«Вчитися, вчитися і ще раз вчитися! Вчитися у тих, хто краще знає, хто краще вміє, у кого більше досвіду. У професіоналів. Нам вкрай потрібні Хиддінки! Скрізь! У всьому! Адже скільки років футбол наш був посміховищем, Газ-М’ясом із Нашої Раші. Ні гравців, ні гри. Тільки розповіді про те, які шалені «бабки» гребуть ці хлопці за свою халтуру. А ось тепер подивіться — адже це ті ж самі футболісти! Не якісь інші — ті ж.
Вчитися і ще раз вчитися. Не говоріть мені, що в нас немає добрих працівників, класних фахівців, немає талантів. Все в нас є. Раз уже виявилося, що в Росії є класні футболісти, то все інше є напевно. Але немає системи. Немає менеджерів, немає керівників, які можуть запропонувати систему і втілити її в життя. У цьому біда. Коли нам говорять, що не знають, куди дівати і на що витратити сотні мільярдів нафтових доларів, та ще запевняють, що така кількість грошей лише шкодить нашій економіці, я готовий прокричати: Хіддінка в президенти!
Тренери наші російські, які самі ні чорта не виграли, до самого останнього моменту говорили про нього так, немовби це вони знамениті на весь світ, а не цей мужик, який досягав успіху скрізь, де працював, і один завоював більше трофеїв, аніж усі його російські колеги. Вони говорили, що він не знає мови, не розуміє російських звичаїв і традицій. І як же він зможе в такому випадку спілкуватися з хлопцями, як проникне в тайники їхньої загадкової російської душі, як підніме їх на бій? Він досі не знає по-російськи нічого, крім найпростіших речень і футбольного сленгу, він не вміє пити горілку залпом і не знає, що шматок хліба потрібно вмочати в сіль, коли підносять паляницю. Він не рве на собі сорочку перед грою, налаштовуючи хлопців на матч нагадуваннями хто запустив першу людину в космос, погнав німців під Москвою і бив шведів під Полтавою. Але його команда грає так, як наша збірна ніколи не грала! Грає так, як ми навіть не могли мріяти.
До речі, про Полтаву. Перед грою зі шведами наші вболівальники на трибуні вивісили величезний портрет Петра Великого. Але я б розглядав це не лише як дошкульність на адресу «історичного» суперника, але й як «месидж» усім нам. Петро, який рубав бороди, зривав iз бояр шапки і каптани, примушував їх пити «кофій», рубав вікно в Європу, вчився у неї всього, чого тільки можна. Нам знову час повертатися до Європи, час перестати її боятися, підозрювати і пліткувати. Вчитися й не соромитися визнати, що ми чогось не вміємо».
Володимир РИЖКОВ, лідер Республіканської партії Росії:
— Якщо одним словом охарактеризувати те, що відбувається в Москві, то я б назвав це розгубленістю. З одного боку, заявляється про те, що є план Путіна до 2020 року, який і являє собою стратегію розвитку країни. З іншого боку, в наближених до уряду колах розроблено цілий ряд проектів під керівництвом Ігоря Юргенса, який репрезентує команду Медведєва. У доповіді Юргенса говориться про необхідність модернізації, демократизації Росії. Але еліти не розуміють, який план зараз чинний — план Путіна чи нові плани Медведєва? Так само неясно, що таке модернізація для Росії. Зараз складається таке враження, що урядовці паралізовані. Їм незрозуміло, як приймаються ухвали. З одного боку, всі думають, що людина номер один у країні — це Путін, з іншого боку — що це Медведєв. Зараз всі завмерли в очікуванні змін, але які це будуть зміни, чи підуть вони спокійним шляхом, чи все виллється в конфлікти — наразі сказати ніхто не може.
На мій погляд зараз у Росії відбувається дуже цікавий процес, уряд проводить реакційну, ретроградну політику з опорою на неосталінські ідеологеми великої держави, протистояння Заходу, помаранчевій революції. При цьому суспільство стає все більш європейським і все більш західним. Це товариство індивідуалістів, споживачів, яке прагне до збагачення і насолод, яке дуже любить їздити за кордон, яке не приймає диктату. А держава залишається старою, авторитарною, з неосталінською ідеологією. Тому, як мені здається, надалі лише зростатиме тиск з боку суспільства на владу в бік горезвісної модернізації.
Авторитаризм — це бутність Росії. Країна керується методами пропаганди і поліцейського залякування. Це даність. Але як довго збережеться авторитарна держава і яких форм вона набуде згодом, про це сказати дуже важко.
