Це сталося декілька років тому в Києві. Але багато випускників консерваторії (нині Національна музична академія) досі згадують свого унікального колегу. А річ була ось у чому: в одному з підземних переходів щовечора можна було побачити музиканта. Він стояв з альтом, як правило, не більш як двi години й зосереджено виконував академічний репертуар. Повертаючись з роботи, люди нерідко виявляли зацікавленість музикантом і за звичкою поривалися опустити у футляр дрібні гроші. Але щоразу, коли це відбувалося, альтист різко припиняв грати. Він відкладав смичок і голосно, на весь перехід, сповіщав: я тут граю не заради грошей, просто в цьому переході дуже хороша акустика.
Навряд чи у світовій історії подібні випадки поширені. В основному, як відомо, поєднують приємне з корисним, причому як для безпосередньо «трубадурів», так і для міста. Взяти, наприклад, політику західних країн щодо вуличних музикантів. По-перше, там на будь-який вид діяльності, яким музикування також є, необхідна ліцензія — в цьому випадку дозвіл муніципальної влади на те, що саме цей музикант має право грати саме в ці години й у цьому місці. Робота за відсутності документа — таке ж порушення громадського порядку, як і кидання мимо урни обгортки з-під цукерки.
Більше того, на Заході традиційно влаштовують фестивалі вуличних музикантів, які нерідко стають стартовим майданчиком для майбутньої зірки великої сцени. А у Франції до цього виду мистецтва підходять настільки серйозно, що в робочому порядку організовують для вуличних музикантів жорсткий кастинг. І все тому, що місцева влада переконана: туристи повинні насолоджуватися музикою виключно в якісному виконанні, оскільки цей показник також позначається на іміджі країни.
Для того, щоб відібрати найкращих, у Франції періодично збирається досвідчене журі. Прямо як на престижному конкурсі: прослухавши учасників, вони визначають лауреатів. І від місця, яке музикант посяде, згодом залежатиме, де він гратиме. Скажімо, якщо він переміг — то в найбільш «насиченому» туристами місці, якщо ж його професіоналізм видався експертам сумнівним, то, на жаль, він може розміститися хіба що де- небудь на безлюдній околиці. До того ж, у центрі міста, як правило, й репертуар у музиканта має бути особливим. Класика на вулиці — свого роду прикмета європейського міста.
Словом, говорити про Київ щодо цього як про європейську столицю в цьому випадку передчасно. Для початку, як виявилося, жодне управління в Міськадміністрації вуличних музикантів не курирує. На наївне запитання: а чому ж так? — там відповіли, що турбот і без того вистачає. Хоча серед музикантів, які грають у переході на Хрещатику, ходять наполегливі чутки, що не сьогодні- завтра вуличне музикування в Києві розцінять як трудову діяльність. А отже, ліцензію купувати — й тим самим поповнювати столичну скарбницю — все-таки доведеться. Всупереч поширеній думці, що такий крок обернеться мітингами вуличних музикантiв, самі вони стверджують протилежне. Музикант iз шестирічним стажем роботи в переході Олександр Лапушкін каже, що із задоволенням би платив до 300 гривень на місяць. «А чому ні? — дивується він. — Це загальноєвропейська практика, і було б у нас щось подібне, музиканти б точно знали, що їхнє місце не займуть, не довелося б «воювати» з бабусями, які торгують насінням, і пояснювати міліції, що вони тут роблять».
Проте вищезазначені вади професії Олександра Лапушкіна — аспіранта НМАУ, лауреата престижного конкурсу — не стосуються. За подібними сюжетами він часом лише спостерігає. А рятує музиканта не що інше як репертуар. Класична музика в баянному виконанні виявилася в українській столиці запитаною. Олександр розповідає, що в нього є постійні слухачі, які, одного разу оцінивши виконання й репертуар, приводять своїх родичів і друзів. Навіть коли на вулиці сильний мороз, розповідає Олександр, глядачів не стає менше. Вони замріяно слухають «Пори року» Вівальді, а потім, поклавши у футляр гроші, дякують музикантові за піднятий настрій. «Напевно, проблема в тому, — каже Олександр, — що в людей немає часу ходити на концерти класичної музики, та вони практично й не рекламуються. Ось я недавно, наприклад, повісив афішу перед своїм концертом у консерваторії — й у результаті зібрався повний зал». З повагою ставиться до класики й міліція. Якщо серед виконавців інших жанрів вони все частіше проводять виховну роботу, то в цьому випадку самі підходять і слухають.
