Повідомлення про підсумки 40-ї «Молодості», звичайно, варто почати з головної новини: володарем Гран-прі фестивалю (статуетка «Скіфський Олень» і премія 10000 доларів), а також призу міжнародної федерації кінопреси ФІПРЕССІ передбачувано став повнометражний фільм «Щастя моє» (режисер — Сергій Лозниця, Україна — Німеччина — Нідерланди). Це насправді дуже важлива подія: вперше за весь час існування «Молодості» як міжнародного фестивалю головну нагороду здобув вітчизняний фільм.
Основна історія начебто нескладна, жорстока, немов з міліцейських зведень. Водій-далекобійник Георгій (Віктор Нємєц) вирушив у звичайний рейс із вантажем борошна. Дорогою потрапив у затор на трасі. Вирішив об’їхати через села. Заблукав. Та й щез у глухих місцях.
Режисер Сергій Лозниця проводить героя всіма можливими колами російського провінційного пекла. На нього нападають, його оббирають, кривдять, поводяться з ним гірше, ніж із твариною. Георгій аж до фіналу — персонаж не дійовий, а ніби спостерігач; його пасивність — засіб провокації, перевірки інших на людяність. Поготів — Лозниця вводить декілька епізодів, безпосередньо не пов’язаних із Георгієм, екстраполює історію одного на історію спільноти, тобто країни, народу.
Структуру фільму складено математично чітко: як і має бути в подорожі, «Щастя моє» складається з безлічі зустрічей — окремих епізодів, кожен з яких характеризує окремих персонажів, часи та звичаї. Глибинку, де опиняється Георгій, Лозниця показує майже як інакшу цивілізацію, як закляте, якщо не прокляте, місце (показовий діалог з волоцюгами, які потім калічать Георгія: «А це куди напрям? — Нікуди. Безвихідь, нечиста сила»). На кожному повороті зачаклованої дороги виникає дедалі більше нових осіб — інколи непроникних, немов недобрі азійські божки, а інколи просто несамовитих, як офіцер, що збожеволів, побачивши повішеного в лісі; або безумний старий з фінальних епізодів, який доповідає уявному командуванню: «Я вбив ці сліди» — і торочить про «братську могилу слідів». Багатошарове оповідання пронизане наскрізними мотивами, є повторювані — «римовані» — ситуації: так, зав’язка й розв’язка фільму відбуваються на постах ДАІ, причому «правоохоронці» виявляються небезпечнішими за будь-яких бандитів. Утім, у цій реальності немає іншого закону, опріч закону виживання, та й той діє не завжди — на війні як на війні, а війна — всіх супроти всіх.
Особливо пронизливий епізод — одна зі вставних новел, історія не Георгія, а дому, в якому він знаходить притулок. Двоє радянських солдатів-окруженців — дія переноситься в часи Другої світової війни — вбивають господаря, учителя, який дав їм притулок, за те, що він висловив сподівання, що за німців, культурної, на його думку, нації, йому не доведеться нікого вбивати, а робитиме він те, що любить і вміє робити — навчатиме. Убивають його уві сні, грабують, ідуть геть, залишивши сиротою маленького вчителевого сина.
Взагалі, тут і грабують, і б’ють легко, тут без роздумів зриваються на нестямний крик, на мат, самий натяк на любов випалюють розпеченим залізом, тож «щастя моє» означає те, чого немає зовсім, нема катастрофічно. Починаючи з певного моменту атмосфера настільки згущується, що вже навіть не виникає питання, звідки взявся ще один труп. Лозниця створює хтонічний світ без монстрів або демонів — жахливі самі порядки, самі взаємини між людьми, саме повітря, яким вони дихають.
Утім, Георгій серед усього цього мороку — не просто свідок або жертва. Він чи не єдиний залишається ні в чому не винним. Релігійні уподібнення вкрай ризиковані, та все ж ризикну передбачити, що цей герой за своєю сюжетною функцією нагадує янгола — він свідчить, він-бо самою своєю беззахисністю змушує оточення робити постійний вибір між добром і злом. І коли всі можливі перевірки на дорогах завершено, він, як і належить янголові, карає й катів, і жертв. Зводить ситуацію до абсолютного нуля. Адже в нього, тричі зрадженого, позбавленого пам’яті й розуму і тому безневинного, для цього більше підстав, ніж у будь-кого.
