На зорі вітчизняного парламентаризму, років 10—12 тому, політики і журналісти з гордістю вимовляли «парламентарій». Згодом панів, що засідають «під куполом» на Грушевського, частіше стали називати просто народними депутатами. Ще згодом увійшло в моду скорочено-зменшуване «нардеп». А вже сьогодні у деяких ЗМІ, переважно iнтернет-виданнях, все частіше потрапляє на очі зневажливе «кнопкодави». Так чи інакше, суспільний авторитет депутата Верховної Ради за останні роки підупав, і не помітити цього просто неможливо. Розмови про «корупцію» у ВР (отримання народними обранцями «винагород» за переходи із фракції у фракцію, лобіювання певних законопроектів тощо), а також про те, що парламент нині перетворився на «хлібне місце» (якщо вже політики і самі туди ідуть, «і діточок своїх ведуть», — під час виборчої кампанії «День» чимало писав про «сімейний» принцип формування списків партій та блоків) лише додають до репутації українського парламентаризму неприємних рис.
«Стиль» спілкування парламентаріїв (останній «зразок» продемонстрував пан Хмара, вдаривши свого колегу із «НУ» по голові) також часто вражає. Що відбувається з репутацією парламенту? Із таким запитанням «День» звернувся до самих народних депутатів та декого з експертів.
Валентин ЛАНДИК , «Регіони України»:
— Крім нинішнього, я мав честь працювати в парламенті 2-го скликання. Різниця між ними колосальна. Тоді всі депутати мали власну думку, ніхто нікого не намагався примусити щось приймати. Про те, щоб когось силою «загнати» до певної фракції, не могло бути й мови. Зараз же усе це стало мало не нормою. Більше того, тепер зявилося чимало парламентарів, котрим і гроші в конверті можна запросто вручити. Нічого дивного, що повага до таких обранців зникає. Можу привести ще одне порівняння. Раніше, коли ми викликали «на килим» якогось міністра, він тут же з’являвся та звітував. Тепер же чиновник із виконавчої влади може на нас і рукою махнути. Що не кажи, а певна девальвація парламенту має місце, і винні в цьому самі депутати.
Леонід КРАВЧУК , лідер фракції СДПУ(О):
— В народі кажуть: як себе поставиш, так до тебе і будуть ставитися. Якщо стоїш на колінах, будуть дивитися як на раба. Якщо випростаєшся, зможеш відстояти свою честь і гідність, будуть поважати тебе. Після Радянської доби, де депутат був машиною для голосування (я вже депутат 7 скликань, в тому числі і за часів СРСР) Горбачов змінив статус народного депутата і зробив його дійсно НАРОДНИМ депутатом. І коли партія почала втрачати свої позиції, тоді народні депутати почали відігравати в державі дуже суттєву роль. Скажімо, коли ще не було президента, то голова ВР фактично був главою держави, підписував усі важливі міжнародні і внутрішні документи. Депутати також відчували свою силу, свій авторитет, народ дивився на них, як на людей, які здатні змінити ситуацію на краще. Але час ішов, і депутати, й інші органи влади, виявилися нездатними влаштувати життя на нових засадах — демократичних, цивілізованих, де б панували принципи захисту людини, прав людини, не кажучи вже про те, що матеріальне благополуччя людей теж не покращилося, а в більшості випадків навіть погіршилось. А народні депутати замість того, щоб зібратися і своєю силою, своїми можливостями, своєю відповідальністю перед народом змінити ситуацію, почали думати про себе. Скажімо, ми за 10 років не можемо прийняти Податковий кодекс — основу основ економічного існування держави. Тоді депутати, народні обранці, постали перед народом в новій системі життя — де влада сама по собі, а населення саме по собі. Влада декларує чудові заяви, плани, приймає програми; змінюються уряди, зміняється склад депутатського корпусу, а життя залишається для народу невиразним політично і важким матеріально. Це фактично початок кінця парламентаризму і загалом влади в Україні. Якщо вона не змінить ставлення до себе. У першу чергу депутати. Вони більше на виду.
