Qui tacuit, cum loqui debuit et potuit, consentire videtur.
Хто промовчав, коли міг і мав говорити, той вважається згодним.
Те, що медовий місяць в українсько-російських відносинах довго не продовжиться, було очевидним. Проблеми почалися так швидко, що не встигло висохнути чорнило під Харківськими угодами. І нічого цей процес зупинити не могло. Чим частіше наші Президент та прем’єр зустрічалися зі своїми російськими колегами, тим більше підводних каменів виходило на поверхню. Таке враження, що московські й київські зустрічі, а також всілякі саміти і наради служили колекціонуванню труднощів, а ніяк не їхньому вирішенню.
Перший «подарунок» із Москви отримали з найуразливішої теми — газу. Володимир Путін у досить жорсткій формі заявив, що ніякого зниження вартості блакитного палива немає й не буде. Микола Азаров присягався на ток-шоу, що доб’ється прийнятної ціни. Де вона? Адже рік закінчується і з 1 січня рахунок піде за формулою з урахуванням збільшеної ціни на нафту. Зрозуміло, що особисто Микола Янович на АЗС свої автомобілі не заправляє, не прем’єрська це справа, тому, можливо, і не знає, що цінники на них прийшли в рух, а з ними й вартість газу для населення. Радість для нього яка. Описати неможливо.
Якби протиріччя з Москвою стосувалися лише газу. Куди не кинь, усюди клин. Посмішки, розмови, а за ними нічого. Цікаво, гадали, що в Першопрестольній задовольняться розмовами про братерство й викрутасами міністра Табачника на теми історії. Як би не так. Ось у цій самій гуманітарній сфері, в історії, влада й отримала дзвінкий ляпас. Від самого російського прем’єра, причому в публічній і найпринизливішій формі. Величезна кількість російських телеглядачів за традицією прилипає до екранів і дивиться відповіді на запитання національного лідера. Відповідно й резонанс від його висловлювань вийшов чималий і тим більше образливий.
Путін відкрито заявив, що Велику Вітчизняну війну виграла Росія і сповна могла обійтися без України та інших республік СРСР. «Ми все одно б перемогли, бо ми країна переможців... І більше того, під тим, що я сказав, є чітка підоснова. Якщо ми подивимося на статистику часів Другої світової війни, то з’ясується, що найбільших втрат у Великій Вітчизняній війні зазнала саме РРФСР — понад 70% втрат. Це означає, що війна виграна, не хочу нікого ображати, але переважно за рахунок ресурсів людських і індустріальних ресурсів Російської Федерації. Це історичний факт, це все в документах є».
Адже ніхто й не оскаржує роль Росії, її народу та економічного потенціалу в перемозі. Але лукаві цифри наводить російський прем’єр. Як рахувати втрати, наприклад, людські. Якщо питомо відносно чисельності населення, то Україна зазнала набагато більші, ніж Росія. Якщо брати абсолютні цифри, то, звісно, Росія. Але є й інші чинники. А без бакинської нафти як рухалися б танки й літали літаки? Адже в Татарії нафту почали видобувати лише наприкінці війни і у відносно невеликих кількостях. Без узбецької бавовни з чого виробляти вибухові речовини і з чого шити шинелі й гімнастерки? Без казахстанського молібдену, ванадію та свинцю неможливо отримувати високолеговану сталь. І це теж є в статистичних документах, якщо російському прем’єрові так хочеться на них посилатися. На війні дрібниць не буває. Програв же король війну через те, що в кузні не було цвяха.
Стратегічне значення Києва було настільки велике, що Гітлер призупинив наступ на Москву й повернув танки Гудеріана й армію Вейхса на південь. Не від хорошого життя вимушений був так діяти фюрер, оскільки розумів, що залишати в тилу своїх військ, які наступають на Москву, Київ, що обороняється, смертельно небезпечно. Ось і виходить, що тактична пауза в німецькому наступі на радянську столицю через необхідність узяття Києва привела вермахт до стратегічної поразки в грудні 1941 — квітні 1942 рр. Любителі альтернативної історії, а до них слід зарахувати й російського прем’єра, можуть порозмірковувати на теми: а якби... Внесок усіх народів у перемогу був величезним, не зважаючи на їхню нечисленність чи численність. Ось знаменитій комісії з фальсифікації історії і слід би висловитися щодо наведення Володимиром Путіним пропагандистської тіні на історичні події.
При всьому нальоті історичності зауваження російського прем’єра все-таки було обернене не в минуле, а в сьогодення і якоюсь мірою в майбутнє.
Внутрішньополітичний аспект абсолютно зрозумілий. Цей вислів тісно пов’язується з іншими заявами. Відразу після прямої лінії ведучий програми «Вести в субботу» на каналі «Россия» Сергій Брильов запитав Путіна про думську кампанію 2011 року і отримав відповідь: «Тут теж поки що рано говорити, але в цілому я, особливо в сьогоднішній якості, цього не виключаю». Вірнопідданська вдячність полилася рікою Амазонкою. Виконуючий обов’язки секретаря президії генеральної ради партії «Єдина Росія» Сергій Неверов відразу ж приніс клятву вірності вождеві: «Те, що він не унеможливлює для себе очолити списки партії на виборах у Держдуму, безумовно, висока оцінка і велика довіра, яку ми маємо виправдовувати». Нічого не нагадує з нашого минулого?
