи в 1848—1849 рр. відбулися революції (т. з. Весна народів), в Росії, аби не допустити «крамоли», починається жорстка реакція. Не обійшла вона й філософії. 1850 року в університетах було ліквідовано філософські кафедри. Читання філософських дисциплін було зведено до мінімуму. Та й то філософські дисципліни читали професори духовних академій. Така «заборона на філософію» тривала десять років. На початку 60-х рр. ХІХ ст., коли в Росії розпочалися ліберальні реформи, цю «заборону» було знято. Однак десятилітня перерва серйозно зруйнувала традиції професійного філософствування в університетських осередках. Не вистачало викладацьких кадрів, не було кому очолювати філософські кафедри.
Саме в таких умовах кафедру найбільшого університету Росії, Московського, очолив українець Памфіл Юркевич (1826—1874).
Народився Юркевич в сім’ї священика на Полтавщині. Православне священицьке середовище (особливо в таких регіонах, як Полтавщина й Київщина) продовжувало зберігати українські етнічні традиції. Тому з цього середовища вийшов ряд діячів української культури того часу.
Юркевич виявив блискучі здібності, спочатку навчаючись у Полтавській духовній семінарії, а потім з 1847 по 1851 рр. — в Київській академії. Його залишають працювати в цьому духовному закладі. З 1857 р. він викладає тут історію філософії та німецьку мову.
Судячи з усього, П. Юркевич користувався повагою й популярністю серед студентів. Він навіть став персонажем повісті І. Нечуя-Левицького «Хмари». До речі, І. Нечуй-Левицький, здобуваючи духовну освіту, слухав лекції Юркевича. Щодо твору «Хмари», то це був один із перших творів у нашій літературі про українську інтелігенцію.
У період з 1851 по 1861 рр., коли П. Юркевич працював у Київській академії, відбулося не лише його становлення як філософа. Кінець цього періоду виявився для нього найбільш плідним у філософському плані. У 1859 — 1861 рр. ним було опубліковано сім праць — «Ідея» (1859), «Серце та його значення в житті людини, згідно із вченням Слова Божого» (1860), «З науки про людський дух» (1860), «Матеріалізм та завдання філософії» (1860), «Мир із ближнім як умова християнського суспільного життя» (1861), «З приводу статей богословського змісту, вміщених у Філософському Лексиконі» (1861), «Докази буття Божого» (1861). Здебільшого це були не чисто філософські праці. В них простежувалися сильно виражені богословські аспекти. В принципі, це зрозуміло. Адже Юркевич отримав богословську освіту і працював у духовному навчальному закладі.
На початку 1860 р. П. Юркевич ознайомився з опублікованою в журналі «Современник» статтею невідомого автора «Антропологічний принцип у філософії», де відстоювалися ідеї примітивного матеріалізму, поширені в середовищі тогочасної російської «прогресивної» інтелігенції.. Юркевич вирішив вступити в полеміку з автором статті, піддавши критиці цей світогляд. Результатом стала праця «З науки про людський дух», опублікована в «Трудах Киевской духовной академии». Тут Юркевич зачепив широке коло питань — від метафізики та гносеології до проблем етики.
Ця робота викликала різку відповідь з боку автора «Антропологічного принципу у філософії». Ним виявився один із вождів тогочасної російської революційної демократії М. Чернишевський. У статті «Полемічні красоти» він охарактеризував П. Юркевича як «представника семінаристської філософії» й накинувся на нього з образами та лайкою. При цьому зневажливо зазначив, що праць. Юркевича навіть не читав.
Юркевич зі свого боку намагався спокійно продовжити полеміку, опублікувавши з цією метою роботу «Матеріалізм та завдання філософії». Проте його опоненти не збиралися вести наукову полеміку. З того часу особа. Юркевича стає об’єктом нападок з боку «прогресивних» російських публіцистів.
