Складається стійке враження, що правлячий нині український політичний клас вичерпав себе. Україна стоїть на порозі президентських виборів і, вочевидь, на шляху нового етапу розвитку. Прикро, проте — ще нижчого етапу.
Спостерігаючи за ходом виборчої кампанії, яка давно стартувала в Україні де-факто, виникають, м’яко кажучи, тривожні відчуття. Причин — безліч і перераховувати їх можна досить довго. По-перше, видно неозброєним оком, що нинішні вибори будуть ще більш «брудними», ніж вибори 2004-го. По-друге, боротьба за найвищу посаду в країні — це зі зрозумілих причин, боротьба не на політичне життя — на смерть. Адже ключові персони — Янукович, Тимошенко та Ющенко мають кожен свої мотиви включитися в цю «битву» і йти до переможного кінця. Для лідера Партії регіонів вибори 2009 — це унікальний шанс відігратися за відомий виборчий провал. Для Тимошенко президентство з недавніх часів — ідея-фікс.
Для Ющенко — спроба (за допомогою, напевно, адмінресурсу в тому числі) довести й людям, і собі, що його зарано відправляють на політичну пенсію.
У сусідній з цією «великою трійкою» колоні йдуть кандидати-новачки такі, як Арсеній Яценюк, Анатолій Грищенко, Сергій Тигіпко та інші. Рейтингові показники цих політиків буквально дихають в спину електоральним позиціям «важковиків». Здавалося б, є привід для оптимізму, адже в справжній конкурентній боротьбі народжується й політична істина, проте є щонайменше два «але».
Перше. І пан Янукович, і пані Тимошенко чудово знають, що в електоральному забігу їх наздоганяють нові учасники. Це може підштовхнути колишнього і чинного прем’єрів об’єднати свої зусилля в парламенті і прийняти закони, бар’єри яких із об’єктивних та суб’єктивних причин є нездоланними (принаймні на нинішньому етапі) для новачків.
Друге. На фоні кризи та як наслідок — погіршення добробуту пересічних жителів країни, відбувається логічне падіння рівня симпатій-довіри українців до політиків, які так чи інакше наразі асоціюються з владою. Це і Ющенко, і Тимошенко, і Янукович (попри опозиційний статус в Раді, фракція ПР є найчисельнішою командою в єдиному законодавчому органі країни. А чи доступ до законотворення — це також влада).
Карту суспільних настроїв розчарування підхопили «колишні» і розігрують її в своїй інформаційній брудній грі. В результаті може бути дискредитована не лише топ-трійка кандидатів в президенти, а й нові обличчя, прізвища яких наведені раніше.
У цьому контексті варто згадати нещодавнє інтерв’ю Леоніда Кучми телеканалу «Інтер». Колишній президент, проти режиму якого, до речі (а не «за» персонально Ющенка) піднялася країна, не лише вийшов з інформаційної тіні, а й наважився грати роль такого собі морального авторитета нації. Сказати — нонсенс, нічого не сказати... Адже якщо згадати, в яких гучних скандалах фігурує прізвище Кучма і скільки разів новий-старий «моралі затор», будучи першою особою країни, ставив під нищівні удари репутацію держави, то провали Ющенка, Тимошенко та постійні чвари між ними, видаються квіточками...
Проте на фоні мовчання народу, на фоні стоми українців від політичних ігрищ, наступ «колишніх» стає все більш і більш сміливішим, якщо не сказати — нахабнішим. Розповідаючи з телеекрану, «чому так сталося і що з цим робити», пан Кучма — колишній президент багатомільйонної країни, дозволяє собі говорити російською. Це викликає роздратування ще й тому, що «Подробиці тижня», на відміну від щоденних випусків новин «Інтера» — україномовна програма.
Ще кілька таких виступів Кучми — і з Москви повернеться Білоконь із Сацюком та інші політичні біженці і розповідатимуть, якими білими та пухнастими були при владі вони, і якою темною плямою в біографії України є нинішні керманичі. А потім? А потім — піде-поїде.
Колишній міністр МВС пан Цушко з блакитного екрану повідає нації, що штурм Генеральної прокуратури — це подвиг, а не злочин, а його партійний бос Олександр Мороз розповість, що коаліційний кульбіт — не що інше, як приклад служіння ідеалам Майдану, а не ганебна зрада... Цей ряд можна, на превеликий жаль, продовжувати і продовжувати.
