Нещодавні гучні заяви з приводу «неправильного» розуміння українцями власної історії, зроблені російськими політиками першого ешелону, змушують уважніше придивитися до їхніх аргументів
Ці діячі вважають головною основою для свого грубого втручання в суто внутрішні справи сусідньої держави наявність так званої спільної історії.
На жаль, ніякого подальшого пояснення змісту поняття «спільна» стосовно історії вищеназвані особи, а також увесь сонм кремлівських істориків, аналітиків і політиків не дають. Зрозумілим є лише політичний меседж: українці не мають права самостійно оцінювати події свого минулого, бо це минуле їм не належить, принаймні не лише їм належить. Тобто українці нібито володіють власною історією на «паях» ще з кимсь, і кожного разу, висловлюючись з такого приводу, повинні питати згоди співвласників. А кожне твердження в підручниках української історії потрібно узгоджувати з тими, хто також на історію, звану «спільною», претендує. Такі «погоджувальні» тенденції в українському істеблішменті існували за часів гуманітарного віце-прем’єрства відомих осіб, але геть зникли після приходу до влади «помаранчевих», що слід визнати одним із небагатьох їхніх реальних досягнень.
При ближчому розгляді виявляється, що «спільна» історія — поняття надзвичайно широке і внаслідок цього втрачає якесь прагматичне значення. Майже всі народи Західної Європи чимало сторіч перебували спочатку в складі Римської імперії, а потім — так званої Священної Римської імперії германської нації. Але чомусь на цій підставі столиця нинішньої Італії не диктує іспанцям, як їм викладати обставини свого минулого. Чехія чимало століть перебувала в складі Австрійської імперії, але нині не чути окриків з Відня на предмет трактування чехами їхнього життя під скіпетром австрійських монархів.
Британія до 1947 р. мала «спільну» історію з Індією, а Франція до початку 60-х років ХХ ст. — з Алжиром. Але ні Британія, ні Франція не диктують колишнім колоніям, як їм розуміти свою історію. Можливо, тому, що давно не планують повертати їх під своє управління? Москва також мала «спільну» (дуже навіть спільну!) історію з Угорщиною в 1956 р. і з Чехословакією в 1968-му... Може, і в цих країнах щось неправильно тлумачать і потрібно їх поправити з високої будівлі на Смоленській площі?
І якщо вже «спільна» історія дає право Росії повчати Україну, то, можливо, ця ж сама «спільна» історія дає аналогічне право Україні? От, наприклад, нещодавно за «найвеличнішим розпорядженням» у Москві відбулося перепоховання праху найлютішого ворога Радянської влади, імперського шовініста генерала Антона Денікіна. У нинішній Російській Федерації він є героєм. А Україну спитали? Адже Денікін залив кров’ю південь України, що й викликало масове народне повстання під приводом Нестора Махна. А денікінський генерал Слащєв заставив шибеницями весь Крим. Але нічого, Росія зі своєю історією, яка в подібних ситуаціях раптом перестає бути спільною з будь з ким, розбирається сама, нікого не питаючи й нікого не слухаючи. Крім Денікіна, не менш урочисто, з державною помпою було перепоховано прах реакційного філософа Івана Ільїна, якому навіть його товариш по білій еміграції Роман Гуль докоряв підлабузництвом перед Адольфом Гітлером і печерним антисемітизмом. Тут також обійшлися без чужих думок і порад. А Володимир Путін особисто відкривав на будівлі ФСБ на Луб’янці меморіальну дошку на честь Ю.В. Андропова, того самого Андропова, який створював психіатричні катівні для дисидентів і за часів головування якого в КДБ відбувалися жорстокі погроми української інтелігенції. Зрозуміло, тут також обійшлися без жодних Україн та Естоній.
Але головні громи й блискавки кидалися московськими «зевсами» в той, хоч все ще неспішний і суперечливий, процес, що набирає силу в Україні — процес державного визнання тих організацій і осіб, які боролися за так несимпатичну «зевсам» незалежність нашої країни. Втім, реакція колишньої метрополії зрозуміла. Більш того, вона близька до реакції багатьох інших метрополій. Навряд чи Джордж Вашингтон тривалий час викликав симпатії британської корони. Навряд чи ті, кого в Латинській Америці шанобливо називають Libertadores — Визволителі (Болівар, Сан-Мартін, Ідальго, Сукре, Міранда й інші), викликали великі симпатії в Мадриді протягом багатьох років. А Україну від перебування в складі Росії/СРСР відділяє лише 17 років. Звичайно ж, особливо дратують ревнителів «спільної» історії такі «спільні» (?) організації, як ОУН і УПА.
