Що відбувається в Росії? Сьогодні «День» продовжує цю тему публікацією статті з «Financial Times» — своєрідного політичного портрета російського магната, нині в’язня «Матросской тишины» Михайла Ходорковського. Портрета, написаного західною журналісткою на базі уявлень Заходу ж про російську дійсність початку третього тисячоліття. «Хто такий Ходорковський?» — запитує автор статті. Відповідь на це запитання читається, як то кажуть, між рядків: Ходорковський — продукт цієї самої російської реальності. Однією з її складових є держава, яка відіграла велику роль у становленні олігархів, з якими тепер бореться. У Росії, на думку Заходу, немає «багатих янголів», натомість вистачає «поганих хлопців», які діють, за їхнім власним визнанням, «не зовсім у рамках законності в міжнародному розумінні»... Пропонуємо читачам самим зробити висновки про те, наскільки це уявлення відповідає істині.
Цієї осені в один із мокрих і холодних днів я сиділа в кітчевому російському ресторані в сільському стилі в Санкт-Петербурзі з Михайлом Ходорковським, найбагатшою у Росії людиною, та невеликою групою керівників його нафтової компанії ЮКОС. Погода за вікном псувалася. А в залі ресторану після кількох чарок горілки з не дуже великою кількістю закусок усі почали розслаблятися.
Коли настав час тостів, віце-президент ЮКОСу Рей Леонард, американський геолог, підняв свій келих, глибоко вдихнув і виголосив ретельно підготовлену промову. «Я вперше в Санкт-Петербурзі з Михайлом Борисовичем, — сказав він. — Я прочитав біографію Петра I. Петро I запросив до країни іноземців і був вимушений захищати їх від місцевих жителів. Через триста років змінилося небагато. ЮКОС — це невеликий мікрокосм того самого процесу, і я пишаюся тим, що я — його складова частина».
Ходорковський великодушно подякував Леонарду за його слова, але водночас вирішив, що їх слід доповнити. Зрештою, пояснив він, справжній урок, поданий Петру I, був трагічним, а не героїчним. «Ми повинні пам’ятати, що за Петра I було 24 мільйони росіян, і 300 тисяч із них загинули при будівництві Санкт- Петербурга. Коли Петро I помирав, росіян було на два мільйони менше, ніж тоді, коли він став царем. Ми розвивалися швидко, ми розвивалися повільно, але в усі часи людське життя в Росії не вартувало й копійки».
Це була відповідь, гідна захоплення, і я не гадаю, що вона призначалася виключно для мене. Але цей епізод примусив мене замислитися, які сили визначають сьогоднішню поведінку Ходорковського: гордість людини, оточеної фанатично відданими співробітниками, які запросто порівнюють його з Петром I, чи ідеалізм людини, яка пам’ятає, що Петро I був жорстоким автократом? Хто такий Ходорковський: підлий і амбітний бізнесмен, який намагається розхитати позиції законно обраного російського президента, чи сміливий мільярдер, готовий ризикнути своєю свободою і своїм багатством, щоб зупинити скочування Росії до авторитаризму?
Ці запитання особливо сильно почали хвилювати мене з ранку минулої суботи, коли 40-річного Ходорковського арештували, погрожуючи застосувати зброю, звинуватили в шахрайстві й ухиленні від сплати податків та запроторили до переповненої в’язниці «Матроская Тишина». Театральне затримання Ходорковського стало кульмінацією чотиримісячної урядової кампанії, спрямованої проти олігарха, особисті статки якого оцінюють у $8 млрд. і нафтова компанія якого контролює ресурси, котрі за масштабом перевищують кувейтські.
Москва, як звичайно, наповнена чутками і теоріями змов, але майже ніхто по обидві сторони в справі Ходорковського не сумнівається у фундаментальній причині його арешту: це заплановані на грудень парламентські вибори та заплановані на весну майбутнього року вибори президентські.
Ключем до розуміння спроб держави встановити контроль над російською політикою напередодні цих вирішальних виборів є конфлікт між Ходорковським, найбагатшою людиною в Росії, та президентом Володимиром Путіним, наймогутнішою людиною в Росії. Причому Ходорковський — це і фінансова влада, і дедалі могутніша сила в громадянському суспільстві.
