«...Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...»
Т.Г. ШЕВЧЕНКО «Розрита могила», 1843 рік
18 січня, в день 358-ї річниці Переяславської ради, голова провладної фракції КПУ в парламенті Петро Симоненко виголосив геополітичну промову: суть якої — назад до Росії! У рамках науково-практичної конференції «Переяславська рада 1654: уроки історії та сучасність» «головний комуніст» України сказав, що «перед Україною сьогодні є два шляхи. Перший нав’язується їй об’єднаними зусиллями внутрішньої і зовнішньої реакції. Під прикриттям брехливого гасла про «європейську інтеграцію» він веде в глухий кут. Другим шляхом пішли наші предки в 1654 році на Переяславській раді. Тоді перед країною відкрилися двері до соціально-економічного і духовного прогресу». Події ж Жовтневої революції 1917 року Петро Симоненко вважає «першою в історії українців можливістю створити власну національну державу».
Але позиція Петра Симоненка навряд чи когось здивувала. Натомість вкотре впало в очі інше. Авторитетне українське інформаційне агентство УНІАН та веб-ресурс «Українська правда» (заснований Георгієм Гонгадзе) «повісили» на своїх сайтах рекламний банер згаданої конференції, який, коли клікнути на нього, переносить користувача до тексту доповіді Симоненка на сайті КПУ. Отже, по суті, це — реклама комуністів і їх світогляду. В країні, яка вийшла з «епохи комунізму» ледь живою. Чи не настав час нам усім нарешті визначитися? Або принаймні почати розмову про те, чи всяка реклама, чи всякі гроші можуть бути прийняті?
Екологія ЗМІ. Погляди. Позиція. Теми лише для журналістських самітів?
Давайте не боятися, не ображаючись, почати цю розмову.
Це не спроба вщипнути колег, а намагання нарешті поговорити про принципове.
Хоча, звісно, у середовищі українських медійників трапляються вчинки, які свідчать про зрілість. Зокрема, днями, після того, як проти журналістів та блогерів Донецька, що боролися за права споживачів, влаштовуючи рейди супермаркетами, порушили цивільні та карну справи за позовом торговельної мережі супермаркетів «Амстор», редактор сайта «ОстроВ» Сергій Гармаш заявив, що надалі не розміщуватиме на своєму ресурсі реклами цієї компанії. Так, це позиція. Але на оцінку глибших речей колеги поки що не йдуть. А шкода. Бо, якщо говорити про прогнозовану оцінку комуністами Переяславської ради — непересічного для України історчного явища, яке — і це очевидно! — фонує на сьогодення, то саме в цьому питанні українській журналістиці варто було би бути принциповою. Це була б солідарність вже зовсім іншого гатунку.
Ми вирішили запитати істориків — експертів «Дня», як вони оцінюють версію Петра Симоненка щодо доленосних подій у Переяславі. Звісно, до такої теми потрібен особливий підхід. І автор «Дня» Кирило ГАЛУШКО його запропонував...
ПРЕМ’ЄРА РУБРИКИ: «КЛІНІКА ДОКТОРА ГАЛУШКИ»
Переяславська рада і комуністи: очима історичного психоневролога
Кирило ГАЛУШКО
Оце знову ми гучними словами відзначили річницю Переяславської ради. Найбільш значущих тез ми, звісно, чекали від ЦК Комуністичної партії. І воно не забарилося, як зазвичай, узявши на себе підвищені зобов’язання без гарантії виконання. Висловився Петро Симоненко.
Я розумію, що все, про що я говоритиму, скоріш за все, зрозуміють лише ті люди, які старші за 40. І це мене не засмучує. Не тому, що наша молодь дурна: просто вона після 1991 року була позбавлена знання тих викладених нижче речей про правдивий «соціалізм», які я надто добре знаю. Добре, що мені не довелося тут згадати «п’ять ознак імперіалізму» за Леніним. Пам’ятаю дослівно зі школи.
