Україна і Болгарія востаннє грали восени минулого року, коли ми ще не знали, що хвіртка до єврофіналу зачиниться перед нами в останню мить. Болгари ж на той час вже все програли і тому прагнули не поступитись в Києві майбутньому (як всі тоді гадали) фіналісту Євро-2000. Восени була нічия 1:1. На гру- відповідь у Софії команди виходили вже в однаковому статусі. Не в статусі невдах минулої відбіркової кампанії (це слід сьогодні забути), а в якості колективів, що готуються до світового футбольного фіналу у 2002 році. Цей фінал, як відомо, в Україні мудро названо «нашою метою». Майже як колись комунізм, хоча футбольний фінал, або його відсутність більш реальні у часі і просторі. З нероз’яснених широкій громадськості причин час прямої трансляції футболу із Софії до останнього дня тримався від українського народу в секреті. Не виключено, що не знайшовши у телепрограмі на тиждень футболу із Болгарії, мільйони потенційних поцінювачів таланту наших футболістів і тренерів не залишились біля телевізорів, а пішли досаджувати недосаджену картоплю. Ті ж, хто вже вивчив малозрозумілі «меленькі телевізійні хитрощі», ввімкнув УТ-1 о 19.00 у середу і побачив таке:
МИ СТАЛИ СХОЖІ НА БОЛГАР
Подібно до зіркової болгарської дружини середини дев’яностих, де всю увагу зосереджував на собі болгарський супернападаючий Хрісто Стоїчков, команда України нині цікава світу в основному з тої причини, що за неї грає кращий на сьогодні забивальник голів в італійському чемпіонаті Андрій Шевченко. Без Шевченка наша команда сьогодні, як сказав би незабутній Микола Озєров, «втрачає ледь не половину своєї видовищної привабливості». Безперечно, що у нас є мудрий Лобановський з його системою, добре навчені тим же Лобановським футболісти різного класу і рівня підготовки, однак всі вони на сьогодні є лише фоном для великого соліста, якого Україна має в особі форварда команди «Мілан». Майже ті самі склади грали сім місяців тому у Києві, однак у нас не було Шевченка, і забити Україна змогла лише з пенальті, причину призначення якого краще не згадувати. У звітній же грі наш зірковий бомбардир, зовні майже пішки, на одній нозі чотири рази виходив на стовідсоткові гольові позиції. Виходив доти, доки не забив переможний м’яч.
ПРОБЛЕМУ «БАЗИ» ЗНЯТО
Після призначення Лобановського справжнім, а не почесним тренером головної команди країни, тільки лінивий не запитував, який же принцип обере наш кращий тренер для формування національної команди — базовий динамівський чи «зірковий», прийнятий у провідних футбольних країнах. Писав про це і ваш автор. Гра з Болгарією остаточно зняла цю проблему: на поле вийшли практично ті ж футболісти, які й раніше були в полі зору тренерів збірної. Згадався жарт союзних часів, згідно з яким збірна є київським «Динамо», послабленим гравцями інших команд. Нічого не змінилося. Ми й надалі маємо практично одну команду, яка в залежності від обставин зветься або «Динамо», або Україна. Для використання у збірній «зіркового» принципу Лобановському не вистачає маленької дрібниці — зірок. Агов, де ви українські футболісти, гідні грати за своєю країну і не запрошені до київського «Динамо»? Мовчить Україна, Мовчить Росія, мовчать Європа, Азія, Австралія і Океанія, не дають відповіді. Бо нема тих зірок. Якщо навіть ключовий нещодавно гравець «Динамо» Олег Лужний в основному гріє лаву в лондонському «Арсеналі», то про решту наших «легіонерів» краще вголос не говорити.
ГОРНЯЦЬКИЙ ЗАЧИН
Стартовий склад нашої команди у грі з Болгарією був прикрашений групою футболістів, які захищають нині спортивну честь шахт Донбасу і рудників Кривбасу. Лобановський чесно дав цим людям можливість показати себе у головній команді. Дуже стараннно грали і Тимощук, і Ковальов, і Старостяк, і Мороз, і Зубов, і Мізін. Вони показали, що в разі, коли травмується хтось із вихованців «фабрики Лобановського», вони здатні їх гідно замінити. І це, на жаль, все. Про жодного із названих футболістів не можна поки сказати, що «їх не вистачає збірній».
Сама гра виглядала звичною для ока за останні чверть століття «виїзною моделлю» Лобановського. Якщо з командою Йожефа Сабо болгари ще могли сперечатися на рівних, то тепер навіть в «напiвгорняцькому» складі Україна виглядала у Софії досвідченим колективом, який здатен спокійно і без метушні «забезпечити результат». З болгарами проходили всі фірмові київські комбінації, а про жах, який наганяла на «братушок» сама лише присутність Андрія Шевченка, і говорити не доводиться. Навіть вкрите калюжами поле і мізерна, як для такої гри, глядацька аудиторія не заважали Україні диктувати свої умови. А після того, як на поле після перерви замість більшості «горняків» вийшли, власне, динамівці, все стало на свої місця. Гра нашої збірної була настільки збалансованою, що навіть поява Дмитра Михайленка з його своєрідною манерою гри в центрі поля не вплинула на загальну надійність колективу. Та й господарі явно були не на висоті. Не ті вже Балаков і Бориміров, молоде ж поповнення явно не має у своїх рядах гравця калібру не те що Стоїчкова, а навіть Пєнєва, Іванова чи Костадінова.
ЩО ПОКАЖЕ «ВЕМБЛІ»
Перемога України у першому матчі 2000 року, проведеному під орудою Валерія Лобановського не може не втішати. Та справжня перевірка боєздатності нашої команди пройде, безперечно, на лондонському стадіоні «Вемблі», де на українців чекає 31 травня збірна Англії. Чомусь не полишає впевненість у тому, що наші зіграють в Лондоні гідно, не гірше ніж торік у Парижі. Травнева гра з однією з найкращих команд світу і завершить період репетицій нашої збірної перед новою відбірковою кампанією. Деякі оглядачі дорікають, що замало грає Україна товариських матчів — всього два на півроку, в той час коли інші грають по шість-вісім. Видається, що подібні докори є недоречними. Ігри нинішньої весни, і з Болгарією, і з Англією несуть, скоріше, психологічно-пропагандистське, ніж, власне, спортивне навантаження. Треба ж, щоб нас в світі не забували! А щодо ігрових кондицій, то у нас є «Динамо», яке сумлінно готується підкоряти нові європейські чвертьфінали з тим же Лобановським на чолі. Коли треба, перевдягнем хлопців у жовто-блакитне, привезем Шевченка у напад та «шахтарів» на заміну — і все!
Початок року видався поки для нашої збірної вдалим. Побажаємо ж нашій головній команді так само впевнено, як у Софії, робити наступні кроки до Мети-2002.
