Присудження цього року Нобелівської премії миру китайському дисидентові Лю Сяобо викликало настільки гнівну реакцію китайського уряду, що в Пекіні вирішили заснувати альтернативну премію — імені Конфуція. «Це наша мирна відповідь Нобелівській премії миру 2010 року, яка відображає погляди китайського народу... Нобелівська премія — це не щось святе, чого не можна оспорювати. Ми не повинні змагатися з нею, але маємо спробувати встановити нові стандарти», — заявив в інтерв’ю газеті The Global Times китайський бізнесмен Лю Чжицин. Формально засновники премії не пов’язані з урядом, але тісно співпрацюють із міністерством культури.
Це не перший випадок, коли присудження Нобелівській премії миру викликає таку бурхливу реакцію влади. 1936 року її лауреатом став відомий антифашист Карл фон Осецький. 1934-го його вперше висунули кандидатом різні організації й такі вимушені емігранти з Німеччини, які здобули світову популярність, як Альберт Ейнштейн, Томас Манн, англійський філософ Бертран Рассел та американська громадська діячка Джейн Аддамс. Із формальних причин лауреатом Осецький був обраний лише через два роки. Тоді представник Норвезького нобелівського комітету Фредрік Станг у своїй промові зауважив, що дії нового лауреата характеризуються «гарячою любов’ю до свободи думки, вірою в необхідність вільного змагання в усіх сферах духовного життя, широким світоглядом, пошаною до цінностей інших народів і домінуючою над усім цим ідеєю миру».
Ця премія стала вираженням світового засудження політики нацистів. Розгніваний нацистський уряд змусив німецьких учених відмовлятися від усіх Нобелівських премій. Гітлерівський уряд заснував свою систему державних премій та вимагав від Норвегії скасувати це рішення, але вона відмовилася. 1940 року, коли нацисти захопили цю країну, вони репресували всіх, хто приймав рішення про це нагородження.
Аналогічно вчинив і радянський уряд, заснувавши Сталінську, потім Ленінську премію миру. Отже, китайські засновники премії імені Конфуція мають попередників. Тільки де тепер усі ці альтернативні премії?
Це не означає, що вибір нобелівського комітету не викликає запитань. До речі, це стосується не лише премій миру, а й з літератури і науки. Свого часу видатний німецький письменник Генріх Бьолль висував кандидатуру Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії. Через певні обставини, зокрема раптову смерть нашого поета внаслідок голодування, а може, й убивства, у вересні 1985 року розгляд його кандидатури не відбувся. Вибір комітету часто спричиняє цілком виправдані дискусії, але інакше й бути не може. У будь-якому разі вони ведуться вільно й до висловлених міркувань часто прислуховуються. Урешті-решт, вибір лауреатів залишається справою неурядового Нобелівського комітету. Нас же цікавлять політичні наслідки його рішень.
Спостерігається цікава тенденція. За всієї суперечливості рішень про присудження, можливого незадоволення урядів їхні реакції суттєво відрізняються. Навряд чи американські можновладці були в захваті від присудження премії Мартіну Лютеру Кінгу 1964 року. Але нікому у Вашингтоні не спало на думку заборонити йому поїхати в Осло й отримати винагороду. А от реакція китайської влади надзвичайно схожа на дії гітлерівського уряду щодо Карла фон Отецького — і радянського, що зацькував Пастернака; бірманської військової влади, яка не випустила з-під домашнього арешту до Осло правозахисницю Аун Сан Су Чжі; польського комуністичного режиму, що не відпустив Леха Валенсу. Щоправда, під тиском світової спільноти поїхала в Норвегію та одержала премію його дружина Данута.
Що ж такого зробив Лю Сяобо, що його так боїться великий і могутній Китай? Формально його засудили до ув’язнення на 11 років минулого 2009 року за «заклики до повалення державної влади», що є звичайним звинуваченням стосовно критиків режиму. Лю Сяобо — учасник протестних виступів 1989 року на пекінській площі Тяньаньмень та один з авторів «Хартії 08» — декларації китайських правозахисників, випущеної 2008 року до 60-річчя Всесвітньої декларації прав людини, що закликала владу КНР дотримуватися прав людини і здійснити політичні реформи. Як заявив Норвезький нобелівський комітет, Лю став «символом широкої боротьби за права людини в Китаї», а Пекін не раз стверджував, що всі дії щодо Лю Сяобо «лежать у руслі законів КНР». До Осло не випускають його дружину Лю Ся, яка перебуває під домашнім арештом, його братів та адвоката. Добрі закони, якщо слова впоперек владі сказати не можна.