Тяжка кінооповідь Лозниці врізається у свідомість, як шрам. Нікого, за великим рахунком, не засуджуючи, «Щастя моє» просто нагадує про ступінь спотворення того світу, в якому ми живемо.
Але, розмірковуючи про цей фільм, я розумію: коли-небудь цю землю, сповнену похованих слідів, таки звільнять від чарів.
Переможці у паралельних конкурсах стали відомі ще напередодні, у суботу. Так, короткометражний фільм «Маленький нацист» (Der kleine Nazi) режисера Петра Люшова (Німеччина) отримав головні нагороди журі міжнародної кінопреси FICC та екуменічного журі. Міжнародна преса також присудила спеціальні відзнаки студентському фільмові «Ось і я» (Itt Vagyok, Сімлер Балінт, Угорщина) і короткометражці «Війна» (Uerra, Паоло Сассенеллі, Італія).
Від екуменічного журі заохочувальні дипломи отримали короткометражний фільм «Останній лист» (режиссер — Юрій Ковальов, Україна) і повнометражна драма «Чужинка» (Die Fremde, режисер — Фео Аладаґ, Німеччина).
Журі конкурсу фільмів на гей-лесбі тематику Sunny Bunny розділило головний приз між двома фільмами: «Листівка татові» (Postcard to Daddy, режисер — Міхаель Шток, Німеччина) і «Братерство» (Broderskab, режиссер — Ніколо Донато, Данія). Спеціальний диплом отримала повнометражна суміш еротики й жахів «Зомбі з Лос-Анджелеса» (L. A. Zombie), зафільмована ексцентричним американцем Брюсом ЛяБрюсом.
Спеціальний конкурс «Українська панорама 2009—2010» створений саме для підтримки вітчизняного кіна: тут приймають участь роботи як на плівці, так і на відео — це важливо з огляду на те, що далеко не всі кінематографісти, на жаль, можуть собі дозволити повноцінне знімальне обладнання. Цього року диплом за кращу режисуру отримав фільм «Собаки міста Українка», режисер Дар’я Онищенко, Німеччина — Україна, за кращу жіночу роль відзначили Юлію Жительну (короткометражна стрічка «Чешки», режисер Юлія Гоголь), а головний приз і премію 2000 доларів здобув документальний фільм «Я пам’ятник собі», (Дмитро Тяжлов).
Приз імені Іва Монтана найкращому молодому актору із премією 1000 єврів отримала Моніка дель Кармен, котра зіграла журналістку з суїцидальними нахилами у мексиканській драмі «Високосний рік» (Майкл Роу).
У конкурсі студентських фільмів переміг «Я, Гельмут» (Ніколас Штайнер, Німеччина), а заохочувальний диплом від журі повіз додому угорець Сімлер Балінт («Ось і я» ).
Найкращих короткометражних фільмів цього року два: нагороду розділили «Пригноблена більшість» (Елеонор Пур’я, Франція) та «ДівчинаЯкЯ» (GirlLikeMe, режисер Роуленд Джобсон, Велика Британія).
Нарешті, одразу дві нагороди — приз глядацьких симпатій і звання найкращого повнометражного фільму — здобули шведсько-французька суміш комедії і мюзіклу «Звуки шуму» (режисери — Ола Сімонссон і Йоханнес Штерне Нільсон).
Також того вечора в Опері було вручено почесні «Олені» за внесок у мистецтво кінематографу: перший — відомому українському акторові Іванові Гаврилюку, а другий — нашій знаменитій землячці Людмилі Гурченко, чий виступ із двома піснями став справжньою кульмінацією свята.
Детальний звіт про ювілейну «Молодість» читайте у найближчих випусках нашої газети.
P. S. Ексклюзивне інтерв’ю із Сергієм Лозницею читайте в найближчих номерах «Дня».
