Перед приватизацією великих і середніх промислових підприємств було знищено потенційного інвестора в особі народу, а експропріацією капіталу зупинено інфляцію. Приватизація, що розпочалася, природно, виявилася не по зубах нашим інвесторам, які, рятуючи свої капітали, залишилися без легальних коштів і права брати в ній участь. Не перелічуючи всі негативи, оцінимо головне:
— система нині перебуває в стадії прогресуючого процесу комерціалізації державної влади, тому що виконавча влада втручається в права володіння приватною власністю, авторитарними методами обмежує розвиток ринкової інфраструктури і формує як пріоритетні саме комерційні цілі та завдання в діяльності всіх державних і напівдержавних структур;
— законотворчий процес досі обслуговує ідеологію системи, а не інтереси громадян, і забезпечує державні структури влади повноваженнями для управління та командування людиною, що характерно для диктаторських режимів. У той час як відносини власності безконтрольно регламентує виконавча влада, що є базисом існування і поживним середовищем для розвитку корупції та беззаконня в тій сфері, яка найбільше потребує правового регулювання та захисту законодавством;
— держава не встановила межі свого втручання в права, свободи і власність громадян, тому не може піти від стереотипів тоталітарного адміністрування в економіці, що віддаляє Україну від побудови суспільства рівних можливостей, тобто від того, за що голосували виборці і п’ять, і десять років тому.
На жаль, у програмі уряду немає оцінки стану системи управління економікою, хоча проблеми там існують давно і найбезпосереднішим чином впливають на зростання добробуту народу, тобто на те, що є основною метою програми. В Україні, як і десять років тому, немає ефективної системи впливу на споживчий ринок, яка захищає його від інфляції. А система влади досі не готова до підвищення платоспроможності населення, до появи приватного капіталу і до зростання питомої ваги приватної власності в загальному обсязі засобів виробництва, оскільки це неминуче скорочує сферу її впливу. Усе перераховане свідчить про те, що зберігаються об’єктивні умови для протилежності інтересів органів влади і громадян у питанні підвищення добробуту народу.
На цьому болотяного кольору тлі головною проблемою нового уряду було, є і залишається те, що немає законодавчої регламентації внутрішніх процедур прийняття урядових рішень, а також те, що домінує політична функціонально повноважна орієнтація в діяльності міністерств. Досі ніхто не поставив перед урядом завданнь, від рішення яких залежить майбутнє України, наприклад, створення умов для зниження собівартості та енергоємності виробництва, підвищення продуктивності праці та екологічності технологій, зростання темпів обороту капіталу на внутрішньому ринку. Через те, що немає конкретних завдань, Кабмін сьогодні більше політизований орган, аніж Верховна Рада. Саме тому його програма нічим від програми політичної партії не відрізняється. Усе це, звичайно, добре, та не дуже. З такими поглядами і підходами на розмежування функцій і повноважень влади — ВР тільки заважатиме Кабмінові як конкуруюче політугруповання. Тому хочеться нагадати творцям подібних програм, що політика — це процес впливу на цілі і завдання, функції і повноваження, структуру і систему відносин інститутів державної влади в інтересах впливових людей. Тому формуванням цілей і завдань в інтересах виборців, тобто політикою, мають право і повинні займатися депутати. А от економічною політикою повинен займатися той самий Уряд, який ніяк не може розпочати конкретну роботу у зв’язку з нерозумінням того, в чому ця сама робота повинна полягати.
