Реальна історія прапора України коротка, проте досить насичена. Піднятий уперше над Києвом у неспокійному сімнадцятому році минулого століття, жовто-блакитний стяг настільки вразив московських більшовиків, що вони лише через двадцять років наважились повернути адміністративний центр України до міста, що побувало під українським прапором. Ненависть до цього сполучення кольорів перемішана з переляком була настільки сильною, що протягом бiльш нiж півстоліття в Україні подібну гамму можна було спостерігати хіба що на квітучих луках — не висмикувати ж було пильним ідеологам польові квіти. Хоча було й таке, коли сині та жовті квіточки нахабно проростали навколо окремих обкомів та райкомів. Пригадується історія з футбольною командою обласного центру, якій під час поїздки до Болгарії у сімдесяті роки господарі подарували два комплекти імпортної, дефіцитної тоді футбольної форми. Один із комплектів виявився жовто-блакитним. У підсумку керівника делегації ще довго тягали в «органи», вишукуючи «провокації буржуазних націоналістів».
Переломним став 1990 рік, коли синьо-жовта хвиля пішла країною від західних кордонів. Передбачливі львівяни прикрасили того року на 1 травня свою міськраду трьома прапорами — союзним (червоним), державним (червоно-синім) та національним (синьо-жовтим). Невдовзі і на Хрещатику перед міськрадою поруч із червоним, замайорів національний прапор України. Остаточно нову символіку явочним порядком встановив після серпня 1991 року Леонід Кравчук. Досвідчений політик, перший президент незалежної України перед і одразу після свого обрання ніде не ставив питання про зміну символіки, а просто міняв прапори ніби так і було треба. Новоутворені із союзних українські армія та правоохоронні органи із військовою організованістю стали синьо-жовтими ледь не в один день. Згодом, після половинчастого рішення парламенту, колись заборонене знамено прикрасило всі державні органи влади.
За десять років, що минули, національний стяг у більшості населення почав асоціюватися не з національно-свідомими демонстрантами, а з державною бюрократією, проти якої «не попреш». Подібно до людини, котра одержує свої первинні статеві ознаки під час зародження, наша держава одержала свій прапор ще до офіційного свого визнання у світі. Нас тепер всюди знають і впізнають за блакитно-жовтими кольорами. Та чи стали ми після цього кращими? Мова не про обивательське «а що я з того прапора буду мати», а про те, що народ повинен не тільки мати свій прапор, а й щиро ним пишатися. А до цього, як вже очевидно, країні слід пройти шлях не коротший за той, що проходить людина, поки набуде вторинних статевих ознак. Вторинною ознакою для нашої юної держави мають стати реальні успіхи у покращенні життя своїх людей, які б пов’язувались у суспільній свідомості саме з незалежною Україною.
24 серпня на віддаленому столичному масиві в очі мені впав синьо-жовтий прапор, який був піднятий на честь свята над одним із кількасот балконів стандартної багатоповерхівки. Згадалося, що в США процвітаючі громадяни гордо встановлюють свій прапор ледь не над кожною садибою. Роблять це громадяни свідомо і добровільно, ніколи не забуваючи, чим є для них їхня держава і навпаки. Чи хочеться мені підняти синьо- жовтий прапор над своїм балконом? Не знаю... Нехай поки над райрадою і райадміністрацією постоїть. Для початку як ознака.