Ніхто не захищає ні Ющенка, ні Тимошенко, ні тим більше — занадто «гнучкого» у важливих ідеологічних питаннях пана Януковича. До них та якості політики, яку вони проводять, є маса претензій і гострих критичних зауважень. Проте це зовсім не означає, що Кучма й компанія отримують моральне право репутаційного реваншу. До речі. В загаданому інтерв’ю Леонід Данилович констатував, що країною правлять кухарки. Але екс-президент чомусь не сказав, що до найвищих щаблів влади Віктора Андрійовича, Юлію Володимирівну, Віктора Федоровича та цілу армію інших чинних політичних гравців привів саме він. Але говорити про свою особисту відповідальність у нас не прийнято...
Чого чекати суспільству від «маршу колишніх»? Які шанси під керівництвом пана Кучми створити таку собі (радше неофіційну) партію реваншу? Про це і не лише «День» говорить із директором Школи політичної аналітики при НаУКМА, Олексієм Гаранем та експертом корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика» Костянтином Матвієнком.
КОСТЯНТИН МАТВІЄНКО: МАЙДАН СТОЯВ ПРОТИ РЕЖИМУ КУЧМИ
— Наскільки реальним, на вашу думку, є підняття авторитету «колишніх» на фоні падіння довіри з боку суспільства до нинішніх лідерів?
— Справді, зараз є певні політтехнологічні спроби зіграти на розчаруванні людей, у тому числі, на розчаруванні Майданом. Майдан мав колосальну енергетику, який сколихнув фактично всю націю. В 2004 році люди були горді тим, що вони належать до цієї нації. Натомість зараз, коли саме Майдан підсадив до владних крісел і Тимошенко, і Ющенка, і багатьох інших політиків, дійсно є відчуття розчарування. Проте хочу зауважити, що це розчарування не має нічого спільного із ставленням до Кучми.
Передусім варто зазначити, що Майдан стояв проти режиму Кучми і ще більше він стояв проти потенційно можливої влади Януковича. І в цьому розчарування наразі немає. Є об’єктивне розуміння того, що криза, яка має місце в Україні і світі, — це криза некомпетентності (зокрема і нашої влади). Але водночас не має розчарування щодо власних дій. Іншими словами, люди, які стояли на Майдані досі переконані що їхній вчинок був абсолютно правильний. Я спілкуюся з багатьма учасниками Майдану і можу вас запевнити: якби Майдан повторився зараз (за тих обставин, за яких він відбувався тоді), люди вчинили б так само, як вчинили в 2004-му.
— Пан Кучма ключовою причиною внутрішніх українських криз називає той факт, що в нас керують куховарки. Що скажете про цю оцінку колишнього президента?
— Насправді з Кучмою, безумовно, ми мали більш компетентну і професійну чиновницьку еліту. Зараз цього не має, і ми бачимо в складі Кабінету Міністрів, а також на посадах голів адміністрацій (обласних і районних) кричуще некомпетентних людей. Інколи складається таке враження, що в них (сучасної української бюрократії ющенківського розливу) відсутні навіть загальні та елементарні принципи культурної людини.
З іншого боку, вакханалія некомпетентності, яка має місце за Ющенка, вона, поза всяким сумнівом, «запрограмована» за часів Кучми. Чому? Та тому, що Кучма призначав Лазаренка, Кучма призначав «професора» Януковича, Кучма призначав, до речі, і Юлію Тимошенко, і того ж Ющенка і багатьох інших. Список, одним словом, можна продовжувати й продовжувати. Тому чиновницький корпус, який є зараз, — це є той самий чиновницький корпус, який був і за Кучми.
Цивілізаційна криза, яка нині має місце не лише в Україні, а й у світі, ставить абсолютно інші вимоги до влади. І ця колишня публіка (а до числа колишніх відноситься і Тимошенко, і Литвин, і багато інших) не може бути адекватною вимогам, які виникають зараз. Тому... радше Україна розвалиться, ніж вони зможуть повернутися у владу.
— І насамкінець: вас не здивувало, що колишній президент України в ефірі «Інтера» розмовляв недержавною мовою? Це що: пас журналістам із каналу «Росія», щоб синхрон звучав, як то кажуть, мовою оригіналу?
— За Кучми українська мова, завдяки його адміністративним діям, набула певного поширення в бюрократичному середовищі. Що ж до української мови, як мови поточної політики... вона справді поступово зникає зі ЗМІ. Це обумовлено, насамперед, позицією телебачення. Тому, я вважаю, що це проблема не лінгвістичної обережності Кучми, це проблема саме телеканалів.
ОЛЕКСІЙ ГАРАНЬ: ПОВЕРНЕННЯ ДО «ЕРИ КУЧМИ» НЕ БУДЕ
— Як ви гадаєте, на фоні падіння рейтингів влади (й опозиції в обличчі Партії регіонів, яка також, будучи найчисельнішою фракцією у Верховній Раді, є владою) «наступ колишніх», у даному випадку — інтерв’ю пана Кучми «Інтеру» може бути першою ноткою в «пісні» нівелювання Майдану, а також першою цеглинкою у будівництві такої собі (можливо, юридично й не оформленої) партії реваншу?