Володимир КОРСУНСЬКИЙ, головний редактор інтернет-видання «Грани.ru»:
— Влада наразі рухається за інерцією в напрямку, заданому Путіним. Цей рух у бік внутрішньої та зовнішньої конфронтації. Тому в суспільстві відбувається підготовка до точкових вилучень ворогів, до полювання на відьом у російському варіанті. Саме цим пояснюються міфи про те, що Сталін — це успішний менеджер, а всі помилки здійснили його виконавці, які були дурні, злочинні, перекручували його внутрішні вказівки. У міжнародній політиці — це також поки вектор путінський, спрямований на конфронтацію, хоча вже з’явилися деякі перші знаки, що вектор може бути змінено. Наприклад, заява російського МЗС про те, що Росія готова визнати дії миротворців у Косово. Але це поки один із дуже рідкiсних випадків. Сьогодні всередині Росії йде апаратна боротьба між тими, хто обслуговував Путіна, і тими, хто прийшов у команді Медведєва. В останніх, звичайно ж, більше конституційних інструментів у руках. Яка команда виграє, буде зрозуміло восени, зараз поки відбувається перетягування каната. Гадаю, що все ж таки Путін повинен буде піти в тінь. Хоча його прагнення до влади по-дитячому зворушливе і до безглуздого смішне. В інформаційному полі він робить спроби бути другим президентом. На його місці правильніше було б після закінчення терміну відправитися на дачу вирощувати квіти.
Неурядові організації наразі застигли в очікуванні, оскільки в Росії все на 98% залежить від політичного розкладу. Суспільство прислухається й намагається піймати сигнали з Москви, на що потрібно орієнтуватися. За Путіна було задавлено будь-яку громадську ініціативу, якщо вона не ініціювалася Кремлем. Хтось вважає, що й надалі нічого не зміниться, все буде по-путінськи. Хтось вважає, що зміни обов’язково прийдуть.
Зараз у Росії поки діє авторитаризм. Він абсолютно побутовий, прикладний, це авторитаризм підворіття, право сильного, в цьому випадку. Цiєю хворобою вражений весь правлячий клас Росії. Коли в них що-небудь не виходить, вони вважають винними всіх, окрім самих себе. Вони ніскільки не мають сумніву в тому, що вони мають рацію і все роблять правильно. А нічого не виходить через виконавців, які все плутають. Біда вся в тому, що у правлячого класу Росії — манія величі. Для держави це дуже небезпечно, так само надзвичайно небезпечним є це й для сусідів країни.
Микола ПЕТРОВ, член наукової ради Московського центру Карнегі:
— Є велика різниця між тим, куди б хотіли влада і політичні еліти рухати Росію і куди країна насправді рухатиметься. Мені здається, зараз Росія перебуває на зламі й зіткнеться в найближчому майбутньому з цілим рядом серйозних викликів, які значно відрізнятимуть нинішню ситуацію від другого президентського терміну Путіна. Перед лицем цих викликів у політичного режиму буде вибір чи модернізувати себе, чи він просто не зможе впоратися зі всіма проблемами і йому на зміну прийде якийсь інший режим.
Я гадаю, що зрештою йдеться про ускладнення управлінської системи влади. Зараз вона примітизована і не спроможна справлятися з проблемами, з якими стикається країна. У майбутньому Росію також чекає посилення публічності в політиці, посилення конкуренції, загалом — збільшення рівня демократичності.
Я гадаю, що в країни немає достатніх ресурсів для реального повернення та розвитку авторитаризму. Як би цього не хотіла політична еліта, це неможливо. Мені здається, що нижню точку авторитаризму вже дійсно пройдено, і ми бачимо ускладнення політичної системи.
Що стосується суспільства, то тут постійно відбувається підвищення рівня життя, і це багато в чому є причиною активності громадян. Під час другого президентського путінського терміну суспільні реформи не реалізовувалися, хоча на той час вони дозріли і були розроблені. Зараз ситуація докорінно змінюється, і влада змушена буде проводити цілий ряд таких реформ. Результатом буде активізація і велика організованість суспільства. З одного боку, це знадобиться самій владі, адже потрібно буде відновлювати політичні партії, які надто слабкі. З іншого боку, активність буде результатом негативу від реформ, адже частиною громадян деякі реформи досить болісно сприйматимуться.
У майбутньому об’єктивно зростатиме роль неурядових організацій. Ми відходитимемо від декоративної моделі, коли влада створювала і повністю контролювала якісь майданчики на зразок Громадської палати. Неурядові організації нарешті перейдуть до стадії, коли вони будуть впливовими, з’являтимуться і зміцнюватимуться самі.
Гліб ПАВЛОВСЬКИЙ, Фонд ефективної політики, Москва:
— Зараз у нас новий президент, і тому в елітах і в масах зростає ентузіазм з приводу оновлення політики, хоча нічого конкретного наразі не можна роздивитися. Практично всі впевнені, що починається нова доба, ще більш цікава та яскрава, ніж попередня, заснована на тому, що зробив Путін, але така, що йде далі. Наразі важко уявити собі гасло цієї нової доби. У нас багато говорили про оновлення та лібералізацію. Але тепер те, що під керівництвом Путіна було зібрано і сконцентровано, має бути перетворене на передову європейську країну. Ми вже не вирішуємо питання, є Росія чи ні, це питання давно вирішене. Росія повернула собі світові позиції, але тепер вона хоче перетворитися на передову, цивілізовану європейську державу сучасного типу. Навколо цього зараз і збираються сили, навколо цього ведеться боротьба. Адже в нас, звичайно ж, є люди, які хочуть повернути назад, у хаос 90 х, або в радянський застій, або в похмурий авторитарний варіант, якого ми, на щастя, уникли за Путіна, але який був можливий.