«ЮКОС — це частина політичної гри Путіна, — сказав мені лідер однієї з російських ліберальних політичних партій. — Путін виступає проти незалежної позиції будь-кого, включаючи бізнес. На мою думку, ЮКОС важливий для Путіна, оскільки він хоче донести до бізнесменів: якщо хочете робити гроші, ви маєте бути лояльні, а якщо ви не лояльні, то опинитеся у в’язниці».
Дехто думає, що Путін має слушність. Білл Браудер, глава інвестиційного фонду Hermitage Capital, який працює у Росії вже майже десять років, стверджує: «Хороший керований авторитарний режим краще, ніж олігархічний мафіозний режим, — а на кону тільки вони і є».
Перебуваючи на вершині цієї інтенсивної політичної битви, Ходорковський одночасно проводить угоду, яка за задумом має стати однією з найбільших у світі нафтової індустрії. Цього літа він організував найбільше в Росії злиття ЮКОСу з нафтовою компанією «Сибнефть» та розпочав активні переговори з ExxonMobil та ChevronTexaco щодо продажу пакета акцій об’єднаного підприємства на суму до $25 млрд.
Щоб подивитися, як живеться Ходорковському в ці цікаві часи, я приєдналася до нього на два дні наприкінці вересня під час його візиту до Санкт-Петербурга, де він виступив на зустрічі російських і американських представників нафтової індустрії. Під час свого виступу він закликав до лібералізації російської нафтопровідної системи — тобто до того, чому держава так чинить опір.
Під час обіду після офіційної частини Ходорковський вгледів за столом керівника «Транснефти», державної компанії з транспортування нафти. Широко усміхнувшись, Ходорковський голосно запитав: «То що, чи сподобалася вам моя лояльна промова?» Бос «Транснефти», червонолиций чоловік, ледве стримавши свій гнів, прокричав у відповідь: «Якщо це була лояльність, то я — тролейбус!» — «А де ж ваші фари?» — так само голосно прокричав Ходорковський, склавши пальці в кружечок навколо очей, зображаючи фари. Було зрозуміло, що лояльність кремлівської лінії стала для нього предметом для жартів. Про ці жарти він тепер має можливість поміркувати на дозвіллі у в’язничній камері.
Володимир Путін шукав конфронтації з олігархами, які контролюють висоти російської економіки, з того самого моменту, як у 2000 році він змінив на посту президента Бориса Єльцина. Путін зібрав олігархів у Кремлі й оголосив нові умови угоди: їм дозволяли зберегти величезні ресурси, придбані за єльцинської ери, але вхід до політики, в якій вони традиційно відігравали помітну роль, відтепер був закритий. Впродовж останніх трьох років цієї угоди дотримувалися.
Два олігархи — Володимир Гусинський та Борис Березовський — не змогли відмовитися від політики, і їх витіснили з країни. Решта зосередилися на бізнесі і стали ще, фантастично, багатшими. Досяг успіху і Ходорковський, перетворившись з об’єкта ненависті західних інвесторів на їхнього улюбленця. Цієї весни, проте, Ходорковський почав натякати, що він хотів би зайнятися політикою. Він почав дедалі більше часу і грошей віддавати «Открытой России», некомерційній організації, яку він заснував у 2001 році для сприяння розвитку громадянського суспільства.
Він публічно визнав, що він та інші великі акціонери ЮКОСу зробили особисті вкладення в дві політичні партії: ліберальний Союз правих сил та соціал- демократичне «Яблоко». Також Ходорковський повідомив, що частина великих акціонерів ЮКОСу підтримала комуністів, найбільшу політичну партію в Росії.
З’явилися припущення, що насправді політичні амбіції Ходорковського можуть виявитися ще грандіознішими. У десятках інтерв’ю протягом останніх п’яти років, включаючи і те, яке він дав мені в 1998 році, він казав, що планує залишити бізнес, коли йому виповниться 45 років. Усі думали, що тоді він просто почне отримувати задоволення від свого багатства. Але коли на початку цього року Ходорковський розширив свою громадянську і політичну діяльність, спостерігачі почали вказувати, що його 45-річчя випадає на 2008 рік — якраз тоді, згідно з конституцією, Путін після двох термінів президентського правління має назавжди залишити крісло президента.
Здавалося, що в основі цього спостереження лежать не тільки чутки. Будь-хто у московському політичному і діловому істеблішменті міг пригадати принаймні одну розмову з яким-небудь високопоставленим представником ЮКОСу, котрий нібито розповідав про намір Ходорковського стати прем’єр-міністром.