Я щиро не знаю, мені сумувати чи втішатися з приводу очевидного історичного і теоретичного невігластва Петра Симоненка в царині історичного матеріалізму та марксистського бачення історичного процесу, не кажучи конкретно про Переяславську раду. Лінивими в інтелектуальному плані стали наші комуністи. Вони лише відпрацьовують «політичною риторикою» старий, дуже старий популістський номер з низкою шаманських заклинань. Адже сам вождь Ленін та його наступник Сталін, наприклад, могли б дати набагато ѓрунтовнішу оцінку соціально-політичних реалій і доби Переяславської ради, і пізніше. Вони дійсно читали Маркса і Енгельса, чого, мабуть, уже не вимагається від сучасних комуністів і, зокрема, від їхніх «провідних теоретиків». Але мені буде простіше пройтися по пунктах фундаментальних тез Петра Симоненка (соромлюся їх назвати «січневими» порівняно з «квітневими» Ілліча).
«Первое. В середине ХVII века народ Украины, подвергавшийся беспощадному национальному, социальному и религиозному гнету со стороны Польши, оказался на геополитическом перепутье. В такой обстановке на Переяславской раде он сделал недвусмысленный и однозначный выбор. Причем не только относительно вхождения Украины в состав Российского государства, но и в пользу сохранения ею своей восточнославянской идентичности, корни которой уходят в глубокое прошлое — в эпоху Киевской Руси.
Результаты этого исторического выбора в течение веков служили и служат интересам Украины и ее народа. Как же можно не считаться с этим. Поэтому предпринимаемые властями Украины попытки навязать стране иной, западный, вектор развития являются антинародными, антинациональными».
Гадаю, побічне знайомство ватажка комуністів із працею Фрідріха Енгельса «Материалы к «Анти-Дюрингу» (Соч., Т. 20, С. 6, 29-76) допомогло б йому з’ясувати, що причиною соціального гніту в першій половині XVII століття на українських землях був розвиток товарного господарства, спричинений економічними процесами в Західній Європі, а не «гніт з боку Польщі». Устрій Речі Посполитої був цілком прийнятним і для Богдана Хмельницького, який, попри хронічну зміну зовнішніх союзників, перебував у постійному діалозі, передусім з Варшавою. Ситуативна симпатія до Московської держави минула дуже швидко, і чомусь товариш Симоненко ніяк не пояснює наступного «однозначного вибору» — вже котрого за рахунком — Хмельницького на користь Швеції та Трансильванії: адже Хмельницький після Переяславської ради ще жив три роки і чимось займався. Зазначимо, що Московську державу в цьому контексті поки не варто на той період називати «Росією» (це вже після 1721 р.). Спудеї Могилянки, вітаючи 1648 р. вступ гетьмана до «матері городів руських», виголошували про Україну-Русь: «Із Богданом Росія на ноги встала», — гадки не маючи, що слово «Росія» («Русь» у православній грецькій риториці) має якийсь стосунок до Москви.
Що ж до думки «народу», який не брав жодної участі в процесі прийняття і реалізації рішень Переяславської ради, то раджу звернутися до будь-якого радянського підручника з історії для середніх шкіл. Увесь наступний час після 1654 року аж до 1917-го український народ боровся проти соціальної експлуатації. Хіба не так? Розвиваючи логіку тов. Симоненка, доречно пригадати з «Історії України. Короткий курс» (1940), що українці в Росії після 1654 р. зазнавали «колоніального, соціального і національного гніту» (звісно, до 1917 р.). То що ж, наш «вождь» забув партійну оцінку та позицію? Адже промисловий капіталізм, який пригнічував пролетаріат і село, настав уже за російських, а не польських часів. Як народ до цього поставився? «С чувством глубокого удовлетворения»? Чи це був — якщо продовжити логіку «вождя» — «гніт з боку Росії»?
«Второе. Многовековой исторический опыт однозначно свидетельствует о том, что все без исключения попытки отказаться от сделанного в Переяславе выбора и развернуть Украину на Запад, кем и когда бы те не предпринимались, всегда приводили к одному и тому же трагическому результату: ставили нашу страну на грань национальной катастрофы. Они неизменно порождали не только угрозу, но и порабощения Украины иностранцами, запускали механизмы хозяйственного развала и культурной деградации.