Степан ГАВРИШ , фракція «Демократичні ініціативи»:
— Верховна Рада зробила надзвичайно багато для того, щоб взагалі про неї не згадувати. Вона наробила багато помилок. Ми втратили стратегію потужного суб’єкта і перетворились на об’єкт для сильних світу цього, втративши ядерну зброю, не скористались геополітичними перевагами, які залишила нам Радянська імперія. Але в цьому винна не тільки Верховна Рада. Проблема — у відсутності взаємодії між гілками влади. Ставлення до Верховної Ради змінюється ще й тому, що ми до цього часу не маємо політичної структури парламенту. Ми до сих пір не здатні прийняти концепцію виборчого законодавства, притаманного для всієї Європи. Досі партії у нас приватизують політику і демократію, без поради з громадянами визначають вкрай важливі для держави речі. Ми користуємось політичними гаслами. І свідчення цього — теперішній склад парламенту. Здавалося б — під куполом Верховної Ради зібралися переважно демократичні сили. Але були побудовані барикади ще вищі за попереднє скликання.
Коли не зовсім чемно оцінюють мою роботу, то я завжди беру цей біль на себе. Я вважаю, що і я особисто багато чого не зробив. Не завжди виявляв достатньо мужності сказати правду до кінця. Не зміг показати пальцем на тих, хто бреше. І, зрештою, не зміг об’єднати навколо себе людей, які могли б піти разом зі мною виправляти ситуацію.
Думаю, що у Верховної Ради є шанс на позитивний сценарій розвитку цієї ситуації. Згідно з теорією Дарвіна, через «боротьбу видів» ми повинні прийти до творення дійсно європейської держави. Чи можна це прискорити? Сказати дуже важко.
Йосип ВІНСЬКИЙ , фракція СПУ:
— Думаю, що за останні роки ставлення до Верховної Ради помітно підупало через діяльність Івана Плюща (він, до речі, відповідати на запитання «Дня» категорично відмовився. — Авт. ). Він виступив силою, яка понизила функціональну роль парламенту. З другого боку, населення України чудово бачить, яким чином обираються парламентарії. Безумовно, коли пересiчний громадянин бачить, що обрали не того, за кого він голосував, то в нього, цілком логічно, виникає негативне ставлення до Верховної Ради. І третя причина — відповідна діяльність ЗМІ. В принципі, все це об’єктивно. Дійсно, Верховна Рада не має довіри громадян, і слід виправляти цю ситуацію. Яким чином? Шляхом відповідної конструктивної законодавчої діяльності. Ще один позитивний сценарій — пропорційні вибори з високою планкою і, таким чином, політична відповідальність парламентаріїв.
На щастя, мене важко віднести до категорії «кнопкодавів». Я завжди голосував політично і завжди відстоював свою позицію. Але, мушу зазначити, чимало депутатів голосують так, як їм хтось каже. І, на жаль, таких депутатів багато.
Віктор ПИНЗЕНИК , фракція «Наша Україна»:
— Відповісти на це запитання дуже важко. Напевно, слід запитати у тих, хто називає депутатів «кнопкодавами». Я жартома вживаю інший вислів — «нардепуки» — з віршика одного поета. Інколи є підстави для такої назви. Але Верховна Рада — це представницький орган, який обирав народ. Є, звісна річ, відповідні перекоси, але парламент, певною мірою, є відображенням суспільства. Коли відповідним, точніше, — невідповідним чином говорять про мене, я на це не реагую. Навіщо реагувати на речі, які потребують коментаря спеціаліста в галузі медицини?