От і виходить, що країна-лідер з економічного розвитку в світі, що викликає в багатьох цілком щире захоплення, насправді надто чутлива до виступів критиків режиму. Виявляється, панічно їх боїться. Недарма Наполеон боявся трьох газет більше, ніж тисячі багнетів. А тут і газет немає, та все одно бояться так, що навіть заснували альтернативну премію, а про те, щоб випустити людину за кордон, і мови немає. Одне з двох. Або Лю Сяобо нічого собою не являє, або ж він небезпечніший для режиму набагато більше, ніж усі зовнішні недруги разом узяті. Судячи з нервової реакції офіційного Пекіна, має місце друге. Але з цього можна зробити висновок, що не такий уже міцний внутрішньо комуністичний Китай, як це видається, особливо на великій відстані.
З діями китайської влади все цілком зрозуміло. Хоча з тим, як чинить наша рідна, розібратися складніше. У цікавій компанії опинилася Україна. Посли Афганістану, Венесуели, В’єтнаму, Єгипту, Іраку, Ірану, Казахстану, Колумбії, Куби, Марокко, Пакистану, Росії, Саудівської Аравії, Сербії, Судану, Тунісу, Філіппін і, звісно, Китаю не візьмуть участі в нобелівській церемонії, що відбудеться 10 грудня. Дуже характерний перелік. Режими в цих країнах вельми далекі від поняття, що вкладається у визначення демократичних. Тією чи іншою мірою — хто більше, хто менше. Цікаво, наше Міністерство закордонних справ перш ніж наслідувати російський приклад і відкликати посла України в Норвегії на батьківщину, розглянуло склад компанії, в якій опинилася Україна. І не вигадали нічого оригінальнішого, ніж за прикладом тих-таки російських колег заявити у своє виправдання, що «цю поїздку було заплановано давно, так збіглося». А що, календар Нобелівського комітету був великою таємницею, жодної можливості ознайомитися з ним не мали наші дипломати ні в Осло, ні в Києві, перш ніж планувати відрядження посла на батьківщину? Отже, все це не більш як відмовки, і якби лауреат мав інше прізвище та етнічне походження, жодної терміновості в поїздці посла до Києва не було б.
У черговий раз українська зовнішня політика виявилася заручницею примітивного розуміння фінансових і матеріальних інтересів. Причому не країни, а окремих фінансово-промислових, простіше кажучи, олігархічних груп. Чому злякалися аж так, що відкликали посла? Що китайці не дадуть грошей на залізницю до аеропорту «Бориспіль»? Пекін, мовляв, може образитися, а дорога дуже потрібна. За всієї зовнішньої переконливості цього аргументу є все-таки певні сумніви. По-перше, на Китаї як джерелі кредитів світ клином не зійшовся. Проблема не в тому, щоб знайти гроші, а в інвестиційному кліматі. Грошей у Європі або США не менше, ніж у Китаї. От лише умови функціонування їх в Україні багатьох не влаштовують. От і не йдуть сюди гроші. До Польщі йдуть, а до нас — ні. До речі, польський посол на нобелівській церемонії буде. Амбітний Китай підтримує відносини лише зі слабкими, тими, хто не захищає своєї позиції. Можна навести безліч прикладів того, що з деякими країнами Пекін має досить напружені відносини, що не заважає великому обсягу торгівлі та фінансовим потокам.
По-друге. Може, річ не стільки в китайській позиції, скільки в російській. Москва з цілком зрозумілих міркувань відкликала свого посла, і ми слідом. Як то кажуть, куди кінь з копитом... Важко йдуть переговори щодо газу, то хоч у чомусь підіграємо північному сусідові, може, помітить наше дотримання його фарватеру. Хоч практика наших відносин мала була б навчити українську дипломатію, що Москва, як і Пекін, поважає лише твердість у відстоюванні своєї позиції. Важливо лише її мати. Чітку, зрозумілу й цілком передбачувану. Нічого подібного в нашій зовнішній політиці не спостерігається. От і коливаємося ми з одного боку в інший під впливом миттєвих і кон’юнктурних інтересів. Вірменія вже наскільки союзник Росії на Південному Кавказі, дуже залежна від Москви, передусім із військово-технічних і дипломатичних позицій, але свого посла з Осло не відкликала, тож він буде присутній на нобелівській церемонії.