Найрадикальніший варіант пропонує один із двох витіснених із Росії олігархів. Він посилається на власну розповідь Ходорковського про його зустріч з Путіним, яка відбулася цієї весни. На зустрічі Ходорковський запропонував президентовi внести зміни до російської конституції. Росія, сказав він Путіну, має стати парламентською демократією, у якій вiн, Ходорковський, займе пост прем’єр-міністра, а Путін відіграватиме престижну, але багато в чому парадну роль спікера. Коли я попросила Ходорковського прокоментувати цю історію, він відмовився сказати що-небудь про свої претензії на пост прем’єр-міністра, проте відкрито підтвердив, що підтримує зміни у владі (законні зміни, наголосив він): перехід від російського президентства, схожого на царювання, до системи, схожої на французьку, з впливовішим і стійкішим прем’єр-міністром.
Навряд чи можна стверджувати напевно, хто, що і кому оповів за високими червоними стінами кремлівської фортеці, коли політичні амбіції Ходорковського стали очевиднішими. Але зрозуміле одне: ЮКОС і Ходорковський потрапили під сильний вогонь, інтенсивність якого все зростає. 2 липня цього року арештували Платона Лебедєва, великого акціонера ЮКОСу. Після цього інший великий акціонер ЮКОСу виїхав до Ізраїлю, а ще одного обвинуватили в ухиленні від сплати податків, і він дав підписку про невиїзд. Міліція провела кілька рейдів у приміщеннях ЮКОСу, його юристів, піар-компанії, яка працює на політичну партію, котру підтримує ЮКОС, і навіть у дитячому будинку, який фінансує ЮКОС.
У четвер Генеральна прокуратура «заморозила» великий пакет акцій ЮКОСу, викликавши побоювання щодо його можливої конфіскації. Серед обвинувачень, які висувають акціонерам і деяким співробітникам ЮКОСу, — вбивство і замах на вбивство, несплата податків і порушення законів під час приватизації 1994 року.
ЮКОС категорично заперечує всі обвинувачення і передусім, обвинувачення у вбивстві. «Я можу сказати з абсолютною впевненістю, що ніхто в нашій компанії не пов’язаний із вбивствами на замовлення і не брав участь у них у минулому, — заявив Ходорковський минулого місяця. — Жодних вбивств на замовлення не було». Одне з найгрізніших обвинувачень — це обвинувачення у вбивстві мера сибірського нафтового міста Нафтоюганськ. Мер виступав проти планів розширення діяльності ЮКОСу, і його застрелили у день народження Ходорковського в 1998 році. Для московських вигадників міфів цей збіг виявився занадто звабним, щоб закрити на нього очі, і це вбивство пошепки почали називати «подаруночком» ревного підлеглого на день народження Ходорковського.
Навряд чи слід нагадувати, що формально Ходорковський це обвинувачення оспорив. Цікавішим для мене видалося те, що розповідь Ходорковського в неформальних бесідах про жах, який він відчув після отримання звістки про вбивство мера, звучала дуже щиро і ненадумано.
Телефон задзвонив о 8-ї ранку. Це був один із співробітників ЮКОСу. Застрелили мера. «Він живий?» — запитує Ходорковський. Відповідь приголомшила його: «Та як він міг вижити?! З його голови витекла склянка мізків». Ходорковський ще раз повторює останню фразу. Картину, яка постала перед очима, він не забуде ніколи.
Цього літа на тлі одного рейду за одним здавалося неминучим, що прокуратура, зрештою, добереться і до Ходорковського. Ось чому під час зустрічі з Ходорковським мене найбільше цікавило те, чи має він намір публічно капітулювати, вибачившись перед Путіним за свою політичну діяльність і пообіцявши залишатися поза політикою в майбутньому, або просто тихо піти. Після перших арештів на початку липня високопоставлений представник ЮКОСу розповів мені, що Ходорковський саме про це і думав. «Ми обговорювали план цілковитої односторонньої капітуляції, — сказав він мені за вечерею в українському ресторані «Шинок» у Москві. — Але ми вирішили, що це буде дуже небезпечно, — наші опоненти в Кремлі вважатимуть це ознакою слабкості».
Ходорковський вирішив залишитися і прийняти бій. Через кілька годин після арешту адвокат Ходорковського зачитав його заяву: я не жалкую ні про що зроблене, і не жалкую про те, що сталося сьогодні. Знову побачивши Ходорковського, я усвідомила, що сходити з обраного шляху він наміру не має.
