Останнім часом все більше громадян України, в тому числі тих, які протягом довгих років мріяли про відродження своєї незалежної держави, тепер з жалем бачать, що знов «доборолась Україна до самого краю — гірше ляхів свої діти її розпинають» (хіба що поляки зараз тут ні до чого). Ми звично називаємо свого геніального поета пророком, оскільки всі його висловлювання нібито змальовують українське сьогодення. Але він був не провидцем, а просто знавцем химерної української вдачі, що не змінюється з часом, спонукаючи до повторення помилок. Історія України нібито постійно обертається по колу, проте цей рух необхідно перетворити на поступальний, спрямувавши на створення міцної української держави. Задля цього необхідно об’єднати народ (people), репрезентований багатоетнічним населенням, в єдину українську політичну націю (nation). Саме таким чином були створені сучасні європейські держави, тоді як в СРСР з цією метою намагалися створити «єдиний радянський народ».
За відсутності політичної нації неможливо втілити українську національну ідею, якою є створення дійсно демократичної правової держави — сильного гравця на світовій «шахівниці».
Цьому заважає ряд внутрішніх і зовнішніх чинників, які треба побороти, не чекаючи, коли самі по собі «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці», бо найзапекліший з них міститься в нас самих у вигляді необорного українського індивідуалізму. Ця ментальна риса до певної міри є позитивною, визначаючи волелюбність і самодостатність українців, які воліють діяти на власний розсуд, а не за прикладом загалу, а також сприяє творчості й знаходженню нестандартних рішень. Проте в гіпертрофованому вигляді він породжує вседозволеність, що сприймається як безмежна свобода, не дозволяючи українцям об’єднуватися навіть для подолання спільної небезпеки, коли інші народи, попри свій індивідуалізм, тимчасово припиняють внутрішні чвари. Усі попередні спроби створення власної держави були невдалими через виникнення анархії, яка притишувалася лише під тиском чужої влади. Панівна верства, замість того, щоб очолити супротив народу, поспіхом приєднувалася до аристократії переможців, а той намагався якось пристосуватися, щоб вижити. І тому сучасним залишається Шевченків заклик: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!».
Його почули ті, що наприкінці 2004 р. зібралися на майдані Незалежності, викликавши подив і повагу всього світу. Сотні тисяч людей, різних за віком, освітою, статком, етнічним походженням і віровизнанням, з’їхавшись з усієї України, відчули свою спорідненість з тими, хто стояв поруч, ставши прообразом української політичної нації. На жаль, через розчуленість та брак досвіду вони не надали уваги появі на трибуні лідерів з протилежного табору, і спокійно розійшлися, не подбавши про засоби контролю за виконанням наданих їм обіцянок.
Чекаючи на їх здійснення протягом наступних п’яти років, люди зневірилися, повернувшись до звичного пристосуванства. Тим часом українське суспільство змінюється — на тлі злиденного загалу, до якого потрапила навіть інтелігенція, виникла правляча олігархічна верства, що, збагатившись через пограбування держави, намагається стати спадковою, нагадуючи своєю поведінкою магнатів давньої Речі Посполитої, оточених своєю шляхтою. Тому частина зневірених людей під час виборів ладна проголосувати просто за «симпатичного» кандидата, як під час шоу-конкурсів «Україна має талант» або «Танцюють всі!». Дехто прагне бачити президентом держави не мудрого політика, а родича, кажучи, що «краще рідний батечко, ніж зла мачуха чи чужий дядько». Знаходяться й такі, що готові продати свій голос за сотню гривень. Така ситуація, що змушує хвилюватися за долю України, була б неможливою, якби в нас існувала справжня українська політична нація.
Силою, що здатна об’єднати Україну, пробудивши в людях гідність і здатність протистояти обставинам, може бути націоналізм, але так історично склалося, що саме це слово в багатьох викликає опір і навіть жах. Існує велика плутанина щодо розуміння даного терміну, яким називають діаметрально різні рухи, одні з яких проповідують об’єднання усіх громадян держави в єдину політичну націю, тоді як інші — навпаки, прагнуть розділити їх за етнічною ознакою. Розібратись у цьому питанні допомагає добре написана популярна книга Кирила Галушка «Народи, етноси, нації» (Київ, «Темпора», 2008).
У сучасній Європі націоналізм вважається часткою право-консервативної ідеології, ставлення до якого було досить стриманим, але значно покращилося через необхідність захисту європейських культурних цінностей і традицій від агресивного наступу іммігрантів. Що ж стосується радикальної форми етно-націоналізму, що зветься трайбалізмом («tribe» — плем’я), то він існує серед відсталих народів, породжуючи ненависть, аж до випадків геноциду. У СРСР, де проголошений «інтернаціоналізм» слугував прикриттям імперської політики, здійснювалася постійна боротьба з «проявами націоналізму». Найбільш небезпечним вважався «український буржуазний націоналізм», під гаслом боротьби з яким здійснювалося упокорення багаточисельного свавільного народу, який спочатку позбавили національної інтелігенції, а потім масово знищували шляхом Голодомору, який був справжнім геноцидом. Здійснити цей пекельний план вдалося через кляту українську роз’єднаність, оскільки в його виконанні приймали участь також місцеві «активісти», які доносили на сусідів та допомагали шукати сховане збіжжя, одержуючи 15%. У 1939 р. боротьба з націоналізмом поширилася на приєднані західні терени, проте їх населення, будучи більш згуртованим, здійснювало героїчний опір аж до середини 50-х років.