Так было в период «руины», окрасившей кровью наших соотечественников почти всю вторую половину ХVII века. Так было в годы гражданской войны, когда Центральная Рада, а затем петлюровцы призвали в Украину чужеземцев: сначала немецкие и австро-венгерские войска, потом англо-французских интервентов и, наконец, польских завоевателей. Так было, когда гитлеровские полчища вторглись на наши земли. И остановить пагубное действие этих разрушительных механизмов удавалось только после того, как наша страна возвращалась к истокам своей самобытности и прочно воссоединялась с восточнославянским миром, прежде всего с братским народом России.
Отсюда вывод: и в современных условиях только быстрая и максимально полновесная интеграция в восточном направлении способна спасти Украину от прогрессирующего социально-экономического краха и гарантировать реальный суверенитет нашего народа. Именно поэтому Коммунистическая партия так остро ставит вопрос о вхождении нашего Отечества в Евразийский союз. Мы исходим из того, что в составе данного объединения Украина станет не объектом, а полноправным и сильным субъектом международной интеграции, получающим от нее реальные выгоды».
Друга теза тов. Симоненка навіть лякає: «поголовное физическое истребление» від польських рук. Якби він знав (читаючи класиків марксизму) суть тодішньої експлуатації людини людиною, то розумів би, що експлуататорам за доби фізичної праці вкрай потрібні експлуатовані. Тому питання «физического истребления» ми, радше, мали б віднести до доби «социалистического строительства», коли наш народ насправді зазнав наймасштабніших фізичних втрат у воєнний, а тим більше в мирний час. У чому відомими ентузіастами були його однопартійці, порівняно зі «здобутками» яких нацизм виглядає лише ще одним реалізатором планів «социалистического строительства»? Тому апеляції до зупинення «гитлеровских полчищ» виглядають дивно, порівняно із внеском ВКП (б) у постачання всім корисним «фашистського звіра» та спільною участю з останнім у розв’язанні Другої світової. За яку розплачувався, звісно, лише «ощасливлений» народ. Тож усі питання, які так «гостро» на сьогодення ставить Комуністична партія, виглядають як уявні волання Адольфа Гітлера: «А моя «геополітична альтернатива» була кращою!» Хай комуністи умиють ручки від крові народної, а потім пропонують свої «альтернативи». Усі їхні «альтернативи» мільйонами лежать без трун, закопані та непоховані в нашій землі.
«Третье. Как и в середине ХVII века, исторический спор о цивилизационном выборе Украины имеет в настоящий момент не только геополитическое, но и отчетливо выраженное классовое содержание. Интересы трудящихся в этом вопросе так же диаметрально расходятся с интересами крупного капитала, как они прежде расходились с интересами феодалов.
Факты свидетельствуют о том, что решения, принятые на Переяславской раде, были поддержаны подавляющим большинством нашего народа. Однако восточнославянское единство противоречило интересам целого ряда украинских феодальных группировок. И они делали все возможное для того, чтобы не дать ему упрочиться.
Не желая расставиться с привилегиями, которые давала им принадлежность к польской шляхте, одни из этих группировок постоянно вступали в сговоры с Варшавой, пряча собственный коллаборационизм за ширмой «европейского выбора». Вторые рассчитывали подняться по политической лестнице под опекой католического Рима, предавая в его пользу православную веру. Третьи наводили на украинские земли турецких завоевателей, ища подачек от сверхдержавы ХVII века — Османской империи.
Да и правящая феодальная верхушка Украины в целом в то время постоянно колебалась в своих геополитических предпочтениях, фактически выставляя на аукцион интересы страны в угоду своим классовым интересам. Это закономерно порождало ее конфликты с собственным народом. Столь беспринципная «многовекторность» привела к страшному кровопролитию и социально-экономическому упадку, длившимся на протяжении нескольких десятилетий.
