6—8 липня президент США Барак Обама відвідає Москву, де проведе переговори з російським колегою Дмитром Медведєвим. Які сподівання покладають на саміт Вашингтон і Москва? Які результати будуть досягнуті після переговорів президентів США та Росії? Чи розігруватиметься при цьому українська карта? Про це «Дню» — в інтерв’ю заступника директора Московського центру Карнегі Сема ГРІНА.
— За моїм відчуттям, наразі американці чекають більшого, ніж російська сторона. У Москві настрій обережно-оптимістичний, але й у Вашингтоні доволі оптимістичний, навіть радісний. Ми, напевно, почуємо якесь оголошення з приводу переговорів стосовно СНО. Можливо, буде досягнута якась рамкова угода. Напевно, будуть озвучені цифри, які вже на слуху, — по півтори тисячі боєголовок із кожної сторони. Напевно, почуємо щось із приводу транзиту до Афганістану й, можливо, кілька інших дрібних речей. Але навряд чи ми почуємо щось несподіване або масштабне. Вони можуть конкретизувати те, щодо чого є взаєморозуміння й домовленості, проте якихось особливих проривів я не чекаю.
— А що перешкоджає прориву з інших питань, зокрема, стосовно іранського ядерного досьє?
— Перешкод безліч. Почнімо з того, що лишається нерозуміння одне одного й певна підозрілість із кожної сторони відносно намірів іншої сторони. Російська сторона не до кінця знає, чому американці так швидко хочуть домовитися щодо СНО, і боїться каверзи. Тим часом американська сторона не зовсім розуміє, що має на увазі російська сторона, коли говорить про свої інтереси на пострадянському просторі, в тому числі — в Україні. Ці питання вирішуються не за переговорним столом, а шляхом довгого досвіду відновлення довірчих відносин. І це буде непростим процесом. Є інший момент. По-моєму, російське керівництво зараз не готове до кардинальних змін у своїх відносинах із Заходом. Але це не означає, що російські керівники хочуть подальшого погіршення відносин. У зв’язку з кризою і з деякими питаннями відносно стабільності їхнього положення у Росії, вони потребують свободи дій і простору для маневру, в тому числі — всередині російської політики. В цьому плані непевність і невизначеність у відносинах із США грає їм на руку.
— Повертаючись до іранського питання, чи справді Росія не бачить загрози з боку Ірану, який може оволодіти ядерною зброєю?
— Це складне питання. Росія бачить і, загалом, не хоче, щоб Іран мав ядерну зброю. Безумовно, це не в інтересах Росії. Але тут є безліч чинників. По-перше, не зовсім очевидним є ступінь впливу Росії на ті чи інші рішення, які може приймати Іран. Це подеколи перебільшують з політичною чи популістською метою. Іран усе ж таки не є васалом Москви. По-друге, деякі сили в Росії переконані, що поліпшення відносин між Іраном і Заходом буде не в інтересах Росії. Якщо будуть нормальні економічні відносини між Європою, Іраном і США, то в Росії з’являється дуже могутній конкурент і з газового питання, що загалом Росії не потрібно. До того ж, сила Росії у стосунку США та Заходу загалом зараз полягає у можливості затягувати Захід і США в тривалі й затяжні переговори з дуже багатьох питань, щоб таким чином домогтися для себе якихось поступок. Якщо Росія здаватиме іранську карту, то можливості затягнення Заходу та США в такі переговори стають меншими.
— Ви назвали іранську карту, а українська карта також розігрується, чи вона також є важливим чинником на переговорах лідерів США та Росії?
— Я гадаю, що США всіляко уникатимуть розмов із приводу України. Хоча, звісно, російська сторона поставить це питання. На мою думку, російська сторона, вочевидь, хоче домовитися зі США, а потім — і Європою, з приводу шляхів розвитку відносин з Україною, Грузією і взагалі з пострадянським простором, в тому числі — з Білоруссю. Я вважаю, що Москва не знайде готового партнера для таких переговорів у Вашингтоні та європейських столицях. По-перше, тому що це морально й політично неприйнятно для демократичної країни якось домовитися з третьою країною про те, що буде в Україні. По-друге, тому що це у принципі неможливо. Не у Вашингтоні, не у Брюсселі, не у Москві вирішуються ці питання. Вони вирішуються у Києві.
