Тема війни, що наближається у Перській затоці, стійко домінує в заголовках світових ЗМІ. Важко засумніватися, що військові приготування США, які ведуться майже півроку, виявляться безрезультатними — для виконання цього завдання було витрачено дуже багато коштів і організаційних зусиль. Однак у міру наближення початку самої військової кампанії, яку готує Адміністрація США, ситуація стає все менш прогнозованою й очевидною.
Жорстка лінія на запобігання військовій операції, що проводиться у Раді Безпеки ООН Францією, Німеччиною і Росією, стала для лідерів американської адміністрації чимось на зразок прикрої, хоч і передбачуваної несподіванки. Але ще більш несподіваним для республіканської адміністрації Дж. Буша стало тривале системне зближення позицій найважливіших країн Європи з принципових питань світової політики.
У перспективі розкол між рядом країн ЄС і США у питаннях іракського урегулювання та оцінці основних світових проблем може створити принципово нову міжнародну ситуацію, що означає розпад колективного західного центру сили. Того самого центру сили, який у політичній свідомості України визначався як збірний «Захід», зберігши єдність після розпаду СРСР, і вiдiгравав роль визначальної ознаки і наріжного каменя світової системи протягом 1990-х рр.
ЧИННИК НАДДЕРЖАВИ
Декларування зі сторони США права на односторонні дії на міжнародній арені не є явищем принципово новим. Ця теза активно дискутувалася з початку 1990-х і стала впроваджуватися ще при адміністрації Білла Клінтона. Однак при колишній адміністрації обгрунтування права США здійснювати односторонні дії («unilateralism») супроводжувалося більш розгорненою і продуманою мотивацією у вигляді «глобалізації демократії». Така ідеологічна мотивація полегшувала одержання підтримки з боку європейських союзників по НАТО і ряду країн, які на офіційному рівні декларували прихильність до стандартних демократичних цінностей.
Більш того, ряд сучасних американських політичних теоретиків, наприклад Джозеф Най, стверджували, що статус США як єдиної наддержави є значною мірою ілюзією могутності, заснованою на переважанні військової сили. Притому, що довготривала мета світового лідерства США передбачає також підтримку статусу економічного і морального лідера, що йде в авангарді світового розвитку.
У 2001 р. ситуація принципово змінилася. На відміну від попередньої декади, офіційною міжнародною доктриною США стала боротьба проти міжнародного тероризму. У буквальній, тактичній розшифровці, ця доктрина передбачає серію регіональних воєн, яка, розпочавшись в Афганістані, може затягнутися на період до 10— 15 років і спричинити численні ускладнення і проблеми. З погляду американських урядових аналітиків, все залежатиме від сили й ефективності першого удару. Вважається, що якщо Ірак швидко капітулює і без особливо запеклого опору прийме військову окупацію зі сторони США та їхніх союзників, інші держави, прираховані до «осі зла», включаючи Іран, Сирію, Лівію, Кубу і Північну Корею, вважатимуть розсудливим не нариватися на каральні акції і виконають спектр продиктованих США умов. У результаті процес глобальних змін буде прискорений шляхом модифікації або відставки політичних режимів, що дотримуються антиамериканських позицій. Стосовно регіональних держав, що є прихованими суперниками американського впливу, наприклад Китаю, то вони будуть змушені приховувати і камуфлювати свої настрої й амбіції.
Отже, ставка у грі США на Середньому Сході виявляється значно вищою, ніж контроль над запасами іракської нафти, що підлягають ринковій оцінці.
Нинішня тактика США в ООН прораховується досить легко. Пересвідчившись, що антивоєнна позиція Франції, Німеччини, Росії і КНР не є блефом, республіканська адміністрація 11 березня тимчасово відмовилася від спроб винести на голосування нову резолюцію стосовно Іраку, провал якої міг лише обмежити свободу маневру. У свою чергу, намітилося істотне зростання опозиційних настроїв у лейбористській партії Великої Британії, що вплинуло на рішучість уряду Тоні Блера брати участь у воєнній операції, якщо застосування сили не буде прямо санкціоноване Радою Безпеки ООН.
