Святкування 60-річчя Перемоги у Другій світовій війні зрештою стало в Росії подією не стільки історичною, скільки політичною. До майбутнього святкування готувалися так старанно та серйозно, провели його з таким розмахом, що починає мимоволі здаватися: справа не стільки в самому ювілеї, скільки в тому, як буде виглядати в історичних променях чинна влада.
Так відбувалося неодноразово. Я добре запам’ятав урочисте відкриття музею Великої Вітчизняної війни у Києві 1981 року. На освячення величезної монстроподібної скульптури Матері-Батьківщини, що назавжди змінила пасторальний київський пейзаж, приїхав Брежнєв, — тоді я вперше побачив генерального секретаря ЦК не по телевізору. Але вразила не старезність радянського лідера. Вразило інше. У залі бойової слави, там, де в алфавітному порядку було висічено імена всіх героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання за війни, вгорі, під чотирма зірками, красувалося ім’я «Брежнєв Леонід Ілліч». І вже під ним — «Жуков Георгій Костянтинович».
Брежнєв, на відміну від Жукова, що отримав більшу частину нагород якраз у роки війни, жодної зірки Героя в цей час не отримав — він понавішував на свої груди бойові нагороди вже будучи генеральним секретарем. Там, у залі бойової слави, навіть мені, школяреві, стало ясно, навіщо старезний вождь вирушив до Києва: щойно відсвяткувавши 35-річчя Перемоги, маршал Брежнєв продовжував переписувати історію війни під себе. Заради цього й київського краєвиду не пожаліли.
Нинішній ювілей також покликаний створити у свідомості населення країни образ великої віртуальної Росії шляхом нагадування про історичну перемогу. Великий парад завжди був головним засобом наочної пропаганди минулого — ось і на цьому святкуванні головною подією був саме військовий парад. У цьому параді, як бувало вже не раз, брали участь ветерани війни. Але вік вже не дозволив їм пройти Красною площею — повз російське керівництво та зарубіжних гостей ветеранів провозили на антикварних військових «полуторках». Було і те, чого я не пригадую за радянських часів — театралізована вистава на Красній площі, яка завершилася традиційним салютом.
Зрозуміло, що президент Росії, повз якого провозили ветеранів, виглядав урочисто — справжній верховний головнокомандувач, що вітає солдатiв іншого головнокомандувача — генералісимуса Йосифа Сталіна. Для полковника Володимира Путіна це абсолютна необхідність. Зрештою, той же Брежнєв, при всьому перебільшенні його історичної ролі, насправді був учасником справжнього, першого параду Перемоги на Красній площі — й фотографія цієї події була в кожній книжці про генерального секретаря. Попередник Путіна Борис Єльцин у подібних лаврах не мав потреби — він був переможцем системи, руйнівником комунізму, й тому святкування при ньому 50-річчя Перемоги, при всій помпезності тогочасного ювілею, особливо не запам’яталося. Навіть якщо Єльцин і хотів погрітися в історичних променях, у росіян вже склався його образ. І соціологи після 9 Травня 1995-го констатували: ставлення громадян до Бориса Єльцина після святкування практично не змінилося.
Натомість, ймовірно, у чиновників пам’ять про пишний ювілей збереглася. І зрозуміле їхнє бажання влаштувати другому президенту таке свято, яке затьмарить всю урочистість десятирічної давнини. Не випадково офіційні особи наголошували, що за основу святкування 60-річчя взято сценарій урочистостей на 50-річчя Перемоги. Так що те, що ми побачили, — це путінський римейк єльцинського торжества. А з другого боку, що тут вигадаєш, що додаси? Парад, театралізована вистава, пам’ятники, зустрічі з ветеранами, зарубіжні гості... Тепер можна полічити, у кого було більше гостей — у Путіна чи Єльцина; чий рейтинг піднявся вище. А з другого боку, у Путіна і так все непогано з популярністю в масах. Але йому важливо бути не просто популярним президентом. Йому потрібно бути президентом великої країни, що виграла війну й подарувала мир Європі. Саме тому російське керівництво так хворобливо реагує на будь-які згадки про те, що після 9 Травня 1945 року аж ніяк не для всіх прийшло мирне й тим більше вільне життя.