У 1861 р., коли в російські університети царський уряд милостиво дозволив повернути філософію, П. Юркевичу, як уже зазначалося, запропонували очолити філософську кафедру в Московському університеті. У той час в Росії не знайшлося людини, яка б могла на достатньо високому рівні викладати філософські дисципліни. П. Юркевич читав тут історію філософії, логіку, психологію, педагогіку. З 1869 р. й до смерті виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету.
У Москві Юркевич опинився в дивному становищі. З одного боку, його шанували в освічених колах другої столиці. Він виступав з публічними лекціями, що проходили з не меншим успіхом, ніж його лекції в університеті. Захоплені спогади про нього залишив видатний російський історик В. Ключевський. Високо цінував П. Юркевича «батько» російської релігійної філософії В. Соловйов, який був його учнем і послідовником.
З іншого боку, жоден виступ Юркевича (чи то письмовий, чи усний) не обходився без уїдливих, іноді образливих коментарів з боку представників «прогресивної» громадськості. У цій кампанії взяли участь відомі представники російської інтелігенції — М. Салтиков-Щедрін, Д. Писарєв та інші. Часто їхня критика мала особистісний характер. Юркевичу закидали те, що він викладав у духовній академії, ставилося йому в провину українське походження і тому подібне.
Конфлікт між Юркевичем та «прогресивною» громадськістю у певному сенсі мав ментальне підѓрунтя. Російська радикальна інтелігенція сприймала П. Юркевича з його традиціоналістсько-релігійним підходом як чужорідний елемент, котрий потрібно було «витіснити». Зі свого боку Юркевич не мав можливості порозумітися з ними, наївно вважаючи, що зі своїми опонентами варто вести конструктивну дискусію.
Московський період не був для П. Юркевича плідним у творчому плані. За цей час він опублікував п’ять робіт. Більшість із них мали педагогічний характер. Лише одна була філософською. Це — «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта» (1866). Правда, є відомості про те, що в Москві П. Юркевич написав працю «Метафізика». Але її доля для нас невідома.
Можна по- різному пояснювати таку диспропорцію між київським та московським періодами в творчості Юркевича. Але чи не основною причиною все-таки було те, що мислитель, опинившись у Москві, постійно зустрічався з неприхильним ставленням до себе. Можливо, це було однією з причин його швидкої смерті. Помер він у відносно молодому віці (тоді йому було 47 років).
Доля філософської літературної спадщини Юркевича була непростою. З одного боку, спостерігалося намагання замовчувати це ім’я, що було притаманно російським радикальним інтелігентам, а також їхнім послідовникам — більшовикам. Тому в Радянському Союзі ім’я Юркевича було практично невідоме. Проте його цінували представники т.зв. російської релігійної філософії. Це стосується згадуваного В. Соловйова, який заступив П. Юркевича на кафедрі філософії в Московському університеті, а також М. Бердяєва, М. Лосського, В. Зенківського, Г. Шпета. Останній взагалі вважав П. Юркевича чи не єдиним справжнім філософом у тогочасній Росії. Можна говорити про те, що він стояв біля витоків російської релігійної філософії, яка розвинулася в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.
Також Юркевич мав опосередковане відношення до становлення Олексія Гілярова (1855—1938) як філософа, котрий відіграв помітну роль у розвитку професійної філософії в Україні в кінці ХІХ — на початку ХХ ст.
ОЛЕКСІЙ ГІЛЯРОВ
Народився Гіляров у Москві в сім’ї відомого публіциста й філософа М.П. Гілярова-Платонова. Тут він закінчив гімназію й класичне відділення історико-філологічного факультету Московського університету. Варто зазначити, що роки навчання Гілярова припали на той період, коли в Московському університеті працював П. Юркевич. Щоправда, хронологія показує, що О. Гіляров не міг належати до учнів Юркевича. Проте не знати про цього філософа він не міг. Адже про Юркевича багато писали публіцисти, а в Московському університеті після його смерті (1874 р.) пам’ятали цього мислителя. Зрештою, учень П. Юркевича В. Соловйов очолив у цьому університеті кафедру філософії.