Саме вони часто служили своєрідним політичним «громовідводом» для всіх, кому незалежність України була як кістка в горлі. Публічно виступати проти суверенітету України — це ніби не зовсім добре, можуть не зрозуміти, а от проти тих, хто за цю саму незалежність і суверенітет воювали — дуже навіть зручно було. Мовляв, я навіть зовсім не проти України, я тільки проти українських націоналістів. Це дуже нагадує ситуацію СРСР часів «шестиденної війни» на Близькому Сході, коли всі радянські антисеміти раптом перетворилися на «палких борців» проти сіонізму.
Невизнання ОУН-УПА було дуже вигідним для тих, хто плекав мрії про повернення України до «лона», оскільки таке невизнання найбільш послідовної національно-державницької сили кидало тінь на суверенітет країни, викликало сумніви в легітимності української незалежності. Дійсно, чи можна вважати законною ту незалежність, боротьба за яку є незаконною і злочинною? Крім того, визнання ОУН-УПА — це дуже серйозний крок, який остаточно підриває всі надії теоретиків стратегії «обмеженого суверенітету» України, суверенітету, виключно в рамках, дозволених «головними держателями спільної історії». Її агенти намагаються нам довести, що в українському національно-визвольному русі було щось ганебне, щось гідне замовчання та приховування, а це компрометує українську державність як таку.
От чому вже більш ніж 60 років громадяться міфи про «звірства» ОУН-УПА проти місцевого населення, хоча подібні твердження не витримують критики з позицій історії та логіки.
Видатний теоретик і практик партизанської війни Ернесто Гевара (Че) довів, що жодна партизанська війна не є можливою без масової підтримки місцевого населення. Чи підтримуватиме населення тих, хто його тероризує? Риторичне запитання, тим більше в умовах окупованої Західної України, де були представлені протилежні політичні сили й військові формування... Че Гевара довів правильність своєї основної тези, що називається, «від протилежного». Коли його партизанський загін 1966—1967 рр.., не підтриманий місцевим населенням, виявився ізольованим у сельві Болівії, повстанці були оточені та розгромлені урядовими військами досить швидко. А українські повстанці проти наймогутнішого тоталітарного режиму ХХ сторіччя протрималися більше, ніж 10 років... Так і сьогодні переважна більшість населення Західної України ставиться до ОУН-УПА з симпатією, для них ці люди були й залишаються «нашими хлопцями».
А всі докори на їх адресу породжують сакраментальне питання: «А судді хто?» Ті, хто співчуває сталінському режиму та його спецслужбам? Але не їм звинувачувати кось в жорстокості... «Гуманісти» знайшлися... Дуже цікаво, кого наші російські «вчителі» захищають, а кого засуджують в «спільній» історії. От, наприклад, неабияке роздратування у сусідів викликало вшановування в Івано-Франківську ветерана УПА Мирослава Симчича, сотня якого завдала поразки каральним частинам дивізії НКВС, тієї самої, яка депортувала кримськотатарський народ і горців Кавказу.
Тобто, об’єктивно наші опоненти захищають тих, хто здійснював злочини проти мирного населення України й інших колишніх радянських республік і автономій, і проклинають тих, хто рятував свій народ від репресій і боровся за незалежність своєї країни. Ситуація тут саме така.
А заяви з нападками на діячів українського національно-визвольного руху свідчать про ту глибоку внутрішню спорідненість нинішньої російської еліти зі сталінською репресивно- каральною системою, яку вона сьогодні так гостро і емоційно переживає, обрушуючись на противників сталінської диктатури. Це означає, що російський правлячий прошарок є політичним і ідеологічним спадкоємцем більшовистського тоталітаризму, усього найбільш реакційного в російській історії.
Сталінізм як дух і мислення, як базис для оцінки історичних фактів і сьогодні володіє умами тих, хто вершить долі Росії.
Подвійні стандарти в оцінці російського (радянського) й українського минулого особливо яскраво проявляються в звинуваченнях ОУН-УПА в співпраці з нацистською Німеччиною. Однак цілковито ігнорується той факт, що УПА не була союзником вермахту, а Червона армія в період з 1939-го по 1941 р. була, причому і де-факто, і де-юре.
УПА не проводила спільних парадів із нацистським вермахтом, а Червона армія це робила. Збереглися радянські кінофотодокументи 1939 р., що демонструють такий парад у Бресті, де разом марширували німецькі й радянські солдати, а парад приймали: з німецької сторони — генерал Гудеріан, а з радянської — комбриг Кривошеїн. Аналогічні акції Червоної армії і вермахту відбулися також у Ковелі й Пінську.