В’ячеслав КИРИЛЕНКО , «Наша Україна»:
— Я відчуваю, в кращому разi, іронію, але в основному — сарказм у висловлюваннях, журналістських матеріалах, що стосуються Верховної Ради та її роботи, окремих депутатів. Але я розумію, що депутати дають всі підстави для такого до них ставлення і навіть для ще більш в’їдливого сарказму. Тому я спокійно ставлюся до цього. Є країни, і таких країн більшість, які мають парламент — це громіздкий і вкрай неефективний механізм. Але більшість країн його мають, тому що весь світ на даному етапі визнає, що одна, хай навіть наймудріша, людина прийняти рішення не може. Тому існують парламент і парламентська демократія. А щодо якостей тих людей, які засідають в парламенті, то це питання відкрите і воно буде існувати вічно. Я вже депутат другого скликання, і вважаю, що в цьому парламенті якісні параметри депутатів покращилися, тому що більше людей прийшло сюди з метою займатися виключно законотворенням і політичною діяльністю. Разом з тим, частка цих людей значно менша вiд кількості тих депутатів, які прийшли сюди з метою лобістських або дотичних до лобістських інтересів. Вони, ясна річ, при цьому не будуть займатися щоденною законотворчою, процедурною і навіть комітетською діяльністю. Тобто других поки що більше. Але це співвідношення поступово вирівнюється, і через одне-два скликання ситуація зміниться. Депутати будуть справжніми представниками народу, які будуть працювати у відповідності до найбільш популярних серед населення політичних напрямків.
Степан ХМАРА , фракція БЮТ:
— На початку 90-х років у Верховній Раді було дуже гостре ідеологічне та політичне протистояння. Але моральний клімат був набагато здоровіший, аніж тепер, причому з обох сторін. Більше було щирості та менше лукавства, меркантильні інтереси не виходили на перший план. Саме це дозволяло нам в критичні моменти знаходити ключі для прийняття історичних рішень. Думаю, якби в тих депутатів рівень моральності був такий, як у нинішніх, не мали б ми ні Декларації про державний сувернітет, ні інших доленосних документів. У тому, чому так «опустився» депутатський корпус, я вбачаю декілька причин. По-перше, ні за яких обставин не можна обирати до парламенту бізнесменів. Навіть найкращих. Ці люди в принципі не можуть бути незалежними, в принципі не можуть мати власної позиції. Вони йдуть у депутати заради того, щоб сприяти власному бізнесу або ж уникнути кримінального переслідування. А їх з кожним разом серед нас усе більшає. По-друге, парламент не поважають тому, що він не зробив майже нічого для реального покращення життя людей. Є ще один фактор. Це відношення до Верховної Ради інших гілок влади, у першу чергу виконавчої. На жаль, представники останньої нерідко прагнуть скомпрометувати законодавчий орган в очах громадян. Це теж впливає на авторитет депутатів.
Євген ГОЛОВАХА , соціолог:
— Зниження авторитету законодавчої влади — загальносвітова тенденція. Приміром, у США рейтинг довіри населення до законодавців у 1970-му році був утричі вищий, ніж тепер. У нас же на загальносвітові тенденції накладаються ще й власні проблеми — перш за все соціально-екномічна ситуація. Слід сказати, що власне до депутатів в українському суспільстві завжди існувало погане ставлення. Дещо кращим воно було хіба лише на початку 90-х, на зорі незалежності. Але це було повязане, скоріше, з тим, що тоді наше депутатво іще не встигло продемонструвати всіх своїх «здібностей». Однак вже в 92—93 роках авторитет влади, і в першу чергу народних депутатів, упав майже до нуля.
Взагалі, населення рідко розрізняє, хто винен в тих чи інших суспільних негараздах —законодавча чи виконавча влада. Однак депутатів гірше оцінюють тому, що вони більш галасливі, людям здається, що вони більше сперечаються, ніж працюють. Депутати, дійсно, дуже багато говорять про закони, котрі вони приймають. Але люди бачать, що ті закони не працюють. І бачать, що ці ж депутати їх не дотримуються. Велику роль вiдiграє рівень культури наших парламентаріїв. І тут просто нічого коментувати. Простий приклад. Стала людина депутатом, — через рік вона вже кандидат наук. Через два — доктор. Як справжні науковці, котрі знають ціну ступеням, можуть до таких людей ставитися з повагою? А чого вартий закон, де виписані гарантії для депутатів?
Багатьма своїми кроками депутати справді не викликають поваги у людей. Однак справа у тому, що без авторитету законодавчої гілки влади не можна сподіватися на успіх демократичних реформ. Щоб підняти цей авторитет, потрібен цілий ряд передумов. У першу чергу, люди повинні побачити, що при владі справді відповідальні політичні сили, які здатні реально щось зробити. Потрібно, щоб у Верховній Раді з’явилася справді консолідована політична сила, котра б взяла відповідальність за ситуацію в країні.
