Багато говорять, яке має бути кіно. Рецептів не бракує. Щодо рецептів — не знаю, проте існують гарні приклади. У Луїса Бунюеля в його чи не найкращому фільмі «Привид свободи» є загадковий епізод. Там загалом подібних епізодів доволі, бо сама картина — захопливий ланцюжок алогічних учинків і абсурдних подій; а цей момент подається як фінал тої феєрії абсурду. Він дуже простий і водночас малодоступний для тлумачень.
Отже, за кадром — гомін, скандування розгніваного натовпу, постріли. Звукова доріжка повстання, яке нам не покажуть, порожнеча масового безладу. Свобода, нарешті, вийшла на вулиці. Її виявилося так багато, що вона зникла, візуально розівтілилася, виказавши себе через власне анархічне відлуння.
Натомість вигулькнув страус.
Голівка з круглими очима. Довга гнучка шия. Короткий дзьоб. Рвучкі рухи. Ані секунди спокою.
Страус смішний. Ба ні, не смішний — несерйозний. Можливо, його поява знижує пафос фіналу.
А прикінцева стрілянина — не наслідок, радше звуковий протуберанець того хаосу, котрий пронизує подієвий простір «Привиду свободи».
Кожний з епізодів фільму будується за подобою діалектичної тріади: теза—антитеза—синтез, насправді ж причинно-наслідкові зв’язки перекручені до невпізнання. Створюється певна початкова ситуація, як-от: у школі пропала дівчинка; чоловік з рушницею підіймається на дах хмарочоса; поліцай, сумуючи за своєю сестрою, йде вночі до її склепу. Далі — різкий злам ситуації: школярку не бачать, хоча вона тут, перед очима, стоїть посеред класу; чоловік розстрілює перехожих; префект заарештований як самозванець і збоченець. Завершення, що мало б усе пояснити, навпаки, заплутує ще дужче: дівчинку знов помічають як ні в чому не бувало, вбивцю виправдовує суд, префекта визнає другий префект, котрий посів був його місце.
І лише фінал не підлягає такому структуруванню. Тут розрив занадто явний, ніяких містків, натяків. Страус мав би стати кінцем забави згідно з описаною троїстою схемою, однак сцена уривається фінальними титрами. Ми не бачимо все тіло цієї дивної істоти і не можемо збагнути сенсу її появи. А страус не в змозі зорієнтуватися, звідки стрілянина і що коїться, як, зрештою, і ми.
Бунюель — великий митець, а, отже, найзагадковіші образи, ним створені, вимагають найпростіших пояснень.
Страус — це, звичайно, обиватель, що ховається від свободи. Ширше — це істота, яка ховається, тобто ховає голову туди, де менш небезпечно, менш лячно. З огляду на це фінальний епізод можна вважати цілком викінченим, замкненим. Проте завершується він за межами екрана.
Позаяк у кадрі — саме голова, то решта істоти — поруч із глядачем, у його, глядача, світі. Де, вочевидь, ще страшніше.
Страус, «двоноге без пір’я», котре так схоже на людину, — ірреальним чином поєднує два закадрові світи: наш, де ми дивимося на нього, як на кінозображення, і той, де стріляють.
Дві примарні реальності, поєднані одним страхом.
І те, що досі коїлося лише з персонажами на плівці, — починає насправді відбуватися і з нами, хай уже й промайнув титр «Кінець». Ми начебто вільні піти з залу у будь-яку мить, але ж там, надворі, цілком ймовірно, — постріли; можемо лишитися — але ж тут страус.
Справжнє кіно триває після того, як фільм УЖЕ скінчився.