Тому не дивно, що між філософськими поглядами П. Юркевича й О. Гілярова простежуються цікаві паралелі. Це й захоплення платонізмом, і «філософія серця», притаманна обом мислителям.
Після закінчення університету Гіляров кілька місяців викладав у Рибінській прогімназії. Згодом його взяли в Московський університет на кафедру філософії для підготовки до професорського звання. Працював приват-доцентом Московського університету, читав курси Платона й Аристотеля, лекції з естетики. У 1887 р. посів кафедру філософії Київського університету. Захистив магістерську (1888 р.) та докторську (1894 р.) дисертації з філософії. В університеті викладав історію філософії, вступ до філософії, психологію, логіку, педагогіку, авторський курс «Світла й радісна філософія».
Слухачі Гілярова відзначали його високий інтелектуальний смак, витонченість, естетичну досконалість думки й слова, недогматичність і критичність. Гіляров прекрасно знав першоджерела з філософії й цього ж вимагав від своїх учнів.
Учений постійно підвищував своєю кваліфікацію. Часто бував за кордоном, працюючи в бібліотеках Берліна, Мюнхена, Парижа й Лондона. Спілкувався з відомим лікарем Ж-.М. Шарко. До речі, в останнього стажувався З. Фрейд. У Гілярова, як і в Фрейда, спостерігалося зацікавлення гіпнозом та психологією. Та й в ученнях цих мислителів було чимало спільних моментів.
Події революції ніби не внесли помітних змін у життя мислителя. Він і далі продовжує інтенсивно працювати. Викладає в університеті, залишається професором і після перетворення його 1920 р. на Всеукраїнський інститут народної освіти. Гіляров сприймав соціалізм лише в «обмеженій формі», відзначаючи як позитивний принцип «кожному — за працею». Водночас він вважав, що соціалістичний лад «так само мало узгоджується із загальним устроєм світового життя, як і безумовна єдиноначальність. Не виправдовується цим укладом і необмежений комуністичний лад, що повним запереченням приватної власності йде всупереч із притаманною кожній істоті відокремленістю». Зрозуміло, нова влада не дуже добре ставилася до Гілярова, як і до інших «старих» інтелігентів. Показово, що в перші роки радянської влади простий робітник отримував набагато більшу платню, ніж висококваліфікований викладач. У матеріальному плані Гілярову після революції жилося дуже важко. Однак він не зважав на ці труднощі та продовжував свої філософські студії.
Із початку 1920-х вчений налагоджує зв’язки зі Всеукраїнською академією наук (ВУАН). 9 березня 1922 р. він був обраний дійсним академіком ВУАН по кафедрі філософії права. Наприкінці цього ж року виступив ініціатором створення при цій кафедрі «Семінару з суспільствознавства» з трьома відділеннями — загальної соціальної філософії, соціальної психології, соціальної педагогіки. Цей семінар об’єднав під керівництвом О. Гілярова молодих філософів (серед них був В. Асмус — один із найяскравіших філософів «радянських часів»).
Наприкінці 20-х рр. Гілярова зарахували до «ворожих елементів». Однак, очевидно, через похилий вік його вирішили не чіпати. Учений залишається «без діла» в академії, хоча й далі продовжує наполегливо працювати. Звісно, праці його не друкуються. На жаль, і сьогодні написане Гіляровим у радянський період залишається в рукописах. Помер філософ уже в похилому віці і був похований на Байковому кладовищі. Однак згодом це поховання знищили.
Коло наукових інтересів вченого було надзвичайно широке. До нього входили філософія, історія філософії, яку він відокремлював від основних філософських дисциплін, психологія, літературознавство, хімія. Спираючись на студії з античної філософії, передусім платонізму, а також дослідження в різних сферах наук і культури, Гіляров виробив власне філософське вчення, яке він назвав «синехологічним спіритуалізмом» (від грецького слова «пов’язуючий»). Центральна ідея цього вчення — ідея всезагальної єдності. У його вченні всесвіт постає як одухотворений організм, жива система, в якій кожен член існує для цілого і ціле — для кожного члена. Відповідно, філософ намагався системно досліджувати всесвіт.
