11 вересня 2001 політологи всього світу оцінили однозначно як переломний момент в новітній історії. Довкола США в стислі строки було створено антитерористичну коаліцію. Вплив Вашингтона за досить короткий час поширився на чимало держав і регіонів: Центральна Азія, Закавказзя, Афганістан, Пакистан. Дії Джорджа Буша у царині зовнішньої політики виявилися куди успішнішими, аніж то могли прогнозувати всі разом узяті покоління американських політологів.
23 жовтня 2003 року, коли стався теракт у Москві, аналізувало не так і багато експертів. Проте навіть поодинокі коментарі дають зрозуміти, що в найближчий час політика Росії стане більш жорсткою. І не в останню чергу — зовнішня. «Осередки тероризму будуть знищуватися, де б вони не були», — заявив Володимир Путін під час свого послання нації після звільнення заручників. Що послідує за цим? Нова антитерористична коаліція довкола Москви? Новий перерозподіл впливів у світі? Росія вже не раз доводила, що при вирішенні чеченського питання приймаються рішення, вигідні більше центральному керівництву. Так було із завершенням першої чеченської війни, коли Борису Єльцину конче потрібно було стати президентом вдруге. Так було із початком другої чеченської війни, коли до президентської влади пробивався Володимир Путін.
Ймовірно, що ера використання чеченського питання як інструмента досягнення внутрішньополітичних цілей закінчилася. Дуже ймовірно, що російські зовнішньополітичні стратеги зараз в поті чола працюють над розробкою нової досконалої концепції «знищення осередків тероризму». Причому не тільки на російських теренах. Причому «знищення терористів» може виявитися тільки прикриттям більш далекосяжних прагнень. Якщо йдеться про поширення політичного впливу, то зрозуміло, що путінське «мочити у вбиральнях» ніколи не спрацює, приміром, в країнах Західної Європи. Данія, яка нині головує в Європейському Союзі, вже дала чітко зрозуміти Москві, що диктату зі сторони в себе не допустить. Йдеться про Всесвітній чеченський конгрес, який проходить у Копенгагені попри протест Росії. «Уряд Данії — це не такий силовий уряд, який ми спостерігаємо в Росії. І це важко пояснити російському народу», — сказав із цього приводу в інтерв’ю «Ехо Москви» посол Данії у Росії Ларс Віссинг.
Інша справа з пострадянським простором. Тут Москва не забариться з тим, аби привести до «антитерористичної» присяги своїх сателітів. Рік тому Джордж Буш ставив перед світом ультиматум: «Або ви з нами, або ви з терористами». Росія сьогодні як ніколи копіює прийоми американського партнера. Про те, що у Москві збираються діяти рішуче і безоглядно, може опосередковано свідчити операція зі звільнення заручників із театрального центру. Усе було зроблено швидко і з відповідними наслідками. Інколи здається, що першочерговою метою російського оперативного штабу було не звільнення заручників, а знищення терористів (цілі нібито й пов’язані, але все ж таки різні).
Яка доля України в цій ситуації? Зовнішня політика держави переживає не найлегші часи: Вашингтон погрожує переглянути нашi відносини; питання участi українського керівництва в Празькому саміті НАТО також лишається нерозв’язаним. Поле для маневрів звужується. Чи навпаки?
КОМЕНТАРI
Сергій ТОЛСТОВ , директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень:
— Російська влада піклувалася про порятунок свого престижу, а не про порятунок людей, в той час як влада будь-якої країни повинна рятувати і те, й інше. Середньостатистична похибка врятованих, як і раніше, залишається на рівні радянського воєнного планування, що недопустимо. Ми переходимо в новий час, коли маленькі діти вже знають слово «заручник». Добре, що це не торкнулося нас, але це не означає, що подібні теракти в нашій країні неможливі. Незалежно від того, є Україна членом НАТО чи ні, соціальних, етнічних і релігійних передумов для тероризму у нас не менше, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Територіальні кордони від цих нових реалій не захищають.
Необхідне посилення контролю, спрямованого проти тероризму, посилення контролю за емігрантськими громадами і потенційно небезпечними групами. Але це можливе тільки в тому випадку, якщо розпочнеться реальна діяльність із запобігання корупції в правоохоронних органах, оскільки інакше за хабар вони пропускатимуть кого завгодно і куди завгодно.
Необхідна і боротьба проти популяризації тероризму. Двоє ненормальних американців, що розстрілюють перехожих, — це також вияв нових небезпечних тенденцій, викликаний як психічними відхиленнями самих злочинців, так і «рекламою» тероризму.
Олександр СУШКО , директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
— На жаль, у нас немає жодних підстав говорити, що дії російських силових структур були спрямовані на захист життя й здоров’я пересічних громадян. Оскільки силові структури Росії й України виросли з одного кореня, їхні проблеми також значною мірою є спільними. Це надзвичайно драматичний урок для силових структур, які і в наших умовах, і в російських умовах звикли турбуватися насамперед про престиж мундиру, про престиж тих політиків, які символізують державу.
