Середній клас — це найвірніша опора існуючого порядку і відповідно уряду,
який забезпечує цей порядок. Звичайно, за умови, що цей порядок і цей уряд
йому підходять. Так у всьому світі. А як у нас? Який уряд і який порядок
підходять нашому середньому класові? Та й чи існує він, український середній
клас? А якщо існує, то кого можна назвати його типовими представниками?
— Учителів, інженерів та лікарів, — безапеляційно заявила теща, в минулому
заслужена вчителька, а нині пенсіонерка.
— Того, хто заробляє 500 доларів за місяць, — сказала дружина і важко
зітхнула.
— Тих, котрі посередині, — відповів мій п’ятирічний син.
Визнаючи право на існування всіх цих варіантів, я все-таки висловлю
свою думку.
Середній клас — це аж ніяк не середнє арифметичне між дуже багатими
і дуже бідними. І це не ті, котрі заробляють на шматок хліба. В СРСР за
70 років правління комуністів склалося своє уявлення про середній клас:
ситі, взуті, одягнуті, чого ще людині треба? Але і це уявлення виявилося
для широкої народної маси нездійсненною мрією: були абияк ситі, абияк одягнуті
і абияк взуті. Хіба що партійні керівники обласного масштабу дотягали до
рівня життя якого-небудь французького селянина.
Якщо ми називаємо себе демократичною європейською країною, то сьогодні
рівняймося все-таки на розвинені країни Європи, а не на найбідніші країни
Африки. Інакше навіщо було затівати все це у Біловезькій Пущі.
Середній клас — це люди, які від проблем виживання приходять до проблем
накопичення. Вони навчилися заробляти за існуючого режиму і прагнуть зберегти
цей стан речей, бо він їх загалом і в цілому влаштовує. Середній клас —
це ті люди, яким є що втрачати під час усіляких потрясінь, чи буде то революція,
чи колективізація, націоналізація, погроми тощо. Саме тому вони і не зацікавлені
в революціях і потрясіннях суспільного устрою.
Голодуючі, безробітні і незаможні в нас скрізь: просять милостиню, страйкують,
стукотять касками, позичають п’ятірку до зарплати. Багаті також на виду:
або засідають у парламенті, або значаться в розділах карної хроніки (часто
і те, і друге одночасно). А представників середнього класу в нашій країні
треба шукати, як гриби в посушливе літо. По-перше, їх так само мало. По-друге,
знайшли вони свою нішу в економіці і сидять там тихесенько, не висовуються.
І вже якщо йдуть із журналістом на відверту розмову, то тільки на умовах
повної анонімності. Ну що ж, анонімність, то й анонімність.
Ігор М., директор малого підприємства, який займається продажем офісної
техніки і програмного забезпечення. Крім того, він — один із чотирьох власників
цього самого підприємства. Вік — 34 роки. Одружений, має одну дитину. Освіта
вища. Середньомісячний заробіток десь 1600 — 2000 гривень. Після того,
як я почув ці цифри, весь ретельно продуманий мною план інтерв’ю в ту ж
секунду полетів до біса.
— Ігоре, — я сказав заздрісно, — я також хочу стати власником малого,
а може, навіть великого підприємства.
— Хочеш бути власником, то будь ним!
— А якщо серйозно?
— Та я серйозно. Відкрию секрет: для початку треба засвоїти три простих
істини. Я їх осягав послідовно на власному досвіді, тож і тобі викладаю
у хронологічному порядку...
ВІДСТУП ПЕРШИЙ: «З ІТП — У ПІДПРИЄМЦІ»
... — У Київському державному університеті, в якому я вчився у 80-ті
роки, особливу популярність мали науково-технічні факультети. Ми — технарі
— вважали себе студентською елітою, за якою «полювали» всемогутні на той
час науково-дослідні інститути і підприємства ВПК. На оборонку грошей не
шкодували. Давали непогані оклади, надавали кімнату в гуртожитку, у принципі
через 3 — 5 років одержували квартиру. А потім все це раптово закінчилося.
Звільняти нас не звільняли, але гроші платити перестали. А в нас уже були
сім’ї, діти, яких хочеш чи не хочеш, а треба годувати. Це сьогодні невиплати
зарплат звичайна річ. А тоді всі ми пережили буквально шок. Найкмітливіші
і пробивні поїхали за кордон і, треба сказати, практично всі там непогано
влаштувалися. А ми, ми залишилися і засвоїли перший і, мабуть, найголовніший
урок: «За себе і свої сім’ї відповідаємо ми самі і аж ніяк не профком,
партком, і навіть не держава».