Не можна не запримітити схожих моментів у вченні О. Гілярова та «філософії всеєдності» В. Соловйова. Обидва філософи прагнули пояснити єдність космосу, злагодженість його частин, розглядали всесвіт як живу систему; також спільним для них був пантеїстичний підхід до розв’язання проблем співвідношення матерії й свідомості. Спільні моменти «синехологічного спіритуалізму» та «філософії всеєдності» є далеко не випадковими. І перше, й друге виросли на ѓрунті платонізму, який отримав відповідну інтерпретацію в духовних академічних закладах Росії. До того ж, учителем і попередником як В. Соловйова, так і О. Гілярова (про це вже говорилося) можна вважати П. Юркевича. Однак «синехологічний спіритуалізм» вільний від містицизму, притаманного філософії Соловйова.
В особі Гілярова варто вбачати представника «філософії серця», продовжувача лінії Юркевича. Зокрема, він писав: «...я добре знаю, що все найкраще у житті дається серцем, а не розумом, і що тому, коли заперечення істин науки карається лише презирством з боку невеликої кількості її поборників, за відкидання дорогих серцю вірувань люди примушують своїх співбратів пити келихи з отрутою, заточують до в’язниць, палять на вогнищах».
Гіляров у Київському університеті створив блискучу школу філософів і психологів. До їхнього кола належали В. Асмус та Г. Якубаніс, які стали видатними дослідниками історії античної філософії, В. Зеньковський — один із представників російської релігійної філософії, педагог і психолог П. Блонський.
Кожен із них мав свою цікаву долю. Асмус опинився в Москві. Це був один із найвидатніших «радянських» істориків філософії. Причому його книги були вільні від ідеологічних реверансів і до сьогодні не втратили свого наукового значення. Якубаніс після встановлення радянської влади в Україні емігрував до Польщі, де викладав класичну філологію й філософію в Люблінському католицькому університеті. Зеньковський викладав філософію в Київському університеті, був міністром сповідань в уряді П. Скоропадського, опинився на еміграції, де й здобув собі славу одного з головних представників російської релігійної філософії. Щодо Блонського, то він став одним із чільних представників «радянської» педагогіки й психології 1920—1930 рр.
Однак серед учнів Гілярова були й видатні діячі української культури. Мало хто знає, що його лекції слухав І. Огієнко. Навіть збереглися філософські лекції Гілярова, законспектовані Огієнком. Продовжувачем Гілярова також став Дмитро Чижевський (1894—1977) — видатний український філософ і славіст.
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ
Після себе Чижевський залишив чимало праць зі слов’янознавства. Частина з них присвячена історії філософської думки слов’янських народів. Учений навіть виношував ідею створити історію слов’янської філософії. Проте так і не реалізував її. Він ніби перебував на перетині трьох культур — української, російської та німецької. Виявляв інтерес до культур чеської та словацької.
Чижевський народився 1894 р. у місті Олександрія Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область України). Батько його, Іван Костянтинович, належав до дворян, мав вищу військову освіту, служив у російській армії. Мати майбутнього вченого Марія Дмитрівна Єршова також мала вищу освіту, закінчила Петербурзьку академію мистецтв. За походженням була росіянкою. Батьки приділяли велику увагу вихованню й освіті дітей. У родині, очевидно, панувала російська мова, хоча там із повагою ставилися до української культури. У домашній бібліотеці Чижевських були українські книжки, зокрема, нецензуроване видання «Кобзаря». Звісно, тодішня школа прилучала молодого Чижевського до культури російської. З автентичною українською культурою йому вдалося познайомитися в сільській місцевості. Щороку сім’я Чижевських проводила літні місяці у своєму невеликому маєтку в селі Секретарівка біля Олександрії, де хлопець спілкувався з селянами та їхніми дітьми. Там він із захопленням слухав народні оповіді про нечисту силу. Звідси його посилений інтерес до містики. У зрілому віці Чижевський чимало уваги приділяв творчості Г. Сковороди, в якій вбачав чимало містичних моментів, а також творчості М. Гоголя.