Ходорковський — привабливий чоловік із м’якими манерами, спокійним голосом, добрими карими очима, дуже чистими руками і схильністю усміхатися, коли нервує. Коли я вперше зустрілася з ним у середині 1990-х, він трохи заїкався, але зрілість і успіх, схоже, перемогли цю ваду. Він ніколи не знімає окуляри з товстими скельцями — сьогодні це модні окуляри без оправи — і не так вже й часто одягає костюм і краватку.
Зустрівши його в гостях у свого російського приятеля, він запросто може вам видатися скромним інтелектуалом — професором, швидше за все, технічних наук, наприклад, математики. Як і багатьом іншим впливовим людям, йому завжди подобалося придурюватися, що ним трішки командує його дружина. У 1996 році, розмовляючи зі мною під час чаювання, Ходорковський поскаржився, що його дружина Інна, красива темноока жінка, з якою вони разом навчалися в університеті, вимотує його всілякими дієтами і примушує ходити на концерти класичної музики.
Але, звичайно ж, Ходорковський — не тихий професор і не забитий чоловік. Він — магнат, який досяг процвітання в нелегкому нафтовому бізнесі.
Не встигли ми влаштуватися в сірих шкіряних кріслах літака Ту-134, який мав доставити Ходорковського та його помічників до Санкт-Петербурга на нафтову конференцію, як він з обуренням відкинув газету. «Він (Путін) знову порушує конституцію!» — вигукнув Ходорковський.
Тiльки-но ми приземлитися і сісти в його чорний Mercedes-SUV з тонованим склом, як задзвонив мобільний телефон. «Так!» — з тріумфом вигукнув Ходорковський у слухавку. Телефонували iз сибірського міста Томськ, де щойно суд виніс рішення на користь ЮКОСу з одного з сотень розслідувань, які уряд обрушив на ЮКОС на різних рівнях. «Це не матиме вирішального значення, — визнав Ходорковський, — але іноді вигравати приємно».
Коли Ходорковський увійшов до конференц-залу в Санкт-Петербурзі, інший російський нафтовий магнат звернув увагу на його нову коротшу стрижку. «Готуюся до в’язниці», — пожартував Ходорковський із суворою усмішкою на обличчі.
Ходорковський завжди хотів бути бізнесменом — або комуністичним еквівалентом такого. Скільки він себе пам’ятає, він завжди хотів бути директором заводу. Коли йому було п’ять років, діти в дитячому саду так і прозвали його — «директор», — бо він часто і голосно заявляв про свої амбіції. Він мав деякі переваги. Він народився в Москві, його батько був інженером. Обоє — і мати, і батько, — працювали на Московському інструментальному заводі «Калібр». Проте вони не належали до партійної еліти, та й, плюс до цього, батько Ходорковського був євреєм.
Не маючи сімейних зв’язків, Ходорковський був вимушений пробивати собі дорогу сам, що він і робив. До 1986 року, до моменту закінчення Московського інституту тонких хімічних технологій ім. Менделєєва, він був заступником секретаря комітету комсомолу.
«Ходорковський завжди мав талант до влади, — зауважив минулого місяця інший російський олігарх. — Із таким єврейським ім’ям, як у нього, стати заступником секретаря комітету комсомолу було досить складно. Якби одного прекрасного дня я заявив батькам, що хочу спробувати це зробити, вони вирішили б, що я збожеволів».
Однією з важливих причин успіху Ходорковського було його шанобливе, майже сумирне ставлення до старших і впливовіших людей.
Навіть наприкiнцi 90-х, коли швидко придбане багатство перетворило деяких олігархів на демонстративно чванькуватих нових росіян, Ходорковський, як і раніше, залишався скромним.
Після того як у 1998 році пост прем’єр-міністра ненадовго зайняв 68-річний колишній радянський шпигун Євген Примаков, Ходорковський швидко встановив із ним хороші робочі відносини, попри те, що їх розділяла дистанція віку і життєвого досвіду. «Ми були, як кішка і динозавр, — розповідає Ходорковський. — Але з людьми його віку я завжди поводжуся шанобливо, і з цієї причини вони завжди добре ставляться до мене».
Найпримітніше з моїх спогадів про Ходорковського того періоду — це його зауваження під час обіду зі мною і кількома колегами по перу в 1995 році. Ми запитали його, що означає займатися бізнесом в країні, яка лише чотири роки тому була комуністичною. Його відповідь була щирою і здивувала нас усіх.