Радянське виховання досі дається взнаки, особливо на південному сході України, де поняття «націоналізму» певною мірою потребує реабілітації. Націоналістичні партії не відіграють помітної ролі в українському політикумі, причому їх погляди є м’якою формою етно-націоналізму.
До честі українців, вони ніколи не стверджували своєї «вищості», а їхній націоналізм завжди мав не агресивно-наступальний, а захисний характер. Українці, вони мирно співіснували з сусідніми народами, постійно родичаючись з ними, збагачуючи цим свій генофонд. Тому шукати «чистокровних» українців — дурне діло, так само, як ідея поновити в паспортах радянську «п’яту графу». Чистокровність є важливим показником у тваринництві, але навряд чи варто формувати за ним Верховну Раду. Хоча деякі добродії полюбляють шукати в наших політиків «чужорідні корені», особливо єврейські, це не має жодного сенсу. Добре відомо, що погляди людини, принаймні в Україні, не визначаються її етнічним походженням: так серед справжніх (а не призначених Ющенком) героїв України були такі, що, не будучи етнічними українцями, присвятили їй своє життя. Варто назвати Дмитра Донцова, Тадея Рильського і В’ячеслава Липинського, Василя Вишиваного (австрійського принца Вільгельма фон Габсбурга) та американця індіанського походження професора Джеймса Мейса, котрий відкрив світу правду про Голодомор. Мені довелося бути присутньою на організаційному засіданні партії «Конгрес українських націоналістів», де записуватися до неї підійшов старий єврей, котрий пояснив, що він художник, котрий все життя займався українським народним малярством, навчаючи цього українських дітей, а потім гордо додав: «То скажіть, хто є більшим за мене українським націоналістом?».
На зміну традиційному етнонаціоналізму, що закликає українців ховатися від викликів сучасності за тином «своєї хатинки», повинен прийти оновлений націоналізм з позитивною програмою. Останнім часом націоналістичними ідеями все більше цікавиться молодь, проте вона не знає, що робити, вдаючись до самодіяльності на кшталт «атентату» з відбиттям носа в київського пам’ятника Леніну. За часів британського правління індійські студенти постійно обливали фарбою пам’ятник королеві Вікторії у Калькуті, який тепер спокійно стоїть як пам’ятка минулої епохи. Молоді, як і всім громадянам, набридли фальшиві офіційні ритуали з довгими виступами, цілуванням прапору, свічками та короваями, які підносять дівчата у віночках. На жаль, одночасно зникала традиція вдягати на свята вишиванки, як це робилося напередодні проголошення незалежності. Мода на них минула, а от шотландці не соромляться свого національного одягу, гордо проходжаючи Лондоном у своїх картатих спідничках.
Національним вихованням молоді займається духовенство Греко-католицької церкви, та хіба що «козацькі організації», серед яких є навіть «реєстрові козаки» (цікаво, хто тепер замість польського короля складає реєстр і платить за ним?). Велике значення має плекання української мови, проте молодь переважно воліє спілкуватися російською, бо ліньки вивчити ще «крутішу» англійську. А тим часом ірландці, які за 800 років англійського панування практично забули свою мову, наполегливо відроджують її, прагнучи зробити державною.
Створення політичної нації потребує взаєморозуміння з усіма нацменшинами, що мають увійти до неї. Більшість із них ставляться до цього позитивно, виключенням є частина населення південно-західних областей, які є етнічними росіянами або вважають себе ними. Завданням націоналістів серед умовно-російського населення має стати не проведення гучних акцій, які закінчуються зіткненням, а культурних заходів, які супроводжуються роз’ясненням своїх позицій щодо потреби об’єднання заради налагодження мирного й заможного життя в Україні. Як не дивно, про бажання своєї автономії заявили русини, хоча під цією назвою колись розуміли взагалі українців. Переконувати людей дуже важко, але це мають наполегливо робити ті, хто є націоналістами за духом, а не наявністю партійного посвідчення.
Що ж стосується ролі зовнішніх чинників, які перешкоджають просуванню України до ЄС і НАТО, то цьому заважає не її «неготовність», бо без усякої підготовки прийняли набагато бідніші Болгарію та Румунію, в якій відбулася кривава революція, а тепер готуються до приєднання балканських країн, де нещодавно йшла війна. Більш ніж «прохолодне» ставлення до наміру України вступити до ЄС з боку його впливових членів пояснюється небажанням конфліктувати з амбітною та непередбачуваною Росією, яка постачає газ. При цьому відгороджена від Європи Україна слугує відстійником для висланих з Шенгенської зони «шукачів щастя», яких мусить утримувати власним коштом.
Проте ситуація, що склалася, не змусить Україну відмовитися від наміру бути в Європі, географічним центром якої вона є, будучи її багатим і перспективним регіоном, який зараз потерпає лише через безладдя. Через це Україні не дозволять стати нейтральною, замкнувшись від світу.
Треба наполегливо працювати над створенням української політичної нації, не втрачаючи оптимізму, — і ми переможемо!