У 1911—1913 рр. Чижевський навчався в Петербурзькому університеті на фізико-математичному факультеті. Хоч як це парадоксально, але саме в цей час він «став українцем». У 1912 р. демонстративно в листуванні й особистому спілкуванні переходить на українську мову. Щоправда, це був радше крок політичний. Ним майбутній філософ висловив протест проти рішення Державної думи про заборону викладання в народних школах українською мовою.
Клімат Петербурга виявився несприятливим для Чижевського. Це стало однією з причин того, що 1913 р. він перевівся до Київського університету. Переведення до цього навчального закладу збіглося у часі в Чижевського зі зміною наукових інтересів: замість природничих наук він починає студіювати науки гуманітарні. При цьому виявляє інтерес до філософії. У Київському університеті відвідує філософський семінар В. Зеньковського, учня О. Гілярова. Зеньковський звернув увагу Чижевського на творчість Сковороди, Юркевича, М. Гоголя та Ф. Достоєвського. Надалі ці філософи й письменники опиняються в центрі зацікавлень ученого. Також Чижевський слухав курс філософії Гілярова. І, схоже, саме від нього взяв ідею «філософії серця». У майбутньому. Чижевський цікавитиметься такою проблематикою, вестиме мову про «філософію серця» як засадничий момент української філософської думки.
Незважаючи на певні проукраїнські симпатії, Чижевський у плані культурному залишався русофілом. Русофільські симпатії знайшли вияв і в його політичній орієнтації. 1913 р. Чижевський вступив у Російську соціал-демократичну робітничу партію (меншовиків). Був її представником у Центральній Раді — вищому законодавчому органі Української Народної Республіки. У 1918 р. як її член голосував проти проголошення незалежності України. Через цей факт деякі українські діячі сприймали. Чижевського з осторогою. А він, навіть перебуваючи на еміграції в Чехії серед національно орієнтованих українців, так і не став учасником українського національного руху, воліючи залишатися нейтральним науковцем. Хоча, звісно, цей нейтралітет був відносним.
У 1921 р. Чижевський, вважаючи, що більшовицька диктатура в майбутньому буде лише посилюватися, разом зі своєю дружиною Лідією Маршак, яка походила з єврейської купецької родини і була його товаришем по партії, емігрував до Німеччини. Їм допоміг брат Лідії, Якоб Маршак, що жив у Гейдельберзі. Німеччина стала для Чижевського другою батьківщиною. Тут він здобув ѓрунтовну філософську освіту. Спочатку в Гейдельберзі слухав лекції німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса. 1922 р. переїхав у Фрайбург і почав студіювати в Едмунда Гуссерля. Останній звернув увагу на Чижевського й виділяв серед своїх учнів, характеризуючи його як «непересічну особистість». Окрім того, Чижевський слухав лекції інших відомих німецьких філософів, зокрема, Г. Ріккерта, М. Гайдеѓѓера та інших. Звичайно, це було б неможливим, якби він у Київському університеті не отримав належної філософської та філологічної підготовки. І в цьому, без сумніву, велика заслуга Гілярова та його учня Зеньковського.
Важливим етапом у житті Чижевського став празький період (1924—1932 рр.). У Празі Чижевський працював в Українському вільному педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, читаючи там філософські дисципліни. Водночас викладав філософію в Українському вільному університеті, де 1929 р. захистив дисертацію «Геґель і французька революція». Спілкуючися з українськими культурними й громадськими діячами, що перебували на еміграції, а також українськими студентами, Чижевський зацікавився українською проблематикою. 1926 р. видав у Празі роботу «Філософія на Україні. Спроба історіографії питання», за яку вчена рада Українського вільного педагогічного інституту надала йому звання професора. Наступного, 1927 р., написав «Нариси з історії філософії на Україні». Проте цей рукопис загинув. Лише в 1929—1930 рр. Чижевський відновив «Нариси...», а 1931 р. їх опублікував.