Ми впевнені, що в нас буде демократія, оскільки Путін підняв демократію на неймовірні висоти. Це сталося тоді, коли Путін підкорився правилам. Усупереч бажанню більшості людей він пішов від президентства і тим самим перетворив конституцію на священний документ. Говорячи в цілому, Росія, як і Україна, винаходить свою демократію наново. Ми хочемо, щоб вона була європейською, але європейською не з чийогось погляду, а з погляду нас самих. Щоб у себе вдома ми відчували, що господарі ми, а не якісь невідомі сили. У нас немає ніяких унікальних особливостей окрім величини країни і окрім непорiвнюваності величини населення з величиною держави. І тут криється найбільша проблема, адже необхідно шукати нові кадри. Що стосується загрози повернення авторитаризму, то я гадаю, що це неможливо, хоча Росія багато в чому монархічна країна.
Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора iм. Центру Разумкова:
— В Росії завершилася побудова так званої керованої демократії, яка, по суті, призводить до дуже жорсткого централізованого режиму управління. Будучи де-юре федеративною державою, Росія все більше наближається до унітарної моделі. Сьогодні ця модель характеризується переведенням усіх конкурентних питань у тіньову сферу. Загалом зовні країна демонструє політичну стабільність, не знімаючи при цьому проблем, які можуть ставитися за кілька років. Окрім того, Росія, по суті, набуває дуалістичної моделі управління за нового президента Медведєва й колишнього президента Путіна. Ця модель поки за інерцією існуватиме впродовж певного часу, але вже за рік серйозно стане питання про єдиний центр управління, що може створити певну конфліктну ситуацію. Для Росії не є традиційними два центри прийняття рішень. І я гадаю, що центр влади однозначно переміститься у Кремль, оскільки Кремль для Росії є сакральним місцем.
Що стосується зовнішньої політики, то тут наявне бажання затвердитися як країна, без якої неможливе прийняття жодного рішення у глобальному контексті. Росія робить певні успіхи в цьому напрямку останніми роками. Проте повернутися до ситуації Радянського Союзу навряд чи вдасться. Зараз Росія концентрує свої амбіції переважно на своїх сусідах, у тому числі Україні, Грузії, таким чином показуючи свою значущість у цьому регіоні. В майбутньому ця тенденція продовжуватиметься. Росія має пройти ще певний період для того, аби зрозуміти, що в сучасному світі партнерство можливе лише в тому разі, якщо є розуміння двома сторонами національних інтересів і бажання йти назустріч партнерам. Що стосується перспектив, то сьогоднішня стабільність Росії не повинна вводити в оману. Я гадаю, в найближчому майбутньому Росія може зіткнутися з серйозними викликами і проблемами, пов’язаними з тим, що та модель, яка будується, створює короткотерміновий ефект і навряд чи дасть позитивний результат у майбутньому. Загроза дестабілізації в Росії, загроза падіння економіки пов’язана з тим, що людський потенціал поступово деградує. В умовах монополізації влади це може призвести до нових викликів, відповіді на які шукатиме нове керівництво Росії.
Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— Росія прямує до того стану, в якому всі проблеми, які є в цій державі, будуть максимально непомітними. Тобто йде процес створення такої системи політико-суспільних відносин, при якій проблеми не вирішуються, ховаються для того, щоб ані суспільство, ані закордонні партнери не бачили виявів цих проблем у повсякденному житті. Тим не менш ці проблеми зберігаються, вони законсервовані. Таким чином, складається враження, що Росія є більш дієздатною і ефективною, ніж насправді. Проблеми, які стояли перед державою і суспільством у 90 ті роки, не розв’язані. Вмайбутньому буде зберігатися видимість благополуччя. Однак коли виникнуть істотні чинники, що порушать рівновагу всередині державної системи, вона може зруйнуватися. Відповідно не має і реальної опозиції. Такої опозиції, яка може не тільки запропонувати перспективи розвитку, а й спробувати перемогти на виборах. Реальна конкуренція за владу відбувається поза суспільним впливом. На певному етапі ця система може виглядати стабільною, але неконкурентний характер політики є міною уповільненої дії. Будь-яка неконкурентна система містить у собі значно більше вад, ніж система, де є змагання. В Росії зберігаються серйозні загрози на середньострокову перспективу. Я думаю, що ці загрози є потужними і стосуються як територіального устрою і проблеми сепаратизму, так і економічної сфери.