Ви повинні зрозуміти, сказав він, що держава досі відіграє для бізнесу надзвичайно важливу роль. Наскільки важливу? Настільки, що якби прем’єр-міністр попросив його звільнити пост глави власного приватного банку, він зробив би це негайно.
Навчаючись зав’язувати хороші відносини в уряді, Ходорковський водночас навчався робити гроші. Вихований комсомолом у відносно розкутій атмосфері Радянського Союзу за Михайла Горбачова, молодий студент Ходорковський спробував себе у всьому, в чому тільки було можливо. Його студентське кафе прогоріло, трохи більше йому пощастило з імпортом комп’ютерів.
Великих успіхів досяг його банк «Менатеп», зігравши на недоліках, які виникли під час переходу від центрального планування до ринкової економіки. Наживши капітал на банківській діяльності, Ходорковський виявився готовий розіграти джек-пот: приватизацію за демпінговими цінами всіх промислових і природних ресурсів Росії.
Придбання «Менатепа» варіювалися від підмосковного титанамагнієвого заводу до текстильних фабрик, склозаводів і харчових виробництв. Але поворотним моментом — трансакцією, яка перевела статки Ходорковського з мільйонів у мільярди і перетворила його з бізнесмена на магната, — стала темна і суперечлива приватизаційна схема, відома як «позика в обмін на активи».
Пакт про «позику в обмін на активи» від 1995 року — один із найганебніших моментів у посткомуністичній Росії. В обмін на політичну підтримку уряд передав контроль над найціннішими природними ресурсами купці бізнесменів, включаючи Ходорковського, за ціною значно нижчою за їхню ринкову вартість. Передача ресурсів за цією схемою була практично подарунком: внаслідок угоди «позика в обмін на активи» і пов’язаного з нею інвестиційного тендеру група Ходорковського заплатила за контроль над 78% акцій ЮКОСу $309 млн.
Одне з найпопулярніших у Росії запитань звучить так: хто винен? Для тих росіян, які незадоволені посткомуністичним розподілом ресурсів, — а таких багато: щонайменше, 30 млн. чоловік, які живуть за межею бідності, обговорення запитання «Хто винен?» сьогодні починається з позик в обмін на активи.
Аж до нинішнього дня російські реформісти, які організували приватизацію, стверджують, що це був єдиний спосіб не допустити комуністів до влади і гарантувати, що Росія піде капіталістичним шляхом. «Я чудово розумію програму позик в обмін на активи, — сказав мені в 1998 році Єгор Гайдар, планувальник ринкових реформ у Росії. — Позики в обмін на активи допомогли досягти того, щоб Зюганов (лідер комуністів. — Ред. ) не потрапив до Кремля. Це був необхідний пакт».
Участь держави в угодах «позики в обмін на активи» вiдіграла серйозну роль у становленні олігархів, які прагнуть, щоб їх вважали творцями вільного ринку — і самої свободи — в Росії.
Але в уяві російського народу та в очах путінських прокурорів олігархи — це ватажки слов’янської мафії, люди, які пробивали собі шлях до неймовірних багатств хабарами, крадіжками і вбивствами.
Вони — капіталістичні експлуататори, яких запекло паплюжили протягом 70 років комунізму. Останнє обвинувачення виправдане — розділ власності справді був несправедливим. Але водночас це обвинувачення незаслужене — адже головним винуватцем цієї несправедливості була держава, а не олігархи.
Ще одна велика проблема для олігархів — не для Кремля, якому зручно мати такий привід, щоб можна заарештовувати кого завгодно, — полягає в тому, що не всі угоди були такими «чорно-білими», як «позики в обмін на активи» — монстр, санкціонований державою. Часто закон, який багато в чому досі базується на антикапіталістичному кодексі, був темним і суперечливим, закони взагалі виконували уривками, а суддів і апаратників можна було купити.
Як нещодавно пояснив мені Гайдар, «звичайно, порушення були, але здебільшого вони були зумовлені відсутністю чіткості в законах. Закон ще тільки формували». У наші дні західні інвестори вишукують «чистих» олігархів, таких, із якими можна мати справу, не побоюючись, що завтра їх обвинуватять у шахрайстві або вбивстві. Проте ветерани московської арени вважають, що такі пошуки не принесуть плодів.