Він не вважав цю роботу вагомим науковим дослідженням. Ця праця, писав учений, «постала як плід часів мого дозвілля..., історія філософії на Україні не є головною темою моїх студій..., тому той матеріал, який я подаю, не може вважатися завершенням і викінченням наукової праці в цій галузі, а навпаки — скоріше має на меті пробудити цікавість і увагу до цієї галузі дослідження, що досі оминалась україністикою. Лише згадка про Сковороду є резюме значно більшої спеціальної моєї праці».
Проте саме ця «незавершена» робота Чижевського викликала найбільший інтерес. Вона неодноразово перевидавалася. До цієї роботи зверталися та звертаються дослідники української філософії. Навіть у радянській Україні, де Чижевський був під забороною як «український буржуазний націоналіст», про цю роботу знали, вона інспірувала історико-філософські дослідження.
У празький період Чижевський виявляє посилений інтерес до творчості Сковороди. Результатом цих зацікавлень стала його монографія «Філософія Г. Сковороди», видана 1934 р. у Варшаві. Навіть можна говорити, що «культ філософа Г. Сковороди», який із часом утвердився в українській культурі, значною мірою є заслугою Чижевського.
Із 1932 р. вчений працював в університеті м. Галле. Тут захистив докторську дисертацію «Геѓель у Росії» й видав відповідну монографію, написав низку праць, присвячених окремим постатям чеської та словацької філософії. У архівах Галле Чижевський знайшов латиномовні твори українських авторів, зокрема, латинські поезії Ф. Прокоповича. Однак, на жаль, опрацювання й осмислення цих творів не стало для нього пріоритетною ділянкою в дослідницькій роботі.
У післявоєнний період Чижевський жив і працював деякий час у Західній Німеччині, в Марбурзі (1945—1949 рр.). Це були складні для нього часи. Проте він не покидав наукової праці. Написав низку робіт зі славістики, передусім — русистики, продовжив студії над історією російської філософської думки.
Наступний період у житті Чижевського — це час, коли він жив у Сполучених Штатах Америки і працював на кафедрі славістики в Гарвардському університеті (1949—1956рр.). Значна частина його праць цього періоду стосувалася русистики. Вчений написав низку робіт про М. Гоголя, серед них були й такі, в яких розглядалися суспільно-філософські погляди письменника.
У Сполучених Штатах Чижевський відчував себе не дуже комфортно. Його тягнуло в Німеччину, інтелектуальна атмосфера якої йому подобалася. 1956 р. він повертається в Західну Німеччину, до Гейдельберѓа. Завдяки допомозі декана філософського факультету місцевого університету Г. Гадаммера, одного з провідних представників філософської герменевтики, отримав запрошення на щойно засновану кафедру славістики. До самої смерті 1977 р. Чижевський працював у Гейдельберзькому університеті. Здійснюючи дослідження переважно в сфері літературознавства, приділяв увагу й питанням історії філософії. У гейдельберзький період ним були написані роботи «Свята Русь. Історія російської думки X—XVII стст.», «Росія між Сходом і Заходом. Історія російської думки XVIII—XX століть», «Сковорода. Поет. Містик. Мислитель» тощо. Завдяки цим і попереднім своїм роботам Чижевський здобув собі славу одного з провідних фахівців у галузі славістики.
Приклади П. Юркевича, О. Гілярова та Д. Чижевського демонструють те, що навіть у несприятливих соціокультурних та політичних умовах була можлива співпраця українських та російських інтелектуалів, яка давала цікаві плоди. Звісно, хотілося б, щоб у цій співпраці було якомога менше політики і якомога більше толерантності й взаєморозуміння. Проте, на жаль, у нинішніх умовах про це можна лише помріяти.