Свого часу президент Леонід Кучма проводив «економізацію» зовнішньої політики. Її сенс полягав у тому, щоб українська дипломатія займалася вирішенням торговельних, економічних та фінансових питань. Ніхто не сперечається, це одна із серйозних складових дій дипломатів практично всіх країн. І нічого негожого в цьому немає. Проте за всієї важливості матеріальних та фінансових проблем вони не становлять основи зовнішньої політики.
Нерідко можна почути, зокрема від наших високопоставлених дипломатів, що ми — бідна країна, нафти й газу в нас немає, і зовнішня політика — на відповідному рівні. Нескладно поставити діагноз цієї хвороби. Це підпорядкування інтересів країни інтересам правлячих на даний момент олігархічних груп. Для них золотий телець затьмарив весь білий світ. Лише крізь призму своїх комерційних та фінансових інтересів вони дивляться на зовнішній світ. Звідси й рабське «чого бажаєте?» щодо більших, і не тільки за територіальними розмірами, сусідів. То може інколи подумати про репутацію країни, про те, як вона виглядає в очах власних громадян та сусідів близьких і далеких.
І ще одне. Наші можновладці, а слідом за ними й керманичі зовнішньої політики ніяк не позбавляться комплексу молодшого брата. Не лише щодо північного сусіда, а й щодо багатьох інших, Китаю та Євросоюзу зокрема.
Європа у відповідь на наше бажання приєднатися до неї висуває низку вимог. Їхній сенс — у тому, щоб ми навчилися поводитися, як це заведено в пристойному суспільстві. Тобто навчилися демократичних норм в економіці, мали незалежні суди, дотримувалися свободи слова й багато чого іншого, що європейці засвоюють із материнським молоком. І тоді можна вести розмову про приєднання. Що ж, вимоги цілком правомірні, виконання їх дуже допоможе країні. Але насторожує тон, у якому все це висловлюється. Остання справа звинувачувати в цьому наших європейських сусідів. Нам треба подивитися на себе. Якщо з нами так розмовляє Москва чи Брюссель, то насамперед у цьому ми винні самі. Ну, не хочуть нас у Європі, притулимось до Москви, там завжди приймуть. А потім Москва в черговий раз підвищить ціни на газ або розпочне з пальця висмоктане антидемпінгове розслідування, і ми тут-таки згадуємо, що географічний центр Європи розташований в Україні. Б’ємо себе в груди і кричимо на весь світ, що ми — європейці. І в черговий раз починається напад комплексу молодшого брата.
Нафта й газ — дуже важливі речі. Але є ще щось, набагато важливіше. Це відчуття значимості власної країни, її моральних засад. Права людини не мають кордонів. Якщо десь влада їх утискає або переслідує когось за переконання, то ми, як демократична країна, повинні вголос про це говорити, чітко й недвозначно, не звертаючи уваги на чиюсь надмірну чутливість. І якщо поводитися так не лише щодо гуманітарних, а й інших питань, то й ставлення до України буде іншим.
А поки наша влада й дипломатія поводяться таким чином, слід чітко сказати, що не всі в Україні згодні заради прибутків наших олігархів та ефемерних фінансових преференцій поставити під сумнів засадничі моральні принципи. Китайські дисиденти сидять у в’язницях за відстоювання загальнолюдських цінностей і прав людини. Уряди йдуть, режими міняються, а свобода особистості й усе, що з нею пов’язане, залишаться. Так було з часів афінської демократії, так буде завжди. І відкликання нашого посла з Осло не відображає єдиної думки всієї країни. Для багатьох із нас принципи набагато важливіші.
Тих, хто гине за метал, забувають практично одразу. Але в століттях пам’ятають борців за свободу й тих, хто стоїть поряд з ними. Наш уряд про це забув, але ж ми пам’ятаємо.