Ми маємо засвідчити, що терористичний акт на Дубровці є наслідком війни в Чечні. На жаль, люди, які розпочали цю війну й ведуть її вже вісім років, не понесуть жодної відповідальності за свою політику. Більше того, зараз вони ще й отримають додатковий козир для продовження такої політики і навіть для ескалації війни. Жертви московської трагедії будуть не останніми й не передостанніми. Якщо Росія піде по цьому шляху, її чекає фактично доля Ізраїлю. Росія має бути готова до терору смертників-шахідів на вулицях міст. Політика, яка вважається відповідною інтересам російської держави чи російської номенклатури, в даному випадку абсолютно не відповідає інтересам пересічних російських громадян, які стануть жертвами цієї політики, а її ініціатори лише зміцнять свої позиції. Це дуже серйозний урок для тих в Україні, хто виступає за силові розв’язання різного роду конфліктів. Також це урок для тих, хто виступає за надмірне політичне зближення з Росією.
Українська держава не веде такої політики стосовно своїх мусульманських меншин, як Росія, й відповідно, ісламський фундаменталізм в Україні не став критичним явищем. Тому тут прямих взаємозв’язків я не бачу. Головні уроки, що мають бути винесені Україною з московської трагедії, полягають у площині взаємовідносин влади й суспільства та у визнанні цінностi людського життя, яке має бути фундаментальним для держави.
Георгій КРЮЧКОВ , голова парламентського комітету з питань національної безпеки й оборони України:
— Російська трагедія переконливо показує нам, що слід позбутися нашої розхлябаності, розпущеності та безтурботності. Це у нас спостерігається в багатьох місцях, і за цим потрібно дуже пильно стежити. Я хотів би висловити глибоке співчуття тим, хто постраждав. Напевно, нам потрібно всім бути обачнішими і не розгойдувати човен, у якому ми знаходимося.
Вадим КАРАСЬОВ , політолог:
— Події в Московському театральному центрі на Дубровці — це третя криза із заручниками після Будьоновського і Первомайського в середині 90-х років. У цій кризі російська влада, на відміну від попередньої, не демонструвала розгубленості. Майже в унісон діяли Кремль, парламент, ЗМІ, силовики тощо. Це може свідчити про те, що в цій кризі діяла вже нова російська еліта, і терористи зустріли в особі силовиків, спецназу, різного роду спецслужб, реакції російського населення нову російську державність. Цією кризою, способами її вирішення і особливо дією вищих державних еліт продемонстровано, що в Росії закінчено політичний еволюційний цикл кінця 80-х — початку 2000 років. По суті, це вже інша Росія, і Україні доведеться тепер мати справу саме з нею. У зв’язку з цим я підкреслив би, що багато в чому нова російська державність, ідентичність і стиль політики її нових еліт складається на основі тих чи інших рішень чеченської кризи. І така негативна ідентифікація державності несе в собі як потенціал прогресивних, так і тягар негативних тенденцій. Наприклад, свого часу для рішення алжирської кризи французьким лідером генералом де Голлем було засновано П’яту французьку республіку, яка демонструє свою ефективність уже більше 40 років.
Тут дуже важливий сигнал українському розколотому правлячому класу, розколотим елітам, оскільки в розколотому і суперечливому становищі дуже важко реагувати на ті виклики, які кидає не тільки сучасний світ, а й, зокрема, російсько-українські відносини.
Ще один момент пов’язаний із тим, що в Росії хоч державні політичні еліти і консолідовані, проте «збоку» залишаються перспективи громадянського суспільства, права громадян, залишається відкритим питання російської демократії. Але можливо, що ця витіснена на периферію тема — плата за спокій у новому світі нових небезпек, коли громадянські суспільства все більше стають схожими на «суспільства цивільної оборони», як в США, Ізраїлі — тепер і в Росії.
Проте після такого завершення кризи із заручниками, у тому числі, і з втратою життів сотень людей, російська держава буде зміцнюватися. І процес консолідації влади буде продовжено. Бо в цьому випадку російська влада продемонструвала правило будь-якої влади: «влада примушує підкоряться собі, коли кожен переконаний, що влада — це влада».
І останній момент — реакція президента Росії, його участь у цій кризі, коли всі нитки антитерористичної операції сходилися до путінського штабу, означатиме те, що путінський «контракт із нацією», напівофіційно сформульований ще в 1999 році, буде доповнено і посилено антитерористичним мандатом. І у зв’язку з цим можливо, що в новому світі, у світі терору-антитерору, безмежно зростає роль політичних і державних лідерів. У цьому плані путінський контракт із нацією, який лежить в основі конструкції всієї російської влади, відрізняється від тих механізмів конструювання влади, які характерні для України. Україна ближче до пакту еліт чи угрупувань у владі, аніж до контракту лідера і нації. Можливо, що пакт еліт при більшій демократичності, консенсусних варіантах розвитку, діалогових форм із точки зору демократії набагато краще. Але можливе і те, що в жорсткому світі нових небезпек необхідно буде вирішувати проблему українського лідерства і нового українського лідера, який би вийшов за коло елітних установок та домовленостей і зміг би консолідувати націю на більш історично-масштабних засадах, аніж домовленості фінансово-промислових угрупувань.
