31-річний Олег Яковенко до свого звільнення не дожив кілька днів. 8 травня цього року він помер у в’язниці, а через кілька місяців після його смерті Європейський Суд визнав доведеними факти жорстокого ставлення до засудженого з боку посадових осіб у виправному закладі, де він ніс покарання.
— Мого сина засудили за крадіжку до трьох років і шести місяців позбавлення волі. Через два роки після затримання, стан здоров’я Олега різко погіршився — він дуже схуд, постійно трималася висока температура. Я обійшла всі інстанції з проханням обстежити сина та помістити його в лікувальний заклад, але скрізь отримувала відмову. Врешті-решт взяли кров на ВІЛ — результат виявився позитивним, але і після цього не вдалося добитися лікування. Лише, коли я написала скаргу до Європейського Суду, звідти зателефонували, і Олега поклали до інфекційної лікарні, — розповідає мати потерпілого Надія Савченко.
Та, коли настав час звільнення Олега, його забрали із лікарні і в тяжкому стані знову відправили по етапу.
— Під час судового слідства (а це тривало більше трьох років) Яковенка близько 70 разів возили по етапу — 80 кілометрів від Севастополя, де відбувалися суди, до Сімферополя (місцезнаходження СІЗО). Етап триває приблизно 36 годин, протягом цього часу ув’язнених не годують, у них обмежений доступ до питної води і відвідування туалету. Перевозять їх або у вагонах (понад 100 осіб у вагоні), або в автозаках. В ІТУ Севастополя Яковенко постійно утримувався в переповнених камерах, де не було достатньо світла, повітря та індивідуального спального місця. Європейський Суд визначив і те, що затриманому своєчасно не надавали необхідної медичної допомоги у зв’язку із захворюванням на ВІЛ та туберкульоз, — зазначив співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров.
Отож, справедливість нарешті взяла гору, проте Олег Яковенко про це вже ніколи не дізнається.
— Випадок, який трапився з Олегом Яковенком, непоодинокий. На жаль, тортури та катування у багатьох слідчих ізоляторах та виправних установах стали майже нормою. І, якщо з міліцією правозахисникам вдалося досягти співпраці, то система департаменту з виконання покарань і далі продовжує залишатися закритою для громадськості. Тому, скарги засуджених найчастіше не виходять зі стін виправного закладу і адміністрація різними засобами змушує скаржників забрати свої заяви назад, — підкреслив Євген Захаров.
У своїй доповіді щодо виконання Конвенції ООН проти катувань, причинами, які сприяють виникненню останніх, Харківська правозахисна група, зокрема, назвала тортури, як засіб отримання зізнань у судочинстві, відсутність реєстрації осіб, взятих під варту, неможливість вільного доступу затриманих до адвоката, лікаря та ізоляція його від контактів із волею. Це, не кажучи вже про тривале досудове слідство та жахливі умови утримання в СІЗО. Найгіршим є те, що, коли людина потрапляє за грати, то в українській системі судочинства свою невинність їй довести майже неможливо (особливо, якщо немає впливових зв’язків і грошей). Інша справа — Європейський Суд. Там, за словами адвоката, координатора програм Харківської правозахисної групи Аркадія Бущенка, більшість справ, пов’язаних із жорстоким утриманням під вартою, вирішуються на користь позивачів. Тому Харківська правозахисна група навіть готова безкоштовно допомогти скласти позовну заяву.
А от радник міністра внутрішніх справ України з прав людини і гендерних питань Олег Мартиненко переконаний, що змінити ситуацію у виправних установах може лише ретельний громадський контроль.
— Після того, як при управліннях МВС були створені громадські ради, зловживань з боку працівників міліції стало значно менше. Та, на жаль, таких органів контролю з боку громадськості більше немає ніде — ні в прокуратурі, ні в СБУ, ні в департаменті з виконання покарань. То ч не пора б вже цим структурам «розсекретити» свою діяльність перед платниками податків?
