Вирок сформульовано просто: «За неправдиві свідчення під присягою та намагання перешкодити правосуддю». 1993 року Айткен провів вік-енд у Парижі, де мав неофіційні переговори із бізнесменом із Саудівської Аравії, який представляв інтереси принца цієї країни Мохаммеда. Британський міністр дозволив саудівському партнеру оплатити свій рахунок за дводенне проживання у готелі «Ріц».
Трохи згодом про цю подію дізналися журналісти лондонської «Гардіан» і закинули Айткену порушення моральних норм британського урядовця. Айткен не признався у своєму гріху і не покаявся, а звинуватив газету в наклепі. Він заявив, що злощасний готельний рахунок оплатила його дружина Лолісія. Юристи «Гардіан» провели детальне розслідування й довели, що місіс Айткен не в'їжджала в той час до Парижа. Так політик, якого кілька років тому розглядали як вірогідного наступника Мейджора на посаді голови консервативної партії, а отже й потенційного прем'єра, не лише повністю зруйнував свою політичну кар'єру, а й потрапив до в'язниці.
Останніми днями до Айткена в гості зачастили «інтелігентні» злочинці — розтратники, шахраї тощо, які вже відсиділи своє і нині інструктують екс-міністра, як отримати в тюрмі найліпшу роботу й уникнути конфліктів із адміністрацією в'язниці та співкамерниками-кримінальниками.
Сенс цієї історії, звичайно, не в рахунках (або, що нам ближче, дачних будиночках), а в тому, що аргументовані звинувачення «четвертої влади» мають реальні, правові наслідки.