Аналогичная картина наблюдается и сегодня, на рубеже двух тысячелетий. Все без исключения социальные, профессиональные, региональные и возрастные слои трудящихся Украины объективно заинтересованы в формировании добровольного равноправного союза братских восточнославянских народов. Это обусловлено тем, что создание такого союза обеспечит подъем отечественной экономики и предотвратит угрозу окончательного превращения нашей страны в объект неоколониальной эксплуатации Западом. А значит, будет способствовать росту жизненного уровня населения, культурному и духовному развитию многонационального народа Украины.
Однако в Украине существуют многочисленные олигархические группировки, источники прибылей которых — импорт и распродажа национальных богатств за кордон — таковы, что они напрямую заинтересованы в превращении нашей Родины в экономически отсталую и политически зависимую окраину западного мира. А добиться этого невозможно без разрушения восточнославянского братства. Поэтому они целенаправленно, не брезгуя никакими средствами, действуют в данном направлении, стремясь сделать процесс «разворота на Запад» необратимым.
Более того, в рядах украинской буржуазной верхушки, вне зависимости от того, какими цветами раскрашены знамена формирующих ее политических сил, нет сегодня сколько-нибудь последовательных сторонников единства восточнославянского мира. И это легко объяснимо: банковские вклады олигархов размещены на Западе, а стабильность их господства над страной в решающей степени зависит от благосклонности и поддержки современной сверхдержавы — Соединенных Штатов Америки.
Ведь не случайно известный ястреб-антикоммунист Збигнев Бжезинский в своей недавней статье откровенно признал: независимость Украины держится на поддержке США.
А холуйскими исполнителями интересов отечественного и иностранного капитала сегодня, как и в прошлом, являются украинские буржуазные националисты, рядящиеся в патриотов. Им не удалось разрушить братский союз восточных славян ни в 1917 — 1920 гг. ни в 1941 — 1945 гг., но они это сделали в 1991 году.
Итоги унизительного двадцатилетнего пресмыкательства украинских буржуазных «элит» и их националистических прислужников перед Западом без преувеличения можно назвать плачевными. Откровенная сдача национальных интересов ради сомнительного счастья попасть в Европейский Союз на правах приживалки плюс раболепное выполнение безапелляционных «рекомендаций», спущенных из Вашингтона и Брюсселя, привели к вполне прогнозируемым последствиям. Украина стремительно превращается в полуколонию, сырьевой придаток государств «золотого миллиарда» и рынок сбыта залежалых западных товаров. Более того, создаются вполне реальные предпосылки для физического вымирания нашего народа.
Из этого следует, что полномасштабная реализация геополитического выбора, сделанного народом Украины в 1654 году и многократно подтвержденного им после этого, возможна только в том случае, если трудящиеся резко активизируют борьбу за политическую власть и социальное освобождение.
В двух словах резюмирую сказанное.
Перед Украиной сегодня два пути. Первый навязывается ей объединенными усилиями внутренней и внешней реакции. Под прикрытием лживого лозунга о «европейской интеграции» он ведет в тупик.
Вторым путем пошли наши предки в 1654 году на Переяславской раде. Тогда перед страной открыты двери к социально-экономическому и духовному прогрессу.
Этот выбор подтвердил и закрепил Великий Октябрь позволивший трудовому народу Украины впервые в истории создать свое национальное государство и воссоединить все этнические земли нашего народа.
Обязанность каждого патриота — сделать все возможное для того, чтобы Украина в ХХІ веке шла именно такой дорогой.
А для этого нужно проявить волю к борьбе за будущее Отечества. И первым делом необходимо организовать постоянно нарастающее политическое давление на власть, чтобы заставить ее согласиться на вхождение Украины в ЕАС и Таможенный союз.
И важно всегда помнить о глубочайшем, непреходящем смысле ленинского завета: «Только при едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна. Без такого единства о ней не может быть и речи».
Только так мы сумеем показать, что достойны своих славных предков».
