На початку 20-х років у Берліні опублікували штучно забуту нині книжку одного з філософів зі світовим ім’ям. Автор цієї праці заявляв про початок нової епохи в розвитку людства — епохи релігійних (ідеологічних) війн, повернення до варварства і середньовічної жорстокості. Ім’я філософа — Микола Бердяєв, назва книжки — «Нове середньовіччя». Ця книжка, яка стала здійсненим пророцтвом для Європи 30—40-х років, прочитана в проміжках між переглядом новин про терористів і теракти, сьогодні наводить на цілий спектр роздумів про саму можливість періодичного включення механізмів повернення людства до, здавалося б, архаїчних форм співіснування, і навіть наявності деяких «періодів повернення» в інші історичні часи.
ТЕРОР: «СТАРИЙ» I «НОВИЙ»
Протягом уже кількох років політики усього світу озвучують тезу про нову світову війну — війну з глобальним тероризмом, але лише остання хвиля терактів в Іраку, Росії й передусім трагедія в Беслані почали підводити до спроб нового осмислення суті того явища, яке сьогодні безсумнівно є найсерйознішою зі світових загроз. Загальне відчуття, що хвороба надто запущена, а ліки, виписані за рецептами «холодної війни», а також постбіполярних 90-х минулого століття швидше сприяють її перебігу й поширенню, ніж лікуванню, дедалі більше посилюється й викликає якісно нову постановку питання як про природу цього захворювання, так і про можливі методи терапії.
Хоч би скільки ми намагалися оцінювати події в Чечні, Іраку, Афганістані в категоріях глобалізації, національно- визвольної боротьби, лібералізації, модернізації, вестернізації, «післявоєнного національно-державного будівництва» й «політичного врегулювання» — все одно залишиться відчуття поверховості, штучності цієї стандартної класифікації, незримої присутності якоїсь внутрішньої нерозкритої суті подій.
Якщо залишити осторонь таку складну номінацію, як характерний для тоталітарних режимів державний тероризм, то очевидно, що терор сьогодні треба все ж таки розділяти на «старий» і «новий». Старий — революційний терор народовольців й есерів у Росії, лівий екстремізм у Європі наприкінці 60-х — 70-х роках, акції баскських сепаратистів та Ірландської республіканської армії в Північній Ірландії, дії Організації визволення Палестини, включно з відомим епізодом під час мюнхенської Олімпіади. Кожен із терактів «старої» генерації переслідував конкретні локальні політичні цілі. Новий терор, на відміну від старого, є глобальним — він спрямований не стільки проти якогось конкретного режиму або країни, скільки проти всієї системи міжнародних відносин, усього існуючого світового порядку. Сучасний тероризм, і це продемонструвало масове вбивство дітей у Беслані, націлений на руйнування всієї існуючої системи людських цінностей.
«Захоплення» терором заради терору, явна нездійсненність вимог терористів або їх повна відсутність, як, наприклад, під час атаки на Всесвітній торговий центр 11 вересня 2001 року, лише підкреслюють це бажання — заявити своє існування за допомогою смерті інших людей та прагнення занурити світ у той екзистенціальний стан, в якому перебувають самі вбивці.
Терор нової хвилі — це передусім спосіб довести свою моральну перевагу, перевагу свого способу життя й мислення. І хоча подібні мотиви були присутні у терористів усіх часів, але тільки у смертників ХХI століття цей мотив став головним і, можливо, єдиним. За допомогою театралізації насильства здійснюється інвазія «культу смерті» в масову свідомість, демонструється та зневага до «суспільства споживання», яка нещодавно була головною ірраціональною основою «великих тоталітарних режимів» століття ХХ. Але навіть від ідеологів цих режимів сучасних терористів відрізняє глибокий архаїзм тих формальних мотивацій, до яких все ж таки вдаються їхні натхненники. Ці мотивації за формулою «відрубай голову невірному і потрапиш до раю», дійсно середньовічні, так само як і психологія «неотероризму». Але сам успіх цих примітивних месіджів парадоксальним чином пов’язаний із тими складними процесами, які так болісно переживає світ у добу глобалізації.
МАШИНА ТЕРОРУ ЯК МАШИНА ЧАСУ
Сьогодні провідні фахівці з міжнародного права почали говорити про розмивання національно-державного суверенітету, про постдержавну епоху «неосередньовіччя», про «присмерк» державоцентричного світу. Якщо розвинути цю тезу, то очевидно, що держава сьогодні перестає бути посередником між територією, суспільством і зовнішнім світом, втрачає функції несучої конструкції у системі міжнародних відносин. Навколишній світ сьогодні дедалі меншою мірою є сукупністю національних держав і дедалі більше перетворюється на систему з постдержавними, транснаціональними і мережевими акторами. Місце національних держав займають наднаціональні, регіональні та макрорегіональні об’єднання, триває процес оформлення нових глобальних імперських проектів (США) і наднаціональних імперій (класичним прикладом у цьому плані є ЄС). Цей процес можна позначити як розмивання національного суверенітету «зверху». Паралельно йому розгортається і розмивання суверенітету «знизу» — держава як інститут класичного капіталізму та територіального суверенітету опиняється під колосальним тиском етнічних, субетнічних, регіональних, субнаціональних рухів та ідентичностей. І хоча терористичні організації в цьому контексті є лише одним — нелегітимним, антисистемним типом акторів постдержавного і транснаціонального світу, загалом їхні дії синхронні із загальним вектором світового розвитку. Якщо глобальне громадянське суспільство та наднаціональні структури розмивають державну суверенність із позицій першого світу і світового ринку, то нові машини терору атакують національну державність з боку третього світу, передусім його мусульманського сегмента. Терор — це виклик державності з боку світової периферії, світового андеграунда «нижчих класів» глобальної політичної системи, з боку «незолотих», але бурхливо зростаючих мільярдів. Але є й інший аспект — велика частина населення проблемних регіонів ідентифікує себе за ознаками, невластивими тому історичному часу, в якому існують держави першого світу. Місце національного тут займає релігія, місце громадянства, система васальних зобов’язань до конкретного лідера. У результаті сучасний терор, який за визначенням знаходиться на перетині просторів (локальне/глобальне) і часів (епоха хрестових походів/постсучасність), стає своєрідною машиною часу, яка змішує воєдино суспільства, що знаходяться на різних етапах історичного розвитку, створює нелегальні «проходи» для вторгнення «третього світу» радикалізму в ситу стабільність першого світу та напівстабільність «другого» — колишнього соцтабору. Поєднання архаїки з модернізаційними тенденціями, використання сучасних воєнних та інформаційних технологій — основні складові конструкції цієї машини.