Коли я запитала Білла Браудера (його фонд Hermitage Capital управляє $1,2 млрд.), чи може він сказати хоча б про одного російського бізнесмена, що той надзвичайно чистий, Браудер широко усміхнувся і вимовив одне слово: «Ні». Стефен Дженнінгс, голова Renaissance Capital, був дещо багатослівніший.
«У Росії немає багатих ангелів, — сказав він мені, коли я завітала до його московського офісу. — Усі порушили безліч законів і зробили безліч поганих речей, щоб отримати кошти, які вони нині мають. В основі більшості значних статків лежать кілька смертей».
Російський бізнес-світ, без усілякого сумніву, місце досить небезпечне. Коли літак ЮКОСу приземлився, стюард приніс в одній руці пальто, а в другiй — прозорий пакет із револьверами для охоронців. Проте всі олігархи заперечують, що вдаються до насильства як до прийому ведення бізнесу. Вони визнають, що використовують уривчасте російське законодавство з максимальною користю для себе. Так, олігарх Михайло Фрідман, який цієї весни успішно завершив російську угоду року, продавши 50% нафтової компанії ТНК британському нафтовому гіганту BP, для купівлі цінних нафтових ресурсів використав російські закони про банкрутство. Його тактика, запевнив він мене, була «законною», але водночас «агресивною» і, можливо, «не зовсім у рамках законності в міжнародному розумінні».
Ще одним «агресором» став Ходорковський, який, на подив та обурення деяких аналітиків, не боявся стикатися із західними інвесторами. Придбання ЮКОСу було тільки першим кроком. ЮКОС сам по собі був холдинговою компанією, що включає дочірні нафтопереробні підприємства, які й контролювали нафтові родовища.
ЮКОС володів цими компаніями тільки частково. Щоб зробити ЮКОС достойною компанією, Ходорковському було потрібно встановити абсолютний контроль над усіма дочірніми компаніями. На цьому шляху була одна серйозна заковичка: окремі частки в цих компаніях вже продали під час попередньої приватизації. Одними із найзавзятіших покупців були західні фінансові інвестори, якi відчули можливість дешево скупити російські нафтові ресурси.
Ходорковський мав був їх вижити. «Західне корпоративне управління вважало Ходорковського поганим хлопцем тому, що він не хотів, щоб його добром володіла купка чужих людей», — пояснив мені Браудер, коли ми летіли з Лондона до Москви.
Ходорковський виживав їх із такою агресією і такою спритністю, які приголомшили до сьогодні холоднокровну московську бізнес-спільноту. Дрібним акціонерам загрожували ослабленням, було сформовано заплутану мережу загадкових офшорних компаній, створено технічні та фізичні перешкоди, які заважали інакомислячим інвесторам голосувати на зустрічах основних акціонерів.
Усе це відбувалося на тлі того, що деякі олігархи потурбувалися про свою репутацію за кордоном: адже вони улещували стратегічних західних інвесторів і готувалися представити списки акцій у Лондоні та Нью-Йорку. Вони освіжали свої пізнання в англійській, наймали дорогі західні піар-компанії і вчилися пересипати свої публічні виступи слівцями на зразок «прозорість» і «західне корпоративне управління».
Ходорковський також найняв піарників, але його основний розрахунок був простий і безжалісний. Про свій імідж на Заході він потурбується пізніше. Передусім йому знадобилося встановити цiлковитий контроль над компанією. Через п’ять років, переконував мене один із керівників ЮКОСу у розпал тих подій, про це ніхто і не пам’ятатиме. Виявилося, що він мав цілковиту слушність.
Сьогодні Ходорковського, як і раніше, ненавидять багато людей. Але всі погоджуються в одному: Ходорковський-2003 — це видатний бізнесмен-керівник, найкращий у Росії, а ЮКОС — це найпрозоріша компанія з найкращим у Росії управлінням. Навіть термін новий з’явився — «юкосизація», тобто процес, у ході якого сумнівна російська компанія досягає західних стандартів. «ЮКОС на голову вищий за всіх інших, — відзначає Браудер. — Усе, що вони роблять, виходить краще. Це — міцна компанія».