Щодо «третьої тези» тов. Симоненка, то вона є суто популістською «для своїх — кому треба прочитати», як месидж Кремлю: «тільки ми вас любимо по-справжньому». Адже всі класики марксизму проти: російський капіталізм не може бути кращим, аніж будь-який інший. Адже насправді йдеться про «класові інтереси трудящих». Східнослов’янський капіталіст-експлуататор — чим він кращий за іншого? Сто з гаком років тому всі справжні марксисти були перелякані «казусом Мільєрана», коли французький соціаліст увійшов до складу уряду експлуататорів. Що, власне, і є метою КПУ — увійти до уряду експлуататорів та взяти максимально посильну участь в експлуатації співгромадян.
Проте, на відміну від справжніх підприємців-«капіталістів», нинішні комуністи навіть не керують реальним виробництвом і не знають, як воно відбувається. І не знають його, як пролетарі-робітники. Вони запозичили від класиків єдину річ, а саме сутність безкласової паразитичної експлуатації: взяти участь у перерозподілі виробленого іншими без жодних трудових зусиль. Навіть робити нічого не треба — лише брехати і базікати такі речі, за які авторам їхньої ідеології було б відверто соромно. Тому я просто не додаватиму до тієї «третої тези», що українським комуністам незнайомі насправді будь-які сучасні уявлення про «неоколоніалізм» — хоч його непогано розписали і за СРСР ще в 1970-х роках. Щоб бути сучасним комуністом, нічого не треба знати. Це — партія для гомункулів. Отже, ліниві соціальні паразити, записуйтеся в лави партії! Тому теза про «холуйських исполнителей» для тов. Симоненка залишиться банальним плюванням у дзеркало.
І тому лише пара слів про останню цитату — оскільки саме з класиків: «И важно всегда помнить о глубочайшем, непреходящем смысле ленинского завета: «только при едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна. Без такого единства о ней не может быть и речи«» Це мабуть єдине, що виніс вождь українських комуністів з партійної історії і доктрини. З огляду на іншу його комуністичну ерудицію — мабуть, прочитав із гасел на станції метро «Театральна», коли вона була ще «Ленінською» (там викладені всі десять заповідей лінивого українського комуніста). Хоча навряд. Бо вони (справжні комуністи, як Симоненко) вже тоді не їздили в метро — правда, земляче? І тому я просто закінчу тим, що скажу: тоді Ленін просто помилився. Таке з ним траплялося. У жанрі «набрехати» він був справжнім комуністом, але, на відміну від Симоненка, хоч щось читав і щось знав. А його нинішні українські послідовники, лише як папуги, повторюють три-чотири ритуальні безглузді фрази, навіть не розуміючи, що вони означають. Мабуть, їхня робота і зарплата цього не вимагають. Просто включай «брехунець».
Усе це — зі щирою повагою до Маркса та Енгельса. Добре, що не бачать і не чують.
КОМЕНТАРІ
Червона «тінь» на Переяслав
Лідер комуністів Петро Симоненко вважає, що на Переяславській раді, 1654 року, було зроблено правильний геополітичний вибір. Річниця (хай і не кругла — 358 років) такого поворотного, справді визначального акту в історії України, як Переяславська рада, цілком закономірно викликала жваві коментарі в експертів, науковців-істориків і, що особливо характерно, представників різноманітних політичних сил, зокрема і вкрай лівих (а втім, це не є дивним, адже для них «тема Переяслава» була й залишається надійною «ідеологічною зброєю», чи, точніше, «ідеологічною годівницею»).
Так, перший секретар ЦК Компартії України Петро Симоненко, виступаючи на науково-практичній конференції «Переяславська рада 1654 року: уроки історії та сучасність», зробив низку вельми характерних заяв. Народний депутат і лідер комуністів, зокрема, стверджував, що «аналіз історичних подій, які мали місце після 1654 року, однозначно засвідчує правильність геополітичного вибору, зробленого на Переяславській раді». Бо «возз’єднання з Росією фактично врятувало народ України від поголовного фізичного винищення». Виступ товариша Симоненка ряснів жорсткою антизахідною риторикою на кшталт: «Усі без винятку спроби відмовитися від зробленого в Переяславі вибору й розгорнути Україну на Захід, хто і коли їх не робив би, завжди... ставили нашу країну на межу національної катастрофи» або ж «різке погіршення життя народу посилюється й через наполегливі спроби ззовні та зсередини нав’язати нашим співвітчизникам абсолютно чужі їм західні «стандарти» та «цінності» (те, що П. Симоненко бере західні цінності в лапки, дуже красномовно демонструє його погляди!).