Для ясності наведу простий приклад. Кабмін бере участь у так званому процесі побудови ринкової економіки. При цьому під ринком мають на увазі наявність у державі певних ринкових, комерційних структур, які мають конкурувати один з одним. Метою діяльності уряду стає створення і підтримка таких структур. Проекти законів, які подає Кабмін на розгляд, відпрацьовують саме це завдання. Якби метою було зниження реальної, а не звітної собівартості бізнесу, то формували б не структуру, а середовище, в якому будь-яка структура могла б ефективно розвиватися. Оце і вся різниця. Зараз структури є, а умов для розвитку немає, конкуренція є, але об’єктом конкуренції є не ми, а державні кредити і пільги. А в результаті комерційні та напівдержавні структури борються між собою за відібрані у нас державою гроші. Тому зростання надходжень до бюджету від валової додаткової вартості на 5,5% динамічно збігається з падінням реальних прибутків громадян на 10,9%. Зрозуміло, всі радіють з того, що керівництво країни розуміє неминучість і необхідність змін у податковій системі. Проте, як заведено в українській політиці, це розуміння ніяк не може сформуватися в конкретний програмний документ. Чотири податкових кодекси розтягнуто по статтях і буквах у всілякі укази, розпорядження, проекти і програми. А в зв’язку з тим, що податкова система є, по суті, матеріалізованою формою відносин громадянина та держави і визначає межі втручання влади у права, свободи і власність громадян, саме ця частина програми і дає нам усю повноту картини майбутніх реформ. Сказано про це багато, як ніколи. Щось обіцяють зменшити і скоротити, але це «щось» таке саме безглузде і невизначене, як і рік, і два, і п’ять років тому, оскільки концептуально залишає систему відносин у колишньому вигляді. Це антиринкове реформування — така собі еротична фантазія, щоб багато говорити, так само багато метушитися, нічого принципово не роблячи. Ринкова ж економіка заснована на тому, що держава обкладає податками тільки ОТРИМАНИЙ ПРИБУТОК, а не торгує правами громадян. Ринкова економіка не породжує питань, на які не може мені дати відповідь жодна програма, жоден міністр, жоден політолог. Питання просте: якщо нашими грошима планують будувати, модернізувати, оснащувати, то кому держава створює всю цю власність? Як ми потім отримаємо з неї дивіденди, як будемо брати участь у приватизації цієї знову створеної за наші гроші, якісно іншої власності? Адже всі громадяни України своє право на приватизацію вже використали. То яке ж право має держава нагромаджувати відібраний у нас національний капітал для вкладення його в промисловість, а точніше — у розвиток акціонерних та інших комерційних державних і напівдержавних бізнес- структур? А жодного!!! Ринок передбачає, що це ми з вами, рядові громадяни, почнемо добровільно вкладати свої гроші, куди вважаємо за потрібне, а держава повинна запропонувати нам більш чи менш вигідні умови для такого вкладення. А нам же ніхто навіть не має наміру нічого пропонувати, оскільки ми знову нічого не маємо і додаватимемо по двадцять гривень до зарплати на рік згідно з програмою реформаторського уряду. Тому зі всією відповідальністю можу сказати, що цю програму можна пояснювати тільки прихильністю до реформ. За концепцією: це той самий совок, тільки українізований. Якби уряд мав намір концептуально міняти систему оподаткування, то до неї мали б розробити або хоча б передбачити модель переходу від колишньої системи до нової. Оскільки податкова, революційна хвиля просто змете грошову одиницю держави з фінансової карти світу.
Крім цих «дрібниць», у програмі все дуже гарно. Голодним громадянам щось піднімуть і щось роздадуть, про них і вдень, і вночі піклуватимуться — жуватимуть уранці бутерброд, а думатимуть за народ. А мені все-таки здається, що любити реформи і реформувати економіку — це не одне й те саме. Тому тези програми про накопичення національного капіталу мене змушують дрижати, тому що я не хочу нагромаджувати національний капітал. Мене до зубного болю цікавить капітал мій особистий, власний. Мені його так не вистачає для сплати боргів за комунальними платежами, що про національне я не думатиму з принципу. І підвищення пенсій до офіційного прожиткового мінімуму, який тільки на третину покриває вартість споживчого кошика, геть точно нічого спільного з реформою не має. Це, швидше, реквієм над її могилою і могилою для пенсіонерів і нікому не потрібних дітей, які в нашій країні не мають ніяких державних гарантій виживання.
Певна річ, програма уряду не так вже й безперспективна. Будь-яке наведення елементарного порядку на будмайданчику корисне і необхідне. Просто я чекала більшого. Сподівалася прочитати і зрозуміти суть майбутніх реформ. Зрозуміла тільки одне, що і в уяві новоявлених реформаторів наш народ складається з самих інвалідів, пенсіонерів і безробітної молоді. Напевно, з них Уряд планує сформувати середній клас за рахунок працездатних і середньовікових. Думаю, не вийде, грошей не вистачить. Хоча є таки й в Україні дещиця значно заможних громадян, але вони так само весело будуть розлучатися зі своїми грошима, як члени Уряду з депутатськими мандатами.