Для зміцнення ЮКОСу Ходорковський зробив дві речі. По-перше, він покращив робочий процес і, по-друге, покращив ставлення компанії до інвесторів. Коли росіяни серйозно підходять до реформ, у них виявляється особлива риса — прагнення об’єднати імпортоване західне ноу-хау з доморослою люттю. Пригадайте про Петра I чи Йосифа Сталіна. Ця дещо страшна комбінація присутня і в ЮКОСі, блискучий московський офіс якого переповнений збудженими іноземцями з почервонілими очима. Іноземцями, які нарешті навчилися любити те, що Рей Леонард називає «екстремальним спортом» нафтової індустрії.
Коли Леонард, геолог із Техасу, який порівнював Ходорковського з Петром I, уперше прийшов до ЮКОСу три роки тому, він із жахом виявив, що над тими самими проектами, над якими доручали працювати йому, працювала команда конкурентів. «Західний менеджер вирішив би, що це вияв величезної недовіри», — зізнається Леонард. Тепер Леонард влаштовує такі самі невблаганні внутрішні змагання у своєму власному відділі. «Робочі зустрічі щопонеділка більше скидаються на внутрішні битви», — розповідає Леонард з втомленою усмішкою. Учора він до другої години ночі радився з Ходорковським. На одній із таких нарад, згадує Леонард, бос ЮКОСу «назвав мене імпотентом. Це був жахливий момент, оскільки це означало, що я став одним з них».
Сам Ходорковський не дуже часто вдається до крику, але не приховує, що його стиль управління — авторитарний. Він безжалісно позбувається радянських методів роботи і тримає в чорному тілі своїх робітників. Наприкінці 90-х він встановив на одному з підприємств приховані камери і заявив, що байдуже звільнятиме всіх, хто поводиться не так, як годиться.
Щотижня він отримує складену службою безпеки доповідь про кількість робочих ЮКОСу, яких застали на робочому місці в стані алкогольного сп’яніння. Протягом перших кількох місяців після купівлі ЮКОСу він звільнив кілька тисяч п’яниць — а це багато навіть для стотисячного ЮКОСу. За один із тижнів останнього вересня п’яних на роботі було зафіксовано всього 27. Із них 90% слід звільнити, свідчить правило Ходорковського.
Другим завданням Ходорковського було — покращання корпоративного управління компанією та її відносин з інвесторами. Ходорковський зробив фінансовим директором іноземця, домовився з дрібними акціонерами і привів бухгалтерію компанії у відповідність до міжнародних стандартів.
Я на власні очі побачила зміни в 2000 році, коли Ходорковський приїхав до мого офісу в Лондоні. Наприкінці нашої розмови він попросив дозволу скористатися моїм комп’ютером. Він натиснув на цінах акцій ЮКОСу і радісно відзначив, наскільки вони піднялися за день.
Ходорковський був першим олігархом, який офіційно оприлюднив розмір власного пакета акцій і пакетів своїх партнерів. За даними Браудера, в ЮКОСі не залишилося жодних неясних питань зі сфери корпоративного управління. «Можна звернутися до деталей і побачити, що відбувається», — зазначає Браудер.
Кампанія з реструктуризації ЮКОСу пройшла дуже успішно. Собівартість виробництва скоротилася на дві третини, а ціни на акції різко зросли.
Трансформація ЮКОСу принесла Ходорковському популярність у Росії та повагу на Заході. Коли цього року ЮКОС святкував своє десятиріччя, вітальні листи Ходорковському надіслали такі відомі представники міжнародної нафтової індустрії, як Лі Реймонд з Exxon, Девід О’Рейллі з Chevron та Лорд Браун із BP.
Ходорковський зустрічався з радником з питань національної безпеки США Кондоліззою Райс, він підтримує хороші відносини з американським послом у Росії — вони називають одне одного на ім’я.
Коли влітку 2002 року BP взялася за пошуки партнера в Росії, Ходорковський виявив зацікавленість у співпраці, але тільки на власних умовах: він наполягав на збереженні контролю над компанією. Він не хотів продавати свою компанію, оскільки успіх у перевтіленні ЮКОСу надихнув його на нову мету: він захотів створити першу в Росії багатонаціональну компанію. «Я знаю, як я закінчу свою кар’єру в бізнесі, — зiзнався мені Ходорковський. — Я створю найкращу в Росії компанію і спробую зробити її міжнародною».
Що перетворило Ходорковського зі спокійного аполітичного магната на яскравого демократичного активіста, залишається загадкою навіть для нього самого. Усе, чого я змогла добитися від нього, це зауваження: «Так, колись я був абсолютно байдужим у цьому плані, але люди згодом змінюються, вони дозрівають».
