Коли на початку поточного року з’явилися повідомлення, що переговори про звільнення з полону капрала ізраїльської армії Гілада Шаліта поновилися за посередництва Єгипту, багатьом здавалося, що результату вони не дадуть.
Рух ХАМАС вимагав в обмін на свободу для капрала випустити в першу чергу лідера воєнізованого крила ФАТХ Маруана Баргуті, генерального секретаря Народного фронту Ахмеда Саадата і лідерів воєнізованого угрупування ХАМАС: Аббаса Ас-Саїда і Ібрагима Хаммада. У Тель-Авіві і чути не хотіли про звільнення згаданих лідерів. За таких обставин розмовляти, власне, не було про що. Жодна із сторін не йшла на поступки. Ізраїль не міг цього зробити через внутрішньополітичні причини, ХАМАС — через неприйняття якої-небудь операції з боку головного спонсора руху Ірану і його союзника Сирії. Скільки б тривала така ситуація і полон Гілада Шаліта сказати важко, та грянула «арабська весна», події в Лівії, Ємені, Бахрейні і, найголовніше, в Сирії. За півроку все, що зовсім недавно здавалося непорушним, на очах перетворювалося на хисткий пісок. У прямому і переносному сенсі.
І вчора ізраїльського капрала Гілада Шаліта було передано представникам Ізраїлю, про що офіційно повідомила влада країни. Передача полоненого відбувалась у кілька етапів. Спочатку його привезли на КПП Рафах, на кордон Сектора Газа і Єгипту. Там представники ХАМАСу передали Шаліта єгипетській стороні. Після цього єгиптяни, як і передбачалось домовленостями, передали Шаліта ізраїльській стороні. Далі на вертольоті його було доставлено на військову базу Телль-Ноф, де його зустріли батьки і прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху. Водночас палестинських ув’язнених (а їх, нагадаємо, 1027 осіб) було передано палестинській стороні.
Для Ізраїлю звільнення Шаліта було справою не лише політичною, а й принциповою. У ЦАХАЛ діє правило: якщо потрапив у полон, то найважливіше —зберегти життя і здоров’я. Це вимога статуту, військовослужбовцеві дозволяється розповідати все, що він знає, не потрібно зберігати аніяких таємниць. Усі вони не варті людського життя. Тому там готові обмінювати полонених на неабияку кількість терористів. Це для лідерів ХАМАС, Хізбалли і подібних організацій людина нічого не варта. У демократичному суспільстві все інакше. Лише через відео, яке стало доказом, що Шаліт живий і здоровий, Ізраїль два роки тому випустив з в’язниць понад 20 терористів. Тому полонених не покидають, а ведуть боротьбу за їх звільнення, якщо потрібно, то роками.
Так сталося і з Шалітом, який провів у полоні близько шести років (з 2006 року). На відео, де військовика зафіксували під час першого після звільнення шестихвилинного інтерв’ю, він виглядає дуже виснаженою й психологічно нестійкою людиною.
Та все ж в Ізраїлі не всі згодні з обміном. Справа не в кількості, коли одного міняють на тисячу. «Я не можу не радіти порятунку нашого солдата, але це одночасно і гіркий для нас день. Звільняючи вбивць, Ізраїль буквально заохочує їх до подальших терактів і викрадань», — заявила порталу IzRus депутат Юлія Шамалова-Берковіч (партія Кадіма). Такої ж думки дотримувався до недавнього часу і прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху. Проте йому довелося її змінити. Чому? Про це — нижче.
А тут варто акцентувати увагу ось на чому. Так чи інакше, з боку Ізраїлю це рішення — вчинок. За часів real politik вчинки з боку держави — річ малопопулярна. Тим паче такі, які на чільне місце ставлять цінність людського життя. Коли заради одного капрала держава йде на істотні жертви, такій державі не доводиться зайвий раз доводити, що вона — демократична, й на божевільних бюджетах на своє так зване просування в світі можна заощадити. Але коли країна створює виключно негативні інформаційні приводи (так, як це останніми роками відбувається з Україною), то що, власне, їй просувати? Політичних в’язнів? Повсюдні протести громадян? Прогнилу й корумповану систему? У такому разі хоч скільки рекламних буклетів друкуй, скільки роликів знімай, скільки повторюй на словах «демократія та свобода», а країна й ставлення до неї не зміняться. Потрібні — вчинки!
«Гуманізм дорого коштує, — констатує у своїй статті для «Огонька» ізраїльтянин Володимир Бейдер і змальовує атмосферу в суспільстві, яке зустрічало капрала: «Увечері, щойно пролунала радісна звістка, до намету протесту в резиденції прем’єр-міністра в Єрусалимі, де батьки солдата провели в пікеті півтора останні роки, почалося паломництво, — їхали з усього Ізраїлю. Уранці в продуктовій лавці під моїм будинком я бачив, як незнайомі люди вітають один одного: хлопчик повернеться додому».
