Сьогодні в столиці на схилах Дніпра відбудеться відкриття «Свічки пам’яті» — центрального образу майбутнього меморіалу пам’яті жертв Голодомору. Ця ідея — свічка пам’яті — належить Джеймсу Мейсу. Ще в 2003-му вийшла його публікація в «Дні». Того ж року й започаткована акція «Свічка у вікні». Крім того, Джеймс безпосередньо причетний до встановлення першого пам’ятного знаку на Михайлівській площі в Києві. То був 1993 рік. 60-ті роковини трагедії. Вперше на державному рівні вшанувували пам’ять безневинно загиблих від голоду. Про це згадує директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Микола ЖУЛИНСЬКИЙ.
На мене сильне враження справила поїздка Канадою та США в 1989 році, під час якої Іван Дзюба, Ігор Римарук, Раїса Іванченко та я мали чисельні зустрічі з українськими громадами. Саме там побачив перші пам’ятники жертвам Голодомору 1932—1933 років. Тоді ж і познайомився з Джеймсом Мейсом, який, до речі, відразу звернувся з проханням посприяти приїхати в Україну. Усі ті зустрічі спонукали замислитися над тим, як оживити пам’ять про цю трагедію на Батьківщині. Я жив у будинку, в якому також мешкали Лідія Коваленко і Володимир Маняк. Часто бував у них вдома, де вони показували сотні листівок-спогадів, які надходили від очевидців того лихоліття або їхніх родичів. І коли Джеймс приїхав у Київ, передусім завів його до Володимира. І тут доля розпорядилася так, що в жовтні 1992-го мене призначили віце-прем’єром із гуманітарних питань.
Отож, маючи вагому підтримку вітчизняної інтелігенції та українців за кордоном, виступив із ініціативою вшанувати 60-ті роковини жертв Голодомору. Коли Леонід Кравчук підписав проект указу президента, був створений оргкомітет, який я очолив. Також створювалися оргкомітети у кожній області. Ми давали доручення відновити місця поховання жертв Голодомору і означити їх хрестами. Фактично, це вперше на державному рівні вшановували пам’ять безневинно загиблих під час голоду 1932—1933 років.
— А чим ви керувалися у виборі місця для встановлення пам’ятника? До речі, проводився конкурс макетів пам’ятних знаків?
— У нас було обмаль часу! Майже всім членам оргкомітету сподобався проект Василя Перевальського — мати із розп’ятим на грудях дитятком, обрамлена хрестом... Він видався дуже символічним. По суті, в Україні тоді ще не було таких пам’ятних знаків. Хіба що цього ж, 1993-го, за сприяння Бориса Олійника відкрили один — Дзвін пам’яті — біля Мгарського монастиря на Полтавщині. Як зараз згадую: було дуже холодно, похмуро й незатишно. А Джеймс Мейс був у світлому плащі. Як біла ворона серед усіх нас. Він стояв із стиснутими зубами і болісно переживав подію. Вдарив дзвін — один із тих багатьох менших дзвонів, що були навколо великого. Дзвін вдарив у саме серце кожного з нас.
А щодо вибору місця... Ми не були певні, що колись Михайлівський Золотоверхий монастир відбудують, проте усвідомлювали, що це — святе й енергетично сильне місце. Крім того, поруч МЗС. Передбачали, що закордонні делегації могли б вкладати квіти до пам’ятного знака і таким чином ширилася б інформація світом про геноцид українців.
— Миколо Григоровичу, яка у цьому була роль Джеймса Мейса?
— Джеймс був одним із моїх заступників по оргкомітету. Він працював дуже самовіддано. Ретельно опрацьовував сценарій. Вшанування тривало три дні. Уявіть, приїхали тисячі українців із закордону у цей складний час економічної скрути в Україні! А ще тисячі — з усіх областей. Багатотисячна піша хода, яку очолило керівництво держави і духовенство, після молебню рушила до пам’ятного знаку, де стояв військовий караул. Пам’ятний знак освітили всі (!) конфесії.
Заслуга Джеймса Мейса у відкритті цього пам’ятного знака — унікальна. Він вважав цю подію — початком нашого звільнення. А після звільнення, зазвичай, приходять глибоке осмислення пережитого та потреба пам’ятати й жити.