Не біда, подумали ми, ачей не білоручки. У студентських загонах заробляли
величезні гроші на будівництвах, корчуваннях лісу і подібних, важких, але
досить добре оплачуваних роботах. Отож і тепер не пропадемо. І тут же отримали
урок № 2: «За некваліфіковану важку фізичну працю більше не платять шалених
грошей».
— І ви пішли в підприємці?
— Ну, не так одразу. Не забувай, старий, усе-таки ми виросли і сформувалися
в умовах державної монополії на всі прояви життя: від економіки до сексу.
Багато людей уже встигли захистити кандидатські, стали начальниками відділів.
І було не те щоб жахливо, а взагалі незрозуміло: як це можна працювати
не на державному підприємстві?! У цьому плані дуже допомогли кооперативи.
Залишаючись на державній службі, ми працювали в кооперативах за трудовими
угодами. Виявилося, що можна заробити гарні гроші і при цьому не треба
ділитися з купою начальників, чиновників та іншими неробами, яких у будь-якому
НДІ було більше за половину працюючих.
І ми засвоїли урок № 3: «Ми можемо заробляти гарні гроші своїми мізками!»
Слава Богу, освіту отримали відмінну. І от тоді ми «дозріли» і вчотирьох
відкрили свою фірму.
— Теж мені: секрет відкрив! Ігоре, вибач, але про ці твої «уроки» нині
можна прочитати в десятках книжок і сотнях статей.
— А чого тоді дорослі, здорові мужики сидять у державних конторах і
скавулять, що їм не платять зарплату? Я не маю на увазі шахтарів, лікарів,
учителів, яким із підводного човна особливо подітися нікуди. А інші?! Прочитати
мало. Ці на перший погляд елементарні речі треба «пережити», щоб бути морально
готовим заробляти гроші, підкреслюю, заробляти, а не мріяти про заробіток!
— Ти вважаєш, що в Україні створено всі умови для розвитку малого бізнесу?
— Ну, питання, звичайно, цікаве. Про це двома словами не скажеш.
ВІДСТУП ДРУГИЙ: «ПРО ВЛАДУ АБО ПОГАНО, АБО НІЧОГО»
... — Ми починали 1991 року, і тоді працювати було набагато простіше,
ніж тепер. Почнемо з того, що сама процедура реєстрації підприємства була
простіша, не треба було вносити такий великий статутний фонд як тепер.
Не було такої конкуренції. І, напевно, найголовніше: чиновники займалися
тоді своїм службовим виживанням у Союзі, що розвалювався, і їм було не
до нас. До того ж вони були впевнені, що не сьогодні, то завтра нас прикриють.
Потім чиновники, природно, спохопилися і почали давити нас податками, нескінченними
перевірками, постановами, змінами законодавства заднім числом тощо. У принципі,
я їх розумію: сидить такий дядько де-небудь у міністерстві або відомстві.
Він півжиття поклав, щоб на цю посаду пробитися, в нього від підкилимових
сутичок з іншими претендентами волосся посивіло, а посада ж середня. Нагорі
загрібають значно більше, а йому що робити? А тут якісь «пацани» мало того,
що живуть і працюють, як хочуть, так ще й заробляють у десять разів більше,
як він. Образливо. Але із середнім чиновником за наявності зв’язків завжди
можна домовитися і вирішити питання, природно, за гроші.
— Наприклад?
— Та що завгодно: від установлення телефону до одержання довідки. А
от із державою домовитися не вдається. Нетямущі люди бояться рекету. Із
цими хлопцями також завжди можна було домовитися, до того ж нині їх трохи
притисли. Сьогодні в легальному бізнесі найбільший і єдиний рекетир — це
держава. Заяви уряду про рівноправність державного і приватного бізнесу,
про підтримку малого підприємництва — казки для дурнів.
Із чого ми починали? Скинулися і купили у складчину друкарську машинку,
орендували в якійсь розвалюсі кімнатку на 7 квадратних метрів і стали працювати.
Правильніше так, стали вчитися працювати на себе. Робочий день 10 — 12
годин, практично без вихідних. Я вже п’ять років у відпустці не був. Але
це так, ліричні відступи. Суть у чому? У тому, що ті, котрі в нас працюють,
можуть забезпечити свої сім’ї. Нехай не в такому обсязі, як я, але забезпечують!