— Пане Грін, ваш колега Дмитро Тренін у коментарі одному російському журналу сказав, що наприкінці 90-х років Росія віддала перевагу поновленню свого впливу замість того, щоб модернізувати країну за допомогою Заходу. Чому, на вашу думку, для Росії важливіше відновити вплив, ніж модернізувати країну, зробити її більш конкурентноздатною й тим самим істотно поліпшити життя своїх громадян?
— Росія з історичних, економічних і суто географічних причин є впливовою країною. З цим ніхто не сперечається. Вона має вплив і на пострадянському просторі, в якому, безумовно, історія відіграє важливу роль — як у особових, так і в міждержавних відносинах. Від цього нікуди не дітися. У міру того, як світ, глобальна та регіональна економіка диверсифікується, Росія, безумовно, відчуває, що її колишній вплив зменшується. Це непокоїть керівництво, в тому числі —економічну еліту. Вони думають про те, як це відновити, зберегти притягання Москви. Питання ставиться політично та в ультимативному плані, бо так простіше. Європа до себе притягає країни Східної та Центральної Європи не тим, що вона приходить із твердою силою, а тим, що європейський соціально-економічний проект є успішним і цікавим для громадян і керівництва багатьох країн. А Росія зможе притягнути до себе, в тому числі — сусідів, якщо запропонує інтеграційний проект із привабливістю, рівною або не гіршою за європейський соціально-економічний проект. І це саме є модернізацією самої Росії, не технологічно, а політично й економічно. Це зміна суспільних відносин у Росії. Це довгий і складний процес, який зараз не відбувається. Напевно, дехто в керівництві країни боїться, що коли вони чекатимуть і розраховуватимуть на розв’язання цього питання, то від колишнього впливу нічого не залишиться.
— Нещодавно директор російських і азіатських програм американського Інституту світової безпеки Микола Злобін в одній статті зазначив, що за вплив треба платити. Як ви вважаєте, чи розуміють у Росії, що за вплив треба платити?
— Дехто в Росії розуміє, що за вплив треба платити, і що це дорого, це інвестиції та жодних гарантій. Росія наразі інвестує, в тому числі — фінансово, в економіки й стабільність бюджетних систем своїх союзників у СНД, серед них — і в Центральну Азію, певною мірою в Білорусь, і не отримує від них часом того, що очікувалося. Наприклад, визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Я гадаю, в Москві ведуться розмови про те, яким чином можна найефективніше провести такі інвестиції.
ДО РЕЧІ
Вашингтон не відмовиться від підтримки Грузії та України у їхньому бажанні вступити до НАТО лише заради «перезавантаження» відносин із Росією. Про це заявив радник президента США з Росії та Євразії Майкл Макфол. За його словами, на переговорах президентів США і Росії, які пройдуть у Москві 6 липня, основною темою переговорів стане новий договір, який прийде на зміну нинішній угоді про стратегічні наступальні озброєння (СНО).
Останніми тижнями російська сторона кілька разів публічно заявила про необхідність пов’язати скорочення ядерних арсеналів із відмовою США від розробки системи протиракетної оборони у Європі.
Як заявив Макфол, Вашингтон не збирається зненацька змінювати плани стосовно розміщення об’єктів ПРО у Європі, а також свою політику відносно двох колишніх радянських республік — Грузії та України. За словами Макфола, США не відмовляться «від близьких відносин із цими двома демократіями». Водночас, додав він, мета візиту Обами — домогтися прогресу в поліпшенні відносин із Росією. «Багато хто в Росії, в тому числі — її політична еліта, вважає, що головною метою США є ослаблення Росії, а в російсько-американських відносинах є сприйняття американської позиції як гри з нульовим результатом, однак це зовсім не те, як ми сприймаємо ситуацію», — сказав радник президента США з Росії. Раніше Обама заявляв, що прагне змістовних відносин із Росією, що дають можливість чесно обговорювати спірні питання між двома країнами.
