Для пiвмiльйона українських мисливцiв це свято, якого вони чекали з нетерпiнням, подумки смакуючи духмяною гусятиною або качатиною. Першi пострiли лунають зазвичай лише о шостiй, але ще за пiвдня виїжджають мисливці в угiддя, котрі собі нагледіли, заздалегiдь «забивають» зручнi позицiї (бажано проти вiтру), непоспiхом пiдвечiркують на свiжому повiтрi, приглядаючись до гусячих зграй у височинi.
А для когось це — важка повсякденна робота, яка із цього моменту стає особливо напруженою, бо однi мисливцi чесно одержують необхiднi мисливськi документи та дозвiл на вiдстрiл дичини i стараються не стріляти там, де не можна, а iншi вважають, що закон писаний не для них.
Разом з iнспектором Державної екологiчної iнспекцiї Євгеном Вороною, мисливствознавцем Вiнницької облради Українського товариства мисливцiв та рибалок Степаном Прусом i двома мiлiцiонерами ми виїхали до Микулинецького орнiтологiчного заказника, що в Лiтинському районi, — до уславленого мiсця «царських полювань» мiсцевої елiти. Тут розкинулось велике озеро — справжнiй рай для птаства. Полювання дозволено тiльки на спецiально позначенiй лiнiї, за кiлометр вiд води. Навiть заходити в кiлометрову зону з незачохленою рушницею заборонено.
Перший пострiл лунає за чотири хвилини до шостої — i всi здивовано оглядаються: вiд нетерплячки в когось здали нерви. А може, схитрував i перевів уперед годинника — трапляється й таке. Нарештi настає час, i довкола заповiдника починають вiдлунювати вже «законнi» пострiли.
За пiвгодини зустрiчаємо мисливцiв, якi розшукують рейдову: члени товариства вiйськових мисливцiв та УТМР не можуть розібратися з межами вiдведених для них територiй. Поки члени рейдової детально з'ясовують ситуацію i визначають «кордони володiнь», займаю зручну позицiю i приглядаюсь до жорстокої, суто чоловiчої розваги. Влучнi пострiли — i гуси, вiдiрвавшись вiд зграї, каменем падають донизу. Менш влучний пострiл — i птах, широко розкинувши крила, із криком знижується, намагаючись дотягнутися до води, де за очеретами його чекає порятунок...
Час навiдатися в заказник, бо незабаром стемнiє. УАЗик звертає з польової дороги i вигойдується нерiвним берегом. Як ми й передбачали, тут зiбралася своя компанiя. Не полюють — поки що просто грають у карти. Поруч рушниця напоготовi. Люди, як мовиться в народi, «соцiально захищенi», бо «незахищенi» в заборонену зону не поткнуться. Так i виходить: незачохлена рушниця належить одному з керівників Уладiвського цукрозаводу. Звiсно, звучить прохання «якось домовитись» i не складати протоколу. І, звісно, протокол про порушення правил полювання таки складають.
Тут же просто на рейдову iз перелiску виходить іще один «мисливець». Рушниця — на плечi. Документiв при собi немає: залишив у машинi, яка стоїть метрiв за триста. Там же окопалася цiла компанiя в плямистих унiформах. Серед них упiзнаю колишнього начальника районної мiлiцiї. За документами з'ясовуємо, що з рушницею розгулював спiвробiтник відомої столичної фiрми.
Розмова набирає крутiших обертiв. Оскiльки «домовитись» не вдається, починають звучати недвозначнi вимоги: «Якщо заберете документи — з понедiлка зателефонуємо куди слiд, i ви самi їх привезете аж у Київ!» Тут уже справа принципу, бо не стiльки того покарання (штраф 85 гривень), як ганьби у своєму колi. Протокол про порушення правил полювання таки складають, бо Євгену Воронi витримувати шалений тиск не вперше. Тринадцять рокiв тому, коли набирала темпiв перебудова, в цьому ж заказнику вiн зустрiв на полюваннi... першого секретаря обкому партiї з почтом. І принципами не поступився: тодiшні часи це дозволяли.
...Дорогою назад не покидала думка, що через чотирнадцять-п'ятнадцять рокiв повернулася та ж вседозволенiсть i зверхнiсть начальникiв i начальничкiв, та ж упевненiсть у безкарностi, бо їм вдається «домовитися». На щастя, не завжди...