Ми не висимо в держави на шиї. Ба більше: держава в мою фірму не вклала
ні копійки, а податки з мене бере справно.
— Ти хочеш сказати, що так само справно, як держава стягує податки,
ти їх платиш у повному обсязі?
— Справно, але в розумних межах. Існують способи легального і, скажімо,
напівлегального відходу від податків. Якщо платити на повну котушку, то
завтра треба закривати фірму, влаштовуватися на роботу в державне підприємство
і йти до Верховної Ради «стукотіти каскою», вимагаючи виплати зарплати.
Ну, і кому від цього буде легше?
— Але пенсіонерам, тим же лікарям і вчителям не легше від того, що процвітає
твоя окремо взята фірма.
— Але і не важче. Ми хто? Німці? Американці? Ми — українці! Ми — частина
народу, причому та його частина, яка не просить грошей у держави, а, навпаки,
дає державі прибуток! І потім: чого моя приватна фірма виплачує зарплату
і платить податки, а більшість державних підприємств не роблять ні того,
ні другого? Роботою приватного підприємства і заробленими ним грошима розпоряджаюся
я сам, але на мені лежить уся повнота відповідальності за результати цієї
роботи. Погано працював, прорахувався — нічого не одержиш! Скільки дрібних
фірм розорилося за цей час. Чому не йде приватизація? Не знаєш, а я знаю:
роботою державного підприємства і бюджетними грошима розпоряджаються чиновники,
але вони при цьому ні за що не відповідають. Тому приватизація їм просто
не вигідна!
А що стосується податків, то нехай установлять нормальні ставки оподаткування
і нормальний механізм стягування податків. Ось тоді справді: заплатив податки
— і спи спокійно.
— Прочитавши про розмір твоєї зарплати, багато хто з наших читачів напевно
скаже: «Яке йому зниження податків? Таж він із жиру біситься».
— Добре, давай «про жир»...
ВІДСТУП ТРЕТІЙ: «ЯК ЖИВЕШ, СЕРЕДНІЙ КЛАСЕ?»
... — А зарплата не завжди була така. Якось півроку вся фірма сиділа
без зарплати. За п’ять років накопичив на двокімнатну квартиру. За рік
обставив її меблями. Купив комп’ютера, без нього як без рук. Машини немає.
Є телевізор і відеомагнітофон. Червоною ікрою не обжираємося, але харчуємося
нормально. Вихідного дня вибираємося в кафе. Що іще? Дружина з дитиною
щороку відпочивають 2 тижні на морі. Батьки в мене — пенсіонери. І їм,
як і всім, затримують виплату навіть тієї мізерної пенсії, яку вони заслужили
безперервною важкою роботою протягом усього життя. Я їм, природно, допомагаю.
ЕПІЛОГ
Азбучна істина: влада, внаслідок дій якої бідні стають іще біднішими,
а багаті ще багатшими, приречена на поразку. Це підтвердили і вибори в
парламент. Схоже, що якщо не всі владні структури, то принаймні якась їхня
частина отримала із цих виборів уроки. Про це свідчать останні укази про
створення вільних економічних зон у Донецькій області та Маріуполі, про
спрощення системи оподаткування для приватних підприємців і малих підприємств.
От тільки чи змириться із втратою годівниці той «середній чиновник», з
яким звик домовлятися герой сьогоднішнього інтерв’ю. Чи достатньо в розсудливих
українських політиків сили та політичної волі, щоб переламати ситуацію?
Поживемо — побачимо. До сьогодні всі спроби розумного реформування податкової
системи благополучно провалювалися. Це свідчить про те, що той, хто контролює
тіньову економіку, достатньою мірою контролює і процес української законотворчості.
Ну, а поки що середній клас — опора правлячого режиму в будь-якій цивілізованій
країні — в Україні формується, по суті, не завдяки, а всупереч діям уряду.
Та і який це клас? Ті, кому пощастило влаштуватися на роботу в інофірми,
співробітники банківських структур та удатні підприємці середньої величини.
Так... одиниці, які на фоні поголовної люмпенізації країни виглядають чи
не Рокфеллерами. А люмпенам, як відомо, немає чого втрачати, крім своїх
ланцюгів. І на майбутніх наступного року президентських виборах вони підуть
за тими, хто озвучить принципи Шарикова: «Чого там думати? Забрати все
і поділити!» Хай йому грець, це ми вже проходили!