Здавалося б, який тут зв’язок? Найпряміший. Вождь вирішує всі питання. У тому числі й історичні. Сталін займався мовознавством, був великим ученим. Чим лідер партії «Єдина Росія» гірший? Мовознавство в нинішніх умовах наука точна, використовує математичні методи. Тут сильно не розгонишся, формулами й теоремами потрібно вільно оперувати, тож проблема. А ось в історії можна почуватися досить вільно. І говорити все що надумається. І народові потрафити прославлянням славного минулого, адже іншого за душею у російської влади нічого не немає. А якщо при цьому принизити сусідів, то як же від цього відмовитися. Такий собі передвиборний піар і демонстрація сильного лідера на чолі списку партії влади. А народ дуже нудьгує саме за таким.
І ще один чинник. Після переговорів із латвійським президентом Валдісом Затлерсом на спільній прес-конференції Дмитро Медведєв заявив: «Є такі історичні теми, що завжди будуть дуже складними. І якщо довкола них починати якесь рясне заполітизовування, швидше за все, це припинить нормальний дружній діалог і викликатиме взаємні образи й неприязнь». За його словами, це стосується не лише відносин Росії з Латвією, але і з низкою інших держав. Треба розуміти, і з Україною.
Принципова різниця в підходах очевидна. Тоді як російський президент хоча б на словах, а десь і справами, намагається зняти зайве заполітизовування в настільки складних і чутливих питаннях, його формальний підлеглий діє прямо протилежним чином. Таке враження, що спеціально главі російської держави створюють проблеми. Хай вирішує, а ми свою темну передвиборну справу робитимемо. З цього погляду заяву про роль Росії у війні слід розглядати як посилення протистояння в московських коридорах влади, яке все більше виходить у публічну площину.
Зовнішньополітичний вектор заяви Путіна отримав продовження в розмірковуваннях про необхідність тіснішої взаємодії колишніх республік СРСР. На перший погляд нічого нового, а насправді в цьому багатошаровому пирогу вміщена пряма загроза, хоча Україна прямо й не названа.
По-перше, в Москві вже давно наростає роздратування непоступливістю української влади в інтеграційних і економічних питаннях. Дещо вирішується, але з такою роботою, що шкурка вичинки не варта. Якщо конкурс з приватизації «Укртелекому» не виграє російська МТС, а в цьому вже є деякі сумніви, то дії у відповідь не змусять на себе чекати. Цікаво, які мирські справи вирішував патріарх Кирило на зустрічі з українським прем’єром. Якщо вже Російська православна церква бере на себе тягар лобізму, то майбутні українсько-російські відносини все більше покриваються синім туманом.
По-друге. Візит Віктора Януковича в бельгійську столицю і дані там обіцянки викликали погано приховуване роздратування в Москві подібною самодіяльністю. А заяви нашого Президента щодо Румунії та Придністров’я, обіцянка активнішої політики в цьому стратегічно важливому регіоні. Кремлю це ніяк не могло сподобатися. Більше того, в трикутнику Москва — Київ — Кишинів діє закон збереження. Якщо роль України підвищується, то неважко здогадатися, чия знижуватиметься. Як із цим може погодитися російське керівництво?
По-третє. Українсько-грузинські переговори, про які повідомив віце-прем’єр, міністр з питань євроатлантичної інтеграції Георгій Барамідзе в інтерв’ю журналу «Експерт» також не додали теплоти у відносинах з Москвою. Пом’якшення напруженості між Грузією та Росією на користь Медведєва, а Путіну це зовсім не потрібно. Не та в Києва дипломатична вага, аби зіграти роль посередника у вирішенні цього складного конфлікту. Та й будь-які контакти Грузії та України викликають у наших північних сусідів, м’яко кажучи, печію. Зовсім недавно в московських газетах знову почали писати про постачання української зброї до Грузії. Випадковим таке не буває. Пропагандистську міну заготовили на кращі часи.
По Януковичу завданий інформаційний удар, що поставив його в дуже скрутне становище. Країну, її ветеранів публічно принизили, хоча й супроводжували це лицемірним зауваженням, що «це зовсім не зменшує того значення, яке зіграли у спільній перемозі республіки колишнього Радянського Союзу». І що тепер робити українській владі? Як реагувати? Можна погодитися й послатися на наведену статистику. Не здивуємося, якщо Табачник нічтоже сумняшеся так і зробить. Але від цього сам факт приниження не зменшиться.
Можна виступити із запереченнями і показати реальну роль України у війні. Щось підказує, що сміливості в нашої влади на це не вистачить. Тим паче що вона перебуває в стані крайньої розгубленості. Не чекали такого після Харкова. Адже вшанували сусіда щодо Чорноморського флоту, за що ж така немилість?
Є третій варіант. Мовчати, ніби нічого не сталося. Що й робить наша влада. Якщо вона обрала цей шлях, то тоді діє наведена формула римського права. Значить згодні? Тоді чекайте ще й не таких «подарунків» за нагоди і без неї. Прогнулися в Харкові — ось і отримали. Час уже розгинатися починати, аби не довелося дуже скоро й другу щоку підставляти...
ДО РЕЧI
У Міністерстві закордонних справ України вважають особистою думку прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна про те, що Росія отримала б перемогу у Великій Вітчизняній війні й без України. Про це вчора на брифінгу сказав директор Департаменту інформаційної політики МЗС України Олег Волошин. «Ми не дискутуємо з Володимиром Путіним, тому що в нас немає підстав вважати, що те, що ним було сказано, є елементом державної політики»,— сказав він. Волошин звернув увагу на те, що в жодному офіційному документі та в заявах російських політиків не ставився під сумнів внесок українського народу в перемогу у Великій Вітчизняній війні. «Тому ми вважали для себе зайвим на офіційному рівні від імені держави реагувати на розмірковування», — додав він. Волошин нагадав, що позиція України полягає в тому, що перемога у Великій Вітчизняній війні є перемогою всіх без винятку народів Радянського Союзу.