Деякі олігархи взялися за традиційні для багатіїв і світових знаменитостей заняття та престижні витрати. Проте особисті пристрасті Ходорковського досить помірні: на канікули він вивозить сім’ю до Фінляндії, а його будинок зовні нічим не відрізняється від більшості будинків, у яких проживає верхівка середнього класу. Ходорковський вважає, що багатство, яке передають у спадок, псує людину, і тому він має намір залишити кожному iз своїх чотирьох дітей тільки по мільйону або близько того. Замість того, щоб залишити все дітям, Ходорковський вирішив, що його другою кар’єрою стане повернення Росії грошей, які він нажив, роблячи першу.
Рішення Ходорковського не безпрецедентне: він наводить як приклад американських баронів-розбійників XIX століття і сучасних філантропів, таких як Білл Гейтс. Як і вони, Ходорковський вкладає гроші в суспільний сектор, починаючи з доступу до Інтернету для сільських бібліотек і закінчуючи програмами обміну студентами. Але в умовах російської демократії, яка ледь-ледь зіпнулася на ноги, будь-яка активна суспільна діяльність має певний політичний відтінок. Ходорковський розсердив Кремль, напряму приєднавшись в політику, відкрито фінансуючи політичні партії та підтримуючи рішення деяких основних акціонерів ЮКОСу брати участь у парламентських виборах.
Сьогодні складно судити, чого Ходорковський та його партнери прагнули досягти. Чи намагався він, як вважають його критики, отримати контроль над впливовим парламентським блоком у світлі майбутніх виборів і зробитися політичним господарем Росії? Він цілком міг і, звичайно, йому вистачило б зухвалості, щоб спробувати. Але незалежно від того, які мотиви рухали Ходорковським насправді, перший арешт представника ЮКОСу 2 липня змінив усе.
Того дня друга кар’єра Ходорковського перетворилася практично на месіанську: він не капітулює перед яструбами Кремля і присвятить себе побудові політичної альтернативи їхньому правлінню. Запитання, на яке я намагалася отримати відповідь під час зустрічі з Ходорковським, полягало в тому, чому він не може просто відмовитися від своїх політичних намірів? Адже це, здавалося б, єдиний спосіб зберегти свою компанію і не потрапити до в’язниці. Відповідь Ходорковського звучала твердо. «Я згадую наші дискусії з президентом і цілком погоджуюся, що бізнес не може і не має брати участь у політиці. Але водночас, згідно з нашою конституцією, я маю ті самі громадянські права, що й інші громадяни. І поки є сили, я готів битися з тією думкою, згідно з якою для того, щоб забезпечити свою власність, я повинен відректися від своїх громадянських прав. Я не думаю, що така політика правильна».
Чим подібне закінчується, пам’ятають усі. Після Жовтневої революції люди вирішили: «Підемо на компроміс». Це призвело до п’яти мільйонів вбитих та десятків мільйонів ув’язнених. Білі офіцери утікали з країни, не бажаючи боротися за свої права у своїй же країні. І чим це закінчилося? Якби вони залишилися і продовжили боротьбу, в живих залишилися б 30 мільйонів їхніх співгромадян.
Попри всі урочисті заяви, Ходорковського все ж складно вважати Андрієм Сахаровим сучасної Росії. Його відданість побудові громадянського суспільства відносно нова і може бути зумовлена не тільки національними інтересами, а й прагненням до особистої слави. Одночасно на зворотному шляху до Москви він заявив, що готовий, якщо знадобиться, сісти у в’язницю.
Він ще молодий і багатий. Коли-небудь владі доведеться звільнити його, і тоді він продовжить свою боротьбу. Зі слів кількох провідних російських політиків, бізнесменів і високопоставлених співробітників ЮКОСу, їм Ходорковський казав те саме. Багато хто вважає, що переповнена, просякнута туберкульозом в’язнична камера втихомирить його браваду. Лише один із тих, із ким мені вдалося поговорити, впевнений, що Ходорковський вистоїть. «Усі ми (олігархи . — Ред. ) звикли йти на значний ризик, а Путін — це не найважливіша у світі людина. Для Путіна ув’язнення Ходорковського небезпечне. Ходорковський молодий, і коли він зрештою вийде на волю, у президента з’явиться дуже багатий опонент із особистим проти нього упередженням. І Путіну не залишиться нічого іншого, як тільки його розстріляти».
