Не так давно потрапила на очі замітка в інтернеті про черговий викид антизахідної жовчі в одного відомого російського діяча ультраправого штибу. Приводом для роздумів щодо загнивання й духовного колапсу розвинених країн стала інформація про жителів Голландії — благополучних людей з благополучної країни, котрі добровільно... заражаються СНІДом. Для того, хто погоджується інфікувати здорову людину, навіть є визначення, щось на кшталт «дарувальник». Тобто — не один-два випадки, котрі можна було б списати на зарозумілих шукачів гострих відчуттів, а ціла тенденція.
Згодом це майже призабулося — як ще одне дивацтво з мережі, аж раптом з’явився фільм «Послуга за послугу». Власне, на ту саму тему. Щоправда, не про СНІД, а про параліч. Сюжет вибудуваний як оповідь, точніше, — як авторська програма- монолог головного героя, Ісаака (його грає Нік Стал), котрий працює ведучим на радіостанції Нью-Йорка. «Послуга за послугу» — то типово нью-йоркська історія, тож має відповідні стилістичні ознаки: камерну атмосферу, акцент на психологічно витончених ролях, певну загадковість учинків. Що ж до загадок, то з ними герой Стала стикається доволі хутко. Багато років тому, дитиною, він утратив батьків у автокатастрофі. Сам лишився живим, але паралізованим, прикутим до інвалідного візка. І ось, практично випадково, він дізнається про людину, яка вимагає в хірурга відрізати їй ногу. Помалу з’ясовується, що таких диваків — котрі, при здоров’ї нівроку, роз’їжджають на візках, кульгають на костурах і мріють про те, щоб одного дня стати фізично недієздатними, — ціла спільнота. Фіона, нова дівчина героя, виявляється, саме така. Отже, розв’язати найголовніше питання: чому люди хочуть скалічити себе? — стає не тільки темою журналістського розслідування, а й особистою Ісааковою проблемою. Тим паче, що Фіона спочатку просить, а потім вимагає, навіть шантажує, аби Ісаак позбавив її свободи рухів, перетворив на так само прикуту до інвалідного візка, як і він.
У тій дивній дуелі кожен виграє. Ісаак нарешті знаходить відповідь на оте своє «чому?» і робить прекрасну програму, а Фіона позбувається тягара, що заважав їй жити довгі роки. Адже саме вона була за кермом того автомобіля, котрий вбив Ісаакових тата і маму, а його самого перетворив на інваліда. Коли все оте з’ясовується, Фіона зникає з Ісаакового життя так само раптово, як і явилася. Тобто відповідь проста й очевидна: вина.
Але одразу постає друге питання: то ж ми маємо лише одну пригоду, поодинокий сюжет зі своєю, хай і добре вибудуваною, драматургією. Але ж ось таких чи то мазохістів, чи то самогубців — не один і не двоє; невже кожен з них має що спокутувати у такий саморуйнівний спосіб? Насолода? Жадоба нових відчуттів? Цілком можливо, але відсоток збоченців все ж таки у всі часи й у всіх країнах є незначним.
Маю свій варіант. Вочевидь, існує ще один потужний потяг: до Інакшого. У мислячої західної людини (це доводить практика останніх десятиліть) той потяг розвинений надзвичайно. Інакший — це той, хто колись міг сприйматися чи то як ворог, чи то як чужинець, але тепер він є просто така ж, як ти, жива істота, котра живе за правилами і законами, трохи відмінними від загальноприйнятих. Хоч би чим та відмінність створювалася — хворобою, кольором шкіри, місцем проживання тощо, — Інакший має такі самі права, в тому числі право на увагу і любов. Зрозуміти Інакшого, відчути його, зрештою, стати ним — можливо, це сьогодні єдиний нескомпрометований спосіб порятунку в занадто зневіреному світі.