— Я гадаю, що роль Майдану в українській історії не буде знівельована, незважаючи на те, як потім діяли його лідери, які між ними були суперечності. Якщо ми подивимося на результати виборів і президентських 2004-го, і парламентських 2006 — 2007, ми побачимо що сумарний результат, який здобули, умовно кажучи, представники помаранчевих сил, попри всі їхні чвари, відбивав вибір більшості населення України. Це своєрідний парадокс, проте він пояснюваний, адже більшість українців протягом тривалого часу довіряла саме цим політичним силам.
Проблема полягає в іншому, а саме — в електоральних флуктуаціях, коливаннях електоральних настроїв. І ось тут ми дійсно бачимо, що є розчарування, і тим більше це розчарування посилюється під час економічної кризи. Звичайно, це може дати шанс як новим політичним силам, так і опозиції. Але з певними застереженнями. До речі, ви слушно зауважили, що опозиція залишається однією ногою у владі так само, як у владі, є (або ж перебувало) і багато представників нових політичних сил. Чи можуть мати успіх сили, які безпосередньо асоціюються з попереднім режимом, тобто з Кучмою? Попередню відповідь на це запитання ми отримали на виборах 2007 року, коли за місце в парламенті боролися представники блоку «КУЧМА». В результаті цей блок набрав менше 1%. Тому я не думаю, що Кучма чи люди, які асоціюються безпосередньо з його іменем, можуть сподіватися на успіх.
Інша річ — ми бачили ситуацію у соціологічному вимірі, коли наші співвітчизники оцінювали діяльність президентів (українці вважають, що Леонід Кучма та Леонід Кравчук були кращими президентами, ніж чинний глава держави. Такими є результати національного дослідження «Омнібус», проведеного компанією «ТНС Україна» в березні. За результатами опитування, Ющенка найкращим президентом в історії незалежної України назвали 7% респондентів. Найкраще з обов’язками президента, на думку опитаних, міг впоратися Кучма — його підтримали 39% людей. Кравчука найкращим президентом назвав 21% учасників дослідження, 27% — було важко відповісти на запитання, ще 6% відмовилися від відповіді. — Ред.).
Тобто українці вважають, що Ющенко значно програє в ефективності і Кучмі, і Кравчуку. І це має своє логічне пояснення. Кучма забезпечував стабільність, якої ми не бачимо зараз. Але як ця оцінка діяльності президентів буде трансформуватися в електоральні висновки? На мій погляд, навряд чи сам Кучма чи хтось, хто буде апелювати до нього, його підтримки, зможе здобути якісь суттєві рейтинги.
— Фінансово-економічна і перманентна політична кризи призводять українське суспільство до стану розчарування. Отож, наскільки в такій ситуації моралізаторські виступи Кучми можуть бути сприйняті людьми?
— Я гадаю, що попри ностальгію за стабільністю, суспільство не захоче повертатися в період до 2004 року. Є такий термін у істориків і політологів — «термідор», який походить від Великої французької революції ХVIII ст., але використовується для характеристики багатьох революцій. Що це означає? До влади приходять революціонери, які певний час використовують і революційні гасла, і практику, але потім вони усуваються від влади, на зміну їм приходять інші, більш помірковані (часто це представники колишнього режиму), які відмовляються від гасел революції. Але термідор не означає повного повернення до минулого. Скоріше, це означає, що немає революційного стрибка, але є еволюційний розвиток.
Так ми не побачили реалізації більшості гасел помаранчевої революції. Найбільш гучним, мабуть, у цьому контексті було гасло: «Бандитам — тюрми!». А маємо 2006 рік, Універсал, ще раніше — наприкінці 2005-го — був підписаний меморандум політичного порозуміння з Януковичем. Таким чином, вищенаведене гасло знімається, а партія, яка асоціювалася з попереднім режимом, знову легітимізується (з нею є можливість підписувати договори, вступати в коаліцію). Проте, знову ж таки, це зовсім не означає повного повернення до минулого. 2006-й, а саме — повернення Януковича до влади («термідор») — не є повторенням 2003—2004 років, адже Янукович та його партія мали слідувати новим, демократичним правилам політичної гри, повернення до авторитаризму немає, а є зигзагоподібний еволюційний розвиток. Так само я охарактеризував би й нинішню ситуацію, оскільки ми бачимо, що майже ніхто вже не апелює до основних гасел Майдану.