Німеччина у період війни на Заході отримала величезну підтримку від СРСР стратегічними матеріалами, сировиною, пальним та ін. Розгром Польщі також був справою рук двох армій та двох країн. На одній з фотографій того часу був зображений тоді ще генерал-майор Чуйков (майбутній маршал та герой Сталінграда) в оточенні офіцерів вермахту, коли уточнював iз німцями на карті загальні дії проти поляків. Пікантна деталь: робив він це, сидячи під великим портретом Й.В. Сталіна. Та й сам В.М. Молотов, виступаючи на сесії Верховної Ради СРСР, розставив усі крапки над «і», заявивши незабаром після подій, що описуються: «Під спільними ударами німецьких та радянських військ звалилася Польща, потворне дітище Версальського мирного договору». У архіві німецького МЗС збереглися вітальні телеграми Молотова з нагоди взяття вермахтом Варшави й Парижа. Радянський ВМФ провів по Північному морському шляху з Атлантики до Тихого океану нацистський рейдер «Комет», який дуже успішно топив там британські судна. Британія на цей час поодинці вела війну з нацизмом. А товариш Сталін у Кремлі з нагоди приїзду рейхсміністра Ріббентропа проголошував тости на честь Гітлера та Гіммлера, якого він називав «гарантом порядку у Німеччині». 2007 року у №11 «Морського збірника» (офіційний орган ВМФ Російської Федерації) з’явилася стаття С. Ковальова «Базис Норд. Миф или реальность?» Відразу ж скажу, що російський автор переконливо доводить — реальність. Уже з перших днів жовтня 1939 року німецький військово-морський флот користувався таємними базами постачання в бухті на захід від Мурманська. За цю секретну базу нацистського флоту на Кольському півострові СРСР отримав від Німеччини військово- технічну допомогу. На цій базі німецькі судна ховалися від британських кораблів, там німецькі судна й ремонтували радянські робітники. На узбережжі бухти Нерпіччя почалося велике будівництво, створювалася база «кригсмарине», німецьких ВМС. База проіснувала до вересня 1940 року, коли командуючий ВМС Німеччини гросс-адмірал Еріх Редер подякував радянській стороні за можливість її використання та приступив до її згортання.
Деякі російські представники у Києві, не обтяжуючи себе дипломатичними умовностями, обрушуються на діячів українського визвольного руху, називаючи їх «нацистськими посіпаками». Але чому ж вони не називають нацистськими посіпаками Сталіна, Молотова, Берію, Жданова, Жукова, Маленкова, Кагановича, ВКП(б) та РККА, які були такими з 1939-го до 1941 року, а Радянський Союз був стратегічним союзником нацистської Німеччини?
Чи це не подвійні стандарти? Адже СРСР у вказаний період разом із нацистами здійснював агресії та анексії проти народів Європи. До речі, Сталін сам не тішився думкою відносно свого режиму та своїх соратників. У виданій нещодавно в Москві книзі російського військового історика Юрія Рубцова «Маршалы Сталина: от Буденного до Булганина» приводиться цікавий факт. На Ялтинській конференції президент Рузвельт, якому не представили Лаврентія Берію, спитав у Сталіна: «Хто цей пан?» Сталін серйозно відповів: «Це наш Гіммлер». І під час проведення Нюрнбергського процесу в Кремлі були стурбовані не тільки покаранням нацистських злочинців, але й іншими обставинами. Як пише російський історик, доктор історичних наук Ірина Павлова: «Відразу після війни за вказівкою Сталіна було створено спеціальний орган, який у різних документах іменувався по-різному: «урядова комісія з Нюрнберзького процесу», «урядова комісія по організації Суду в Нюрнберзі», «комісія з керівництва Нюрнберзьким процесом». У розділі цієї надсекретної комісії з функціями особливого призначення Сталін поставив Вишинського. Членами комісії були призначені: прокурор СРСР Горшенін, голова Верховного Суду СРСР Голяков, нарком юстиції СРСР Ричков, та троє найближчих сподвижників Берії, його заступники Абакумов, Кобулов, Меркулов. Головна мета комісії полягала у тому, щоб ні за яких умов не допустити публічного обговорення будь-яких аспектів радянсько-німецьких відносин, а тим більше змісту так званих секретних протоколів, які доповнюють пакт про ненапад (23 серпня 1939 р.) та Договір про дружбу (28 вересня 1939 р.). Для того, щоб забезпечити під час слідства дієвість вказівок таємної комісії, в Нюрнберг була відправлена і слідча бригада особливого призначення на чолі з одним із найлютіших берієвських катів полковником М.Т. Ліхачовим. Сталін боявся у громадській думці Європи та Америки опинитися в Нюрнберзі на одній лаві з нацистськими військовими злочинцями. А у нього були серйозні підстави для таких побоювань. Тому Сталін зробив усе, щоб не допустити на Нюрнберзькому процесі обговорення питання про роль СРСР у розв’язанні Другої світової війни. Йому це вдалося — положення переможця дозволяло диктувати умови».
