Євангелісти розповідають, що у страсний четвер вночі, після Таємної вечері, до Гефсиманського саду «прийшов Юда, один із Дванадцяти (апостолів), а з ним люду багато ... з мечами та киями, із смолоскипами, ліхтарями та зброєю.» Апостол Юда сказав стражникам: «Кого я поцілую, то Він (Ісус із Назарета) — беріть Його... !» А потім підійшов до Ісуса й сказав: «Радій (грецьке «Будь здоров»), Вчителю!» І поцілував Його. Ісус же відповів: «Чого, друже, прийшов ти?» Відповіді не було — Ісуса схопили, зв’язали і повели на суд неправедний, на смерть.
У Джотто (ХIV ст.), одного з великих італійських художників, є картина «Поцілунок Юди» — багатофігурна сцена в Гефсиманському саду. На передньому плані двоє — Ісус і Юда; навколо них — фізично відчутна тиша. Юда обнімає Вчителя; їхні погляди схрестилися, як два мечі, обличчя зближаються. На одному — шляхетному, спокійно-суворому, трохи поблажливому, не помітно жодної ознаки подиву чи докори. Тільки пильна увага, бажання знайти щось на обличчі (чи в глибинах душі?) іншого. А той, інший, несе свій поцілунок на безформних устах і затято, попри закони людської натури, дивиться прямо в очі людини, яку в цю саму мить, цілуючи й обнімаючи, зраджує. На обличчі апостола-зрадника малюється зухвала цікавість: «Ну і що? Що ти мені зробиш?», адже, як пише євангеліст, «Сатана увійшов у Юду».
Протягом тривалого часу мене непокоїло певне протиріччя, пов’язане з поцілунком Юди Каріота. Йдеться про те, що на час своєї смерті Ісус був, згідно з Євангеліями, вельми відомою у країні особистістю — він постійно спілкувався з жителями Палестини, бував у Єрусалимському храмі, на його проповіді збиралися тисячі людей. А за кілька днів до страсного четверга під час в’їзду до Єрусалиму Ісуса зустрічали натовпи людей. Вони «стелили одежу свою по дорозі, а інші стелили дорогою зелень, накошену на полях. А ті, що йшли перед Ним і позаду, вигукували: «Осанна!» («Спаси нас, Господи») Виникає запитання — чи для того, щоб впізнати Ісуса, дійсно необхідним був знак-поцілунок одного з апостолів? Цей поцілунок здається не тільки збитковим, але й якимось ірреальним, як наче він лежить в іншій площині дійсності й наведений тут тільки для того, щоб акцентувати нашу увагу на чомусь вельми важливому.
Під час арешту та суду над Ісусом відбулося не одне, а два відступництва — Юди Каріота та ще — народу єрусалимського, який у неділю вітав Ісуса криками «Осанна», а у п’ятницю волав: «Розіпни Його». Те останнє, однак, було всього-на-всього віроломством вуличного натовпу, завжди легковажного й мінливого, зрадою аперсональною, якою розумні люди довго не переймаються. Зовсім інша справа — відступництво свого, учня, соратника, друга, члена маленької громади із дванадцяти перших апостолів, обраних Ісусом Христом. Протягом довгих і багатих подіями трьох років вони разом ходили по землі Палестини, ночували десь на межі пустелі, під зоряним небом, ділили між собою кусень хліба, сидячи біля вогнища і прислухаючись до ричань диких звірів. Юда в числі перших почув слова Нагорної проповіді, був свідком чудесних зцілень, сам Ісус тлумачив йому притчі. А потім взяв і — зрадив.
Може якраз заради того, щоб заклеймити у віках цей найгірший із можливих видів відступництва, і згадується у розповідях євангелістів той, як наче збитковий, поцілунок Юди — символ зрадженої близькості, знехтуваної дружби, відкидання всього, що нерозривно пов’язувало.
Св. Матвій розповідає, що Іуда, взнавши про засудження Ісуса на смерть, розкаявся і, повернувши первосвященикам 30 срібняків, повісився. Таку долю обирають собі далеко не всі зрадники. Люди якось звикають жити з відчуттям провини, запихають її в далекий глухий куток своєї душі, замикають на важкий замок. Зрада, однак, роз’їдає душу, як іржа — залізо, і одна невірність, звичайно, тягне за собою інші.