Що можна сказати, прочитавши все це? Кепські справи в комуністів, якщо в оцінці переяславських подій вони не знайшли нічого, крім як дослівно відтворити сумнозвісні, пропахлі не архівним, а тоталітарним пилом «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» 1954 року (це звідти взятий цинічний пасаж про «врятованих українців від «фізичного винищення») і додати до цього прокльони на адресу «зловорожого Заходу» (а звідки взялися іномарки, що в них їздять лідери Компартії? Треба ж бути послідовним: ненавидиш Захід — не май із ним нічого спільного й відмовляйся від його послуг!). Ті згадані вже антиєвропейські та антиамериканські прокльони об’єднують в єдиний «священний фронт» таких різних «бійців Російського світу», як атеїст (за ідеєю) Петро Симоненко, патріарх Кирило, представники суто буржуазної Партії регіонів Дмитро Табачник, Вадим Колесніченко, Олександр Єфремов (попри те, що ця партія офіційно нібито декларує «європейський вибір»!).
Бідою України є те, що в нас немає справді національної потужної лівої партії (які є в багатьох країнах Східної Європи), що не була б безвольним слугою Москви. Немає Альгірдаса Бразаускаса, Олександра Квасневського, навіть Володимира Вороніна (який у низці випадків іноді спроможний був діяти як молдавський державник). Натомість маємо частину переконаних, затятих сталіністів-імперців, що окопалися в керівництві Компартії, для яких Переяслав (читай знищення української державності) є ідеалом. А іншу частину — абсолютно безідейних циніків, які забули про Маркса, пам’ятають тільки про капітали.
«Потрібно розуміти не те, що вони говорять, а навіщо»
— Комуністи є антипослідовною і зрадницькою по відношенню до України силою. Те, що вони говорять, варто сприймати як «білий шум». Коли ми дивимося на Петра Симоненка, потрібно розуміти не те, що вони говорять, а те, навіщо вони це говорять. У випадку з такими категоричними опонентами інтересів України слід чинити саме так.
Стосовно української державності. Чи була Київська Русь українською національною державою? Я, наприклад, впевнений, що була, хоча вона тоді так не називалась. Але, приміром, Китай вже близько 10 разів змінював свою назву, хоча, очевидно, населення не перестало бути китайським народом. Те ж саме можна сказати про будь-яку країну, від Вірменії та Азербайджану до Польщі. Тих же поляків не так давно називали ляхами, але вони від цього не переставали бути поляками.
У часи Переяславської ради на територію України приїжджав син антіохійського патріарха Макарія Павло Халебський. Після подорожі він написав про те, що в Україні майже кожна сім’я має по 10—12 дітей, а самого населення в Україні так багато, як «зірок на небі». Вже після Переяславської ради ми маємо жахливу ситуацію зменшення кількості населення. До цієї ради Україна була однією з найбільш письменних держав Європи (близько 60% письменного населення). У кінці ХІХ століття людей, які вміли писати чи бодай читати, було менше 15%. Тобто увесь світ від XVII до ХІХ століття проходив шлях світла і будував університети, а ми рухалися до провалля деградації.
За переписом 1648 року в Козацькій Україні лише на Лівобережжі було більше 800 шкіл. Після ліквідації козацького устрою 1800 року на території України не було жодної школи. Та суспільна деградація, яка відбувалася після Переяславської ради, після «возз’єднань» з Російською імперією, більше ніде у світовій історії не повторювалася.
Тому те, що говорить Петро Симоненко, зокрема про Переяславську раду, я сприймаю як неприємні звуки, які нічого спільного з людською мовою не мають.