Що стосується позиції країн ЄС і країн-кандидатів, то вони розділилися практично порівну між підтримкою США і лінією франко-німецького тандему. У сприйнятті європейців режим Саддама Хусейна розцінюється як авторитарна диктатура. Однак все ж багато що змінилося порівняно з 1999 р., коли США і НАТО провели військову операцію проти Югославії під приводом усунення від влади Слободана Мілошевича. І річ навіть не в тому, що бралася під сумнів доктрина колективної відповідальності народів за дії їхніх правителів, яку було застосовано в 1999 р. Зараз ідеться швидше про протидію довільним рішенням, що приймаються в обхід норм міжнародного права і нинішніх міжнародних режимів. У цьому плані країни «старої Європи» швидше побоюються можливих наслідків відмови від принципів колективної дипломатії, які потенційно можуть призвести до хаосу та анархії, а також поглиблять тліючий розкол між Північчю і Півднем.
Для країн Європи, які не є безпосередніми учасниками нинішньої дипломатичної суперечки в ООН, головний інтерес становлять навіть не стільки наслідки війни в Іраку або перспективи мирної відставки Саддама Хусейна, скільки ті тенденції, які почали виявлятися у кінці 2002 р. і знову актуалізували дискусію про моделі європейської безпеки XXI століття.
ДВОПОЛЮСНА МОДЕЛЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ
Безглуздо заперечувати, що, протидіючи військовій операції США в Іраку, Франція і Німеччина зважилися піти на ризик. Насамперед — вкрай загостривши зовнішньополітичні протиріччя у рамках Європейського Союзу, а також узявши під сумнів монолітність НАТО. Демарш Франції і ФРН явно брав під сумнів роль НАТО як базового, інституційного механізму європейської безпеки. Зрозуміло, не йдеться про життєздатність Альянсу як постійно діючого оборонного союзу. Однак, схоже, що на планах використання НАТО у регіональних конфліктах поза зоною Північної Атлантики можна поставити хрест.
Немає сумнівів і в тому, що франко- німецька позиція значною мірою грунтується на суперництві долара і євро, а також на загостренні економічної конкуренції між США і ЄС, який переживає цілком зрозумілий злам у зв’язку з прийомом нових членів і дискусіями про структурну реформу.
Зрозуміло, розбіжності в Альянсі зроблять більш складними і проблематичними забезпечення взаємної сумісності Сил швидкого розгортання НАТО і ЄС, про яку було ухвалено рiшення незабаром після Празького саміту. Тим більшу актуальність набуває розмежування функцій НАТО і ЄС в плані оборони і безпеки. До речі, про плани укладання відповідного договору Генсек НАТО лорд Робертсон говорив ще влітку минулого року.
Можна припустити, що глибокий розкол у ЄС з питань іракської проблеми вплине на трансформацію цього співтовариства у контексті розширення на Схід і стане підставою для жорсткої полеміки на Європейській міжурядовій конференції у квітні. Європейська інтеграція переживала і більш гострі проблеми, і рано чи пізно ці розходження буде подолано. Однак у найближчій перспективі ймовірне становлення у рамках ЄС своєрідної двополюсної структури, що включає (за визначенням американського міністра оборони Рамсфельда) країни «старої» і «нової» Європи.
Перший полюс уже представлений союзом Франції і Німеччини, які нещодавно оголосили про прагнення створити спільну союзну державу за підтримки Бельгії, Австрії і Греції. У політичному плані ця група декларує концепцію федеративної і централізованої Європи.
Другий полюс буде, найiмовiрнiше, формуватися з участю Великої Британії, Італії, Іспанії і Польщі — країн, що визнають важливість збереження американського впливу в Європі.
Цілком імовірно, що навколо Польщі (після її вступу до ЄС) також складеться певна система взаємозв’язків і лояльних США союзів. Однак трикутник Лондон — Рим — Мадрид має, швидше, тактичний характер. Тільки Велика Британія є глобальним стратегічним союзником США. У свою чергу, Італія й Іспанія мають ряд географічних переваг, що визначають автономність і специфіку їхніх інтересів. У той же час Польща, маючи історично нестабільний західний кордон і слабкі економічні можливості протистояти німецькій конкуренції, буде об’єктивно вимушена провести в ЄС активну політику.
У зв’язку з цим франко-німецький тандем, мабуть, шукатиме опору в зміцнюваному стратегічному альянсі з Росією, у той час як «проамериканський блок» — в альянсі зi США. При цьому цілком проглядається можливість перенесення американських військових баз з території ФРН на територію Польщі, про що необачно заявили представники Пентагона на початку року.
