У понеділок увечері посеред заповнених трибун «Олімпійського», які шаленіли від радості перемоги національної команди України над командою Швеції, я згадав ці самі трибуни у серпні 1998 року, коли переповнений стадіон так само шалено радів перемозі України над Росією у відбірному матчі Євро-2000. Тоді і стадіон був іншим, і наші уболівальники ще не були вдягнуті у футболки нашої збірної, і все довкола було не таке, як тепер. Нічого дивного — це ж було у минулому столітті!
Спільним у цих футбольних поєдинках, між якими минуло дванадцять років становлення нашого футболу і нашої держави, було те, що українська команда не могла, не мала права програти! 1998-го для цього були одні причини, тепер — інші. Але футболісти, які вийшли на поле і тоді, і тепер, розуміли, що мають зіграти так, як не грали ніколи, і перемогти. Із чого склалося таке розуміння? Із багатьох факторів, виділити головний із яких непросто.
Почнемо із футболістів і тренерів нашої національної команди. Крізь оптимістичні ніби коментарі перед початком Євро-2012 проглядала певна ритуальність. Відчувалося, що у нашу команду по-справжньому не вірять. І це було логічно — об’єктивних причин для того, аби вважати Україну фаворитом першості Європи, не існувало. В Україні немає нині футбольних зірок ані світового, ані європейського масштабу, за якими слідкує увесь футбольний світ. Є, щоправда, неймовірно популярний Андрій Шевченко, але усі погоджувалися, що кращі роки тридцятип’ятирічного форварда позаду. У провідних українських футбольних командах уже не перший рік головну роль відіграють середнього рівня іноземці, а наші гравці їм здебільшого підігрують. Власники футбольних клубів, які витрачають на них сотні мільйонів, вимагають скасувати ліміт на іноземців, стверджуючи, що без зарубіжних гравців наші клуби приречені на поразки у міжнародних турнірах. Хіба що у «Динамо» і «Дніпрі» футболісти з українськими паспортами продовжують визначати гру, але й туди щороку везуть за шалені гроші нових і нових іноземців, не довіряючи власній молоді.
Буваючи за кордоном і спілкуючись з іноземними футбольними уболівальниками, які приїжджають до нас, я сотні разів міг пересвідчитись, що наших футболістів, за виключенням, звісно, Андрія Шевченка, у світі ніхто (!) не знає. А звідки їх знати, коли український чемпіонат у Європі не дивляться, успішні у єврокубках українські клуби представляють бразильці та аргентинці, а національна збірна знаходиться у шостому десятку світового рейтингу і лише один раз за всю свою історію подолала відбірний турнір?
Можна продовжувати, але й так зрозуміло, під яким психологічним тиском знаходилась збірна України напередодні Євро-2012, куди вона потрапила не за спортивним принципом, а як співорганізатор турніру. Тиск цей могла зняти лише гра, якої так довго усі очікували.
Не знаю, коли саме наші футболісти відчули, що вони не лише можуть, а просто зобов’язані виграти цей матч. Може, тоді, коли шведи почали поступатися у єдиноборствах, в які наші хлопці вступали рішуче без найменших ознак страху чи невпевненості? Може, тоді, коли велетенський Златан Ібрагімович зіткнувся з непоступливими Євгеном Хачеріді та Тарасом Михаликом? Може, тоді, коли Андрій Ярмоленко та Євген Коноплянка кілька разів віртуозно обіграли своїх опонентів на флангах?
Простіше сказати, що все сталося після того, як Андрій Шевченко двічі випередив захисників шведської команди після флангових передач і забив два м’ячі. Але ж ці м’ячі ще треба було туди спрямувати. Безумовно, Шевченко великий майстер футболу. Але самотужки йому навіть у кращі роки було не до снаги вирішувати долю голових матчів збірної. Потрібна була команда, атакуючі зусилля якої наш суперфорвард міг би завершити точним ударом. І ця команда у нас на полі була.
Навряд чи варто згадувати численні помилки наших футболістів, допущені у грі проти Швеції. У футболі немає перемоги «по очках», у футболі виграє той, хто забив більше м’ячів. А забиває більше зазвичай не лише той, хто краще вміє, а той, хто більше цього хоче. Саме бажання перемогти допомагало гравцям збірної України у вирішальні моменти гри. Саме це бажання зупинило шведів, які не очікували такого шаленого спротиву.
Виявилось, що українці таки вміють грати у футбол! Принаймні, не гірше ніж шведи. Команда тренера Олега Блохіна довела, що вона на Євро-2012 не гість, запрошений із ввічливості, а повноправний учасник боротьби, здатний перемагати і претендувати на більше, ніж просто участь у фінальному турнірі європейської першості. Тепер головне — вірно сприйняти цілком заслужену перемогу над шведами і зробити потрібні висновки.
Знову згадаю драматичний відбір до Євро-2000, який наша збірна розпочала перемогою над Росією, не поступилася по ходу турніру Франції, а завершила невдалим двобоєм із Словенією. Слід врахувати гіркий досвід, якого у наших футболістів скільки завгодно, зрозумівши, що граючи так, як проти Швеції, збірна України може гідно протистояти будь-якому супернику.