Виникає питання, чому в Росії (спадкоємиці та наступниці СРСР) досі не засудили співпрацю Кремля із Гітлером 1939—1941років? Здавалося б, це більш ніж логічно для країни, яка веде так запеклу боротьбу за чистоту антифашистського мундира?
У чому ж справа? А може, вся справа у тому, що, як пише російський історик та публіцист Дмитро Хмельницький, «антифашизм визначається не просто позицією в бійці, це образ мислення, неприйняття державних режимів фашистського типу. Тобто антифашизм — це боротьба за демократію, а не навпаки. Червона армія була сталінською...». Теза про боротьбу за демократію тут відпадає вмить.
А нам прагнуть нав’язати сталінсько-брежнєвську концепцію Другої світової війни, виходячи з якої, ми й зобов’язані оцінювати історію України даного періоду. Вже більше десяти років у Російській Федерації намагаються спростувати книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), в яких розкриваються факти, які ретельно приховували в СРСР. Проводяться десятки конференцій, видаються розгромні томи, а спростування так і немає. Та й як спростувати те, що дійсно було? Наприклад, відомий Булат Окуджава, фронтовик, сказав у інтерв’ю «Літературній газеті»: «Суворова прочитав iз цікавістю... Мені важко піддати сумніву те, що ми також готувалися до загарбницького маршу, просто нас випередили, і ми вимушені були встати на захист своєї країни».
Інший радянський письменник-фронтовик, Юрій Нагібін, у романі «Світло в кінці тунелю» писав: «Стратегія наших воєначальників зводилася до наповнення німецької зброї російським м’ясом. Жуков був просто м’ясником. Звалилася під ударами англо-американських бомбовозів німецька оборонна промисловість, і німці здалися. А поки цього не трапилося, на авансцені битви народів грали двоє огидних, кривавих та вульгарних фігляри: Гітлер і Сталін. Їм підгравали на других ролях двоє завзятих політиків: Черчилль і Рузвельт. Протягом усього часу йшов якийсь огидний торг на крові, на життях тих, хто ще вцілів, ділили землі, народи, вели нові прикордонні лінії по людських серцях, і все густіше валив дим із газових душогубок. А потім виявилося, що суперечка йшла не між фашизмом та всім іншим людством, а між двома фашистськими системами. Фашизм був переможений, фашизм переміг».
Досить поглянути на ті режими, які принесли 1945 року полякам, чехам, словакам, угорцям (а могли принести й у Францію, Італію, Бельгію...), щоб багато чого зрозуміти. Але навряд чи можна дочекатися розуміння від тих, хто у підручниках, розрахованих на учителів історії, величає Сталіна... «успішним менеджером». А Голодомор України 1932—1933 рокiв — це, очевидно, найвище досягнення його «менеджменту»... Не здивуюся, якщо завтра від нас зажадають і в Україні визнати Сталіна таким. А у разі відмови знов поллються на наші голови кремлівські прокляття та обвинувачення у всіх смертних гріхах. Днями дивився російський телеканал, чи то Перший, чи то РТР (проте, вони всі там зараз однакові). Канал батожив стариків-латишів, які воювали проти Сталіна на стороні Гітлера. Так, для Латвії, розчавленої 1940 року, а потім окупованої у 1941, це був трагічний вибір між Сатаною та Дияволом. Фактично у них не було вибору. В українців такий вибір між сталінським та гітлерівським злом, свого роду «третій шлях» був: він називався ОУН-УПА. Це була боротьба за свою країну, а не за інтереси двох імперіалістичних хижаків.
Звинувачуючи нас у неправильному тлумаченні нашої історії, яку в нас вилучають, називаючи її «загальною», обвинувачі вчинили всупереч англійському прислів’ю: «Нехай не кидає камені той, хто сам живе у скляному будинку». На місці цих «любителів історичного минулого», я не став би чіпати Україну.
Достатньо пригадати, що 2005 року, виступаючи з нагоди 20-річчя «перебудови», відомий російський історик Юрій Афанасьєв зазначив, що уся російська та радянська історія сфальсифіковані на 90 відсотків. А отже, «любителям історії», які нас повчають, є чим займатися. Перед ними роботи — непочатий край. А ми в Україні самі розберемося, хто у нас герой, а хто мерзотник. Адже це священне право кожного народу — жити своїм розумом. І схоже на те, що цього права нас позбавити вже не вдасться.
