Рівно рік тому віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович, компетентна й шанована людина, напередодні свого 60-річчя звернувся з відкритим листом до керівництва УКУ, голів Львівської обласної ради та Львівської ОДА з проханням зупинити процес подання нагородних документів для нагородження його званням Героя України. «Головна причина цього, — зазначав пан Маринович у листі, — помилка Віктора Ющенка в тлумаченні державних нагород як інструмента для досягнення політичного компромісу. Я добре усвідомлюю, що впродовж каденції Президенту було нелегко, і компроміс, напевно, давався йому з великим болем душі. Проте всі, хто до мене відмовлявся від отримання державної нагороди, зокрема особи дисидентського минулого — Леонід Плющ, Ліна Костенко чи Євген Сверстюк, — чітко давали зрозуміти гарантові, що державні нагороди несумісні з політичним торгом. Адже в підсумку такого торгу ті, кого Президент хоче вшанувати, змушені робити додатковий моральний вибір, що обертається для них новою і, вочевидь, не заслуженою травмою. Як бачимо з подальших нагороджень, глава держави, на жаль, до цього попередження не прислухався. Що ж, це його право — моїм правом є не ставати в один ряд з особами, які, на моє глибоке переконання, такого відзначення не гідні. Державні нагороди слід надавати за мужність і самопожертву задля країни, а не лише за успішні бізнес-проекти: творці останніх і без того мають свою нагороду».
До речі, віце-ректор УКУ торік відмовився від державної нагороди не вперше — перед парламентськими виборами 2002 року адміністрація Леоніда Кучми пропонувала Мирославові Мариновичу президентський орден, від якого він відмовився. Відмовлявся від президентської нагороди й ректор УКУ отець-доктор Борис Гудзяк, оскільки не бажав отримувати нагороди з рук Президента, діяльність якого не відповідала моральним критеріям. Відповідно до своїх моральних критеріїв вчинив 2005-го й народний депутат Михайло Косів: «Я не хочу отримувати ніяких державних нагород, поки Українська Повстанська армія не буде визнана воюючою стороною. Це моя принципова позиція». Не настільки критично й самокритично налаштоване до державних нагород мистецьке середовище Львова. Багато артистів та акторів досі з вдячністю згадують період правління Леоніда Кучми, який не лише відзначив їхні таланти званнями «заслужених» і «народних», а й допоміг вирішити дуже актуальне в Україні квартирне питання. Висновок можна зробити тільки один: у країні, де про людей ніхто не дбає, ці люди, захищаються від країни хто як може — у тім числі й отриманням державних нагород, бо ці нагороди бодай на пенсії дадуть пожити по-людськи.