Вуличні музиканти, які працюють у Києві, кажуть, що сьогодні їм стало легше дихати. Раніше, наприклад, щодня доводилося платити «перехідній владі» «за оренду» не менш як 4 гривні. Траплялися випадки, коли охоронці порядку без зайвих розмов забирали у відділок, «мотивувавши» це мовчанням або чимось на зразок того, що в місті має бути тихо. З другого боку, «легке життя» істотно розширило лави київських музикантів і залучило сюди їхніх колег з інших міст. У результаті, по ідеї, мали з’явитися здорова конкуренція, але вийшло інакше. Справді професіоналів стали витісняти гастролери-аматори. За словами Олександра Лапушкіна, оскільки в українців смак у здебільшого не сформований, відрізнити виконання тих же рок-композицій професіоналом від фальшивих криків під гітарні акорди мало хто може. В результаті попит в основному на останню категорію. Тим більше, що вони працюють з так званими аскерами — активістами, які бігають з капелюхом по переходу й вимагають винагородити працю музикантів. Нехай у цьому випадку вони співають щось у стилі «мама мила раму» — проте завдяки наполегливості отримують найбільший прибуток.
До речі, про прибутки. Природно, на це нескромне запитання зазвичай отримуєш традиційну відповідь: комерційна таємниця. Ті, хто все-таки наважився її розкрити, називають суми від 20 до 200 гривень на день. А крім цього, майже всі київські музиканти розповідають одну й ту саму історію. Про те, як в одного чудового дня мимо проходив іноземець і, зворушений грою, поклав у футляр стодоларову купюру. Випускники Національної музичної академії говорять, що дійсно такі випадки траплялися. А деякі, вже «заслужені», саме завдяки тому, що опинилися в переході в потрібний час, тепер грають в оркестрах Німеччини, Бельгії і США.
Те, що в київських переходах можна зустріти заслужених артистів, і те, що тут нерідко загоряються зірки, — недивно. Музиканти говорять, що в цьому випадку набагато більше шансів «розкрутитися», ніж бігати в пошуках продюсера. Та й взагалі, на думку випускників музичних вузів, цей варіант краще, ніж продати інструмент і перекреслити роки, витрачені на навчання. Щоправда, в Україні нерідко вуличні музиканти асоціюються з жебраками. Музиканти розповідають, що народ не розуміє, навіщо людина вийшла на вулицю грати, якщо в неї в кишені дзвонить «мобілка» й одягнута вона в костюм з метеликом. Але, як правило, каже Олександр Лапушкін, музикантів це не пригноблює. Так само як і заяви перехожих: мовляв, чи не пробував ти працювати. У музикантів є своя філософія. Якщо ти таким себе називаєш, то повинен грати для людей, а не в чотирьох стінах музичного класу. Незважаючи на те, що викладачі з фаху гру своїх студентів у переходах, м’яко кажучи, не вітають, останні саме там і хвилюються найбільше. «Для нас вуличний «зал» — найсуворіший і найприскіпливіший». І на підтвердження своїх слів музиканти-професіонали розповідають історію одного відомого норвезького скрипаля. Одного разу він вдяг пом’яті брюки, пошарпане пальто, стару шапку й почав грати на перехресті в Осло. Деякі перехожі, не впізнавши іменитого скрипаля, все ж таки зупинялися й вслухалися в гру «вуличного музиканта». Хтось його хвалив, хтось критикував. Хтось з перехожих сказав: «Талант у нього, мабуть, є, от тільки техніки не вистачає». Згодом Арве Телефсен сказав: «Я хвилювався, як ніколи, й боявся, що люди не зупинятимуться».