ЗАПИТАННЯ «Дня»
Як правильно мусила вчинити влада в ситуації з участю України в церемонії вручення Нобелівської премії миру китайському дисиденту Лю Сяобо?
З таким запитанням ми звернулися до трьох президентів України — Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми і Віктора Ющенка. Пропонуємо вашій увазі відповіді першого і третього президентів. У прес-службі Леоніда Кучми на наше звернення не відреагували.
«ЦЕ НЕБАЖАННЯ ЗАЙНЯТИ ПОЗИЦІЮ»
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Я переконаний, що Україна має брати участь у всіх заходах, які не є агресивними. Тим більше — в церемонії вручення Нобелівської премії миру. Ми можемо не виступати з цього приводу, не брати активної участі, але присутніми маємо бути. Ярозумію, наскільки це є болісним для Китайської Народної Республіки, з якою нам не хотілося б псувати стосунки, але не брати участі у церемонії не можна. Ми маємо бути у всьому незалежними. Наша політика не може змінюватися в залежності від того, вигідно це для Росії чи невигідно, вигідно це для Китаю чи невигідно, вигідно це для США чи невигідно. Головне, щоб це було вигідно для наших національних інтересів.
Я б не сказав, що це зміна зовнішньої політики України, це, скоріше, небажання зайняти позицію, яка б відповідала національним інтересам. Ніяка країна не може проводити системну, послідовну політику, орієнтуючись не на свої інтереси, а на інтереси інших країн. Ми можемо маневрувати, ми можемо брати активну чи неактивну участь, але присутніми маємо бути скрізь — звичайно, якщо мова не йде про такі організації, як, наприклад, «Аль-Каїда». Якщо ж мова про рішення міжнародної громадськості, в даному випадку рішення Нобелевського комітету, ми мусимо бути там присутніми. Тому що це стосується наших інтересів. Наприклад, якщо завтра нагородять когось із України, а якась країна не буде присутньою тільки тому, що Україна не виконала якихось зобов’язань, я думаю, що ми реагуватимемо адекватно. Повторюю, ми не повинні свою зовнішню політику будувати в залежності від інтересів інших країн — тільки згідно з власними стратегічними національними інтересами.
«ПОТРІБНО ЗМІНИТИ РІШЕННЯ»
Віктор ЮЩЕНКО, третій президент України:
— Маневри української влади навколо участі в церемонії вручення Нобелівської премії миру цьогорічному лауреату — китайському дисиденту Лю Сяобо не роблять честі ані країні, ані її керівництву.
Ігноруючи церемонію, Україна сама записує себе до переліку країн, які воліють закривати очі на порушення прав людини. Це — питання цінностей, і це питання приналежності до цивілізації. Будь-які відмовки — та ще й настільки неоковирні — тут недоречні.
Зрештою, у світі поважають сильних — тих, хто вміє чітко заявити свою позицію і відстоювати її. Саме такі країни і відіграють провідну роль у світі, здатні домагатися найвигідніших умов у всіх сферах міжнародних відносин. Прогинання, позиція «чого зволите?», сліпе наслідування прикладів сусідів іще жодній країні не принесло користі.
Зміна рішення влади про ігнорування церемонії вручення Нобелівської премії — єдиний вихід для збереження честі країни.
P.S. Учора ввечері стало відомо, що Україна таки буде представлена на церемонії вручення Нобелевської премії миру. Нашу країну представлятиме тимчасовий повірений у справах України, перший секретар посольства України в Норвегії Ірина Білорус. Про це УНІАН повідомив речник МЗС України Олександр Дикусаров. Він зазначив, що церемонія вручення Нобелевської премії миру, яка має відбутися в Осло (Норвегія), не несе жодного політичного підтексту і має виключно протокольний характер. Речник МЗС нагадав, що у зв’язку з тим, що посол України в Норвегії Олександр Цвєтков 10 грудня відбуває в Україну для участі у нараді керівників закордонних дипломатичних установ, яка відбудеться 14—16 грудня в Києві, він не зможе взяти участь у церемонії вручення Нобелевської премії миру. «В той же час посол України у Норвегії досяг домовленості з Нобелевським комітетом, що право бути присутнім на церемонії 10 грудня в місті Осло було надано Ірині Білорус», — сказав Олександр Дикусаров.