Ослаблення державності формує нове поле міжконфесійної боротьби. Державна політика завжди мала конфесійний підтекст, але на Заході з середини ХVII століття цей зв’язок не був прямим. Релігійні війни привели до відмови від релігійної самоідентифікації та появи держав-націй, побудованих на базі територіальних суверенітетів, кордонів і національних ідентичностей, держава і релігія парадоксальним чином одночасно були з’єднані та роз’єднані. З теократичної держава стала світською. Християнські цінності трансформувалися на своє секуляризоване «обмирщене», перевтілившись у такі поняття, як демократія, гуманізм, права людини, нація й територія, та набули статусу цінностей загальноєвропейських і загальнолюдських. Саме це місце і цей статус намагається сьогодні оспорити радикальний іслам, за допомогою нав’язування некрофільської героїки шахідів.
НЕГАТИВНИЙ ДВІЙНИК ІМПЕРІЇ
Протиріччя між «легітимним» — новоімперським та наднаціональним викликом державності та нелегітимним викликом із боку тероризму проявляється й на рівні організаційних форм. Держава — це передусім вертикаль влади, ієрархія та чіткі кордони. Новий терор — це передусім антидержавна організаційна форма, точніше, це не організація і не форма, а позапросторовий «чистий зміст». У цьому контексті терористичні акції є викликом державі як домінуючій формі політичної організації з боку горизонтальних зв’язків і мереж, що не мають ані центру, ні периферії. Особливість терористичних мереж в їхній алокальності, відсутності центрів та спрямованих векторів розвитку. Саме тому терористичні загрози не можна розглядати як обмежені, відлінієні та легко ідентифіковані явища. Новий терор ніби скрізь і ніде, рухається всюди й нікуди. Він не на лінії (фронту), але за лініями (в тилу), тобто можливий і у світових столицях і мегаполісах (Нью-Йорк, Мадрид, Москва), і на периферії — у Багдаді, острів Балі, Ер-Ріяд, Беслан. Терористична машина знищує відстані, стирає дистанції, і з цим колапсом дистантності, «кінцем географії» настає розуміння необхідності внести порядок у проблемні та «варварські» зони. А вносити порядок — класичне імперське завдання. Таким чином, новий тероризм — реакція та інспірація нової глобальної імперії. У цьому сенсі машини терору — «негативний двійник», непристойний додаток і продовження сучасної постнаціональної імперії, що втрачає чіткі кордони та столиці. (Де знаходиться столиця американської глобальної імперії? — Не лише у Вашингтоні, а й у натовському Брюсселі, постсаддамівському Багдаді, а також у «фінансових Сіті» глобального ринку).
«ВІД БАКСА ДО ГОББСА»
Терор наочно ілюструє зміну основної функції держави, яку Макс Вебер свого часу визначив як монополію на легітимне насильство. Терор означає спробу приватизації силової функції, приватизацію війни та її індивідуалізацію. І в цьому плані терористичні організації перехоплюють і підривають функцію війни і миру у держав як у легітимних акторів вестфальського та оонівського світів. Оголошуючи «приватну війну», вони найбезпосереднішим чином нагадують феодальні армії епохи раннього середньовіччя. Очевидно, що в умовах, коли група з десятка осіб може поставити на коліна величезну державу, можливість дестабілізації й хаосу може нависнути над усім світом. І можливо, потрібно, нарешті, визнати, що успіх у війні з терором не гарантований, оскільки сама структура сучасного світу містить у собі можливості свого розкладання й руху до недержавних і ненаціональних форм соціальної організації. Цей рух «назад у майбутнє» — до посттериторіальних владних структур і до детериторіалізованих імперій, які відшліфовуються й перенаправляються в реакціях державних машин безпеки на дії машин терору. На роль головного стимулу й конструктивного елемента претендують проблеми сек’юритаризації, тобто тотального забезпечення безпеки. Страх перед терором зсуває масивну конструкцію новоімперських держав — від «бакса до Гоббса» — від світового ринку і глобальних фінансів до жорсткіших і більш прямих форм глобального управління й безпеки, які апелюють до авторитарних типів лідерства та інститутів, спецслужб, розвідки, поліцейських і парамілітарних структур влади. Але вже не в рамках європейського територіального абсолютизму XVI і XVIII століть, а в детериторіальному безпросторі глобальності.
Наочним прикладом цих процесів є трансформації в державах, що стали жертвами терористичних атак, передусім у США та Росії. Чи є сек’юритарний авторитаризм тимчасовим порятунком від недоліків нового витка глобалізації, або ж він стане сталою формою нової епохи — це питання у світі заведеної машини терору стає основоположним для перспектив ліберальної цивілізації.