Для нашого простору історія Шаліта — з розряду повчальних. Адже людське життя в Україні, яка на рівні парадигми свого розвитку багато в чому залишається осколком СРСР, практично знецінене. Це одночасно й обтяжливий історичний спадок (з яким ми не можемо впоратися, й навіть усвідомити його суспільство зараз не в змозі), й наслідок створеної вже за часів незалежності кланово-олігархічної системи.
З другого боку, як показали останні події, українське керівництво цілком байдуже ставиться до такого поняття як репутація держави. І це, до речі, теж річ характерна для пострадянських просторів. Репутації не існує — є лише авторитет.
Чому ж Натаньяху змінив своє ставлення до питання обміну Шаліта на палестинських терористів? Соціальна напруженість в Ізраїлі змусила прем’єра шукати можливості для відволікання громадської уваги. Звільнення полоненого явно можна віднести до успіхів, а до переможців ставлення інше, не таке вибагливе. Крім того, як пише газета Haaretz, керівник Служби загальної безпеки (ШАБАК) Йорам Коен однозначно виступив за укладення договору з ХАМАС, оскільки повторна перевірка довела, що можливості звільнити Гілада Шаліта шляхом військової операції немає. Цю позицію розділяли також глава розвідки Моссад Тамір Пардо, начальник генерального штабу Бені Ганц і міністр оборони Ехуд Барак, якому вдалося переконати прем’єр-міністра в правильності такого рішення. Керівники спецслужб виходили з того, що умови для переговорів з ХАМАС в недалекому майбутньому можуть стати менш сприятливими, і наявне «вікно можливостей» скоро може зачинитися.
Останній аргумент означав сукупність зовнішніх причин. По-перше, значно змінився стан ХАМАС в секторі Газа. Хоча політичне керівництво, що знаходиться в Дамаску під цупким наглядом сирійських спецслужб, і наполягало на жорстких умовах обміну, практики влади в секторі і в першу чергу прем’єр Ханія вимушені зважати на реалії. Операція ізраїльської армії «Литий свинець» наочно показала, що в ХАМАС немає військової можливості протистояти ЦАХАЛ. Повторення в якомусь вигляді подібної операції загрожувало не тільки військовою, а й політичною катастрофою. Тому доводити справу до розриву було дуже небезпечно.
По-друге. Після звернення в ООН про визнання незалежності Палестини, зросла популярність Махмуда Аббаса, відповідно, в мінус його конкурентам з Гази. І з цим треба було щось робити.
По-третє. Становище сирійського президента Асада похитнулося, і це змушує Ханія серйозно задуматися про нових покровителів. Підтримка Дамаска зменшується з кожним днем. Тамошньому президентові нині не до ХАМАС. На Іран сподівання умовні. Навіть грошей від Тегерана стало надходити значно менше, а нічим іншим звідти просто не можуть допомогти, окрім слів і заклинань. Залишитися наодинці з Ізраїлем і йти на загострення — таких навіть серед ватажків терору немає. Вони особи вельми прагматичні. Ймовірно, відбудеться рокіровка у бік Катара і Саудівської Аравії, в якійсь мірі, Єгипту, а там займають стриманішу позицію щодо Заходу й Ізраїлю.
По-четверте. На звільненні Шаліта наполягали не лише в Каїрі, а й в Анкарі. Президент Ізраїлю Шимон Перес відзначив: «Не зважаючи на протиріччя, турки залишили все осторонь і віддали перевагу гуманності над політикою. Прем’єр-міністр Туреччини Ердоган доручив своїм спецслужбам співробітничати зі всіма залученими сторонами, і доклав немало зусиль особисто». Причини, через які Анкара активно сприяла досягненню угоди між Ізраїлем і ХАМАС, вимагають окремого розгляду. Ясне одне — відносини між турецькою і ізраїльською столицями дещо потеплішали. І це теж повинні були враховувати лідери терористів. До речі, в останню мить до зусиль щодо звільнення Шаліта підключився і сирійський президент. Навряд чи йому це допоможе, а ось Тегеран може неабияк розсердити. Зовнішній тиск змусив лідерів ХАМАС в Газі не наполягати на звільненні своїх лідерів, згаданих вище. Для глави політбюро організації Халеда Машааля, який до останнього чинив опір обміну саме під цим приводом, це безперечна поразка і, можливо, матиме політичні наслідки.
Таким чином, від операції один за тисячу виграють всі. Щоправда, кожен по-своєму і не всі однаково. Можливо, знайдуться і ті, хто програв.