Очевидне зниження ролі НАТО на користь ЄС і намічена тенденція до поляризації ЄС ставлять перед зовнішньою політикою України нові проблеми. Мається на увазі адекватна оцінка посиленої «дихотомії» (або двоїстостi) євроатлантичного вектора, а також потенціалу протиріч між «континентальним полюсом» безпеки, що народжується, Париж — Берлін (за можливою участю Москви), з одного боку, і групи країн, що підтримують пріоритети атлантизму і стратегічні інтереси США в Європі, з другого. З погляду США пiдтримка «новими європейцями» американської полiтики в Євразiї може перешкоджати становленню Європи як суцільного і глибоко інтегрованого політико-економічного простору, так само, як і підвищенню ролі Росії у міжнародних відносинах.
Саме в цьому контексті доречно розцінювати заяви посла США в Україні Карлоса Паскуаля про більш ніж можливе членство України в НАТО вже у 2008 р. й активне лобіювання Варшавою і навіть Вільнюсом питання про надання Україні статусу асоційованого члена ЄС.
Для Києва нова ситуація супроводжуватиметься появою нового блоку протиріч, що підштовхують до вибору між більш тісним союзом з Москвою (у контексті підключення до осі Берлін — Париж), або ж активізації зв’язків з Вашингтоном (а значить — з Варшавою та іншими послідовними партнерами США в Центральній Східній Європі). Зрозуміло, враховуючи національний варіант політичної психології, можна чекати, що офіційний Київ спробує продовжити вже традиційну тактику балансування між принциповими гравцями європейської системи.
НОВІ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ЧИННИКИ
До числа проблем, які впливатимуть на зовнішньополітичний курс України, безсумнівно, належить змінюване співвідношення акцентів європейської та євроатлантичної орієнтації, які досі розглядалися переважно в єдиному комплексі.
Досягнутий у комітеті військового планування НАТО компроміс стосовно надання військової допомоги Туреччині лише затушував, але не подолав оголені протиріччя. Парадокс полягає у тому, що у відносно стабільній Європі НАТО може істотно втратити своє військово- стратегічне значення, а на збільшення військових витрат і глобалізацію завдань альянсу європейці, швидше за все, не зважаться.
У цьому плані американсько-британська військова операція проти Іраку може стати найсерйознішим випробуванням для політичних аспектів діяльності НАТО. У свою чергу США все більш відкрито роблять ставку на створення регіональних військових коаліцій та союзів і на розширення (поза рамками НАТО) своєї прямої військової присутності у стратегічно важливих регіонах.
Якщо після Іраку США виявляться втягнутими в інші регіональні конфлікти (наприклад, з КНДР або Іраном), функції військової безпеки у рамках ЄС і в зонах його пріоритетних інтересів, швидше за все, стане підтримувати Європейський корпус швидкого реагування як регіональне формування, що вирішує антикризові й оборонні завдання. Що стосується НАТО, частина його нинішніх функцій може виявитися фактично замороженою. Принаймні дискусія про застосування його як механізму реагування на кризи в Азії й Африці, мабуть, відновиться не скоро. Хоч не можна заперечувати можливості того, що акценти НАТО можуть бути зміщені у бік Чорноморсько-Каспійського регіону, особливо у разі вступу до Альянсу України, Грузії та Азербайджану.
Участь України в НАТО сама по собі навряд чи стане чинником, що істотно підвищує її воєнну безпеку. У разі виникнення воєнної кризи Україна, швидше за все, не зможе розраховувати на військову допомогу країн-учасниць Альянсу. У певному значенні українська участь у НАТО (на фоні поглиблення протиріч між країнами «золотого мільярда» і країнами відсталої периферії, включаючи КНР) містить ризик привнесення дестабілізуючих імпульсів. Зрозуміло, якщо цей чинник не буде перекрито прискореним економічним розвитком і створенням ефективної політичної системи європейського зразка у нашій країні.
Для лімітрофа, яким у геополітичному значенні є Україна (враховуючи її внутрішнє різноманіття і зумовлений цим низький інтеграційний потенціал), кращим виходом міг би стати або варіант відносної нейтральності (який протягом 10 років дозволяв Україні уникати втягнення у конфлікти), або військово-політичний союз, сформований з чітким баченням загроз (зокрема потенційних), і заснований на об’єктивній взаємозацікавленості і взаємозалежності партнерів.
У цьому плані для України проглядаються два варіанти поведінки: або військово-політичний союз з Росією (з її ядерною парасолькою), або регіональний військовий союз з Польщею, за типом колишнього СЕНТО (на основі активізації осі Київ — Варшава і з використанням гарантій ядерної парасольки США). Такий альянс міг би реалізувати проект Балто-Чорноморської дуги (за тіньовою американською участю, аналогічній участі США у «Північній ініціативі», ініційованій держдепартаментом США у кінці 1997 щодо прибалтійських республік), яка за сприятливих обставин могла б залучити ряд малих країн, наприклад Литву і Молдову.
Розвиток даного сценарію багато в чому не залежить від Польщі. Позиція Варшави у європейській політиці диктується значною мірою не стільки історичними зв’язками Польщі і США, хоч цей чинник також має місце, скільки величезною економічною залежністю Польщі від міжнародних фінансових організацій, контрольованих США (МВФ, Світовий банк). Польська економіка переживає одну з найскладніших фаз у її новітній історії. У 2003 — 2006 рр. Польщі належить виплатити понад 44 млрд. дол. США за відсотками від кредитів і позик, отриманих у попередні роки (тобто понад 11 млрд. дол. США на рік). Надія на отримання додаткових траншiв від ЄС (після вступу Польщі) також слабка, оскільки допомога регулюється статтями бюджету ЄС. Суми дотацій польській економіці (наприклад, сільському господарству), незважаючи на деякі поступки, також виявилися значно нижчими за попередні очікування. Крім того, при вступі до співтовариства розвинених європейських країн Польща буде зобов’язана виплачувати внески до спільної каси ЄС, які можуть виявитися зiставними з дотаціями і субсидіями.
Уникнути фінансової кризи за відомим «аргентинським сценарієм» Польща може, хіба що домовившись з кредиторами, головним з яких є США. Недавня закупівля Польщею американських винищувачів F-16 і «проамериканська» позиція в іракському питанні, що спричинили неприховане роздратування у Франції і ФРН, є результатом фінансових проблем нашого західного сусіда. У зв’язку з цим цілком зрозумілі спроби США створити в Європі полюс впливу (за участю Польщі, а у перспективі й України), альтернативний осі Париж — Берлін.
Зрозуміло, така «двополюсна» Європа не стане глобальним конкурентом і суперником США, дозволяючи Вашингтону сконцентрувати свою увагу передусім на Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), де стійка динаміка розвитку Китаю продовжує викликати найсерйознішу стурбованість американських політиків.
Що стосується України, то досі планувалися і розвивалися проекти і схеми, що дозволяли орієнтуватися на обидва ймовірні полюси європейського впливу. Так, проекти зони вільної торгівлі з СНД і газотранспортного консорціуму (у разі реального прогресу в цьому напрямі) наближають Україну до осі Берлін — Париж —Москва. У той же час, проект ГУАМ і нафтопровід Одеса — Броди дозволяють (за наявності реальної, а не декларативної підтримки США) використати їх як чинник активного українсько-польського зближення.
Ключовими аспектами, які незабаром визначатимуть українську орієнтацію у двополюсній Європі, можуть стати життєздатність СНД і перспективи розвитку осі Париж — Берлін — Москва. Поки, за попередніми даними, російський уряд не виявляє готовності наповнити змістом декларацію про створення зони вільної торгівлі чотирьох держав СНД і продовжує розглядати Україну лише як додатковий інструмент у великій грі з державами ЄС та США. Згідно з офіційними коментарями російських експертів взаємне зниження мита і тарифів передбачається протягом декількох років. У принципі, без виходу України на високий і самостійний рівень відносин з ФРН і Францією, скільки-небудь вигідне для неї місце у стратегічній конструкції Берлін — Париж — Москва практично не проглядається.
Якщо у рамках українсько-російських відносин найближчим часом не буде вирішено основні проблеми нормалізації співпраці, пов’язані з розвитком вільної торгівлі, створенням транснаціональних ФПГ тощо, у зовнішній політиці російський вектор поступово втрачатиме своє значення, незважаючи на переважання російських інвестицій в українській економіці. До того ж, якщо США отримають контроль над іракською нафтою, в перспективі 5 — 10 років енергетичний важіль впливу Росії на Україну також може бути серйозно ослаблений.
Очевидно, ці обставини обмежуватимуть традиційну для українського керівництва тактику зовнішньополітичного балансування, спонукаючи уряд до серйозного (і, можливо, найсерйознішого за роки незалежності) політичного торгу. Від його результатів багато в чому залежатимуть і результат президентської кампанії 2004 р., і європейські перспективи України загалом.
