НОВІ ВИКЛИКИ ЧАСУ
Якщо ви щось не побачили здалеку, а виявили у сьогоденні, то вже пізно. Впевненість громадян у завтрашньому дні та стабільність у державі — це питання розуміння елітою країни перспективи наявності державної стратегії у країні. Не сформулювавши базисних, системоутворюючих та зрозумілих для населення підходів, рухатися вперед — безумство. Вибори — не самоціль. Це — «всенародне волевиявлення». Але вони загострюють розуміння значною кількістю наших співвітчизників того безперечного факту, що просуватися «навпомацки», «навмання» — авантюра. Нічого путнього з цього не вийде. Важко шукати чорну кішку глухою ніччю в темній кімнаті — особливо якщо її там немає!
Однак питання не в тому, щоб іти, нехай навіть у ногу. А в тому, куди йти. Ми, українські соціал-демократи, вважаємо, що настав час запропонувати українському суспільству ідеологічно осмислений шлях. І ми готові це зробити. При цьому ми рішуче не погоджуємося з тими, хто вважає, що зараз не час говорити про теорії. Якраз нині саме час! Можна з абсолютною переконаністю заявити: брати участь у політичному житті країни, безумовно, можна і без теорії. Але стати головною політичною силою, авторитетною серед широких верств населення, без ідейно-теоретичної основи неможливо.
Можна, звичайно, деякий час присипляти слухачів сентенціями про «маленьких українців» тощо. Але згодом неминуче виникне запитання: ну і що далі? Тому ми переконані: приходить час політичних партій із цілком визначеними ідеологічними доктринами. Наріжний камінь нашої доктрини — ідеї соціал-демократії. Її ідейно-теоретичну переконливість перевірено на міцність історією та практикою. Як надійний і переконливий орієнтир ми обрали успішний досвід суспільних перетворень європейської соціал-демократії.
І нехай ті, хто, як і ми, можуть вказати шлях, запропонують свій. Ми не претендуємо на «єдино вірне вчення». Більш того, ми дійсно зацікавлені в опонентах, бо переконані: тільки у діалозі політичних сил, у конкуренції ідей — гарантія ефективного розвитку.
Ми готові запропонувати співгромадянам проект створення нового суспільства. Ми хочемо знайти те, що змогло б об’єднати більшість населення країни. Іншими словами, необхідне щось на зразок «загальнонаціонального суботника», але не на один день.
МИ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ СВІТОВІ ПРОБЛЕМИ ЯК СВОЇ, А СВОЇ — ЯК СВІТОВІ
Постійно товкмачити про «інтеграцію в Європу» мало. Необхідно наповнити цю формулу гранично прозорим змістом. Чого ми хочемо від Європи? Безвізового в’їзду? Заміни гривні на євро? Ні, ми хочемо вчитися. Використати той досвід, якого набула європейська цивілізація за час, поки ми були зайняті небезпечними соціальними експериментами.
Чому ми повинні констатувати власну меншовартість замість того, щоб довести зворотне? Не світу довести, а самим собі!
То що ж стане предметом наших турбот і уваги? Якими будуть національні інтереси України в новому столітті? Спробуємо запропонувати деякі напрями...
По-перше, в умовах воцаріння нової світової політики, де боротьба йде вже не тільки за території чи природні ресурси, але й за культурні цінності та правила, ми повинні поставити запитання про наші культурні стереотипи, про нашу культурну нішу у світі, про нову міжнародну політику України.
По-друге, треба усвідомити, що не існує товарів і послуг окремо від культури держави. Досить подивитися голлівудські фільми та зайти до «Макдональдсу», щоб це зрозуміти. Наші товари і послуги повинні нести нашу культуру, мати наш культурний код — тільки так можна протистояти іншим культурам, зайняти свою культурну нішу у світі та за великим рахунком виграти у конкурентній боротьбі.
Третє — проблема зростання, захоплення ініціативи та лідерства у слов’янському регіоні. Це проблема знаходження нашою елітою нової системи державного управління, нових організаційних і проектних знань, а також здатності нашої країни освоювати мультикультурні тенденції у слов’янському просторі.
Четверте — внутрішні проблеми, типові для всіх країн на початку ХХI століття: здоров’я нації, боротьба з бідністю, зайнятість та професійний ріст, етнічні протиріччя, соціальні трансформації чи економічні реформи.
П’яте — радикальний прорив у сфері освіти, передачі нових знань. Розпочата реформа системи освіти поки зачепила тільки вершину айсберга, але не дісталася глибин. Треба змінювати всю систему освіти, щоб вона відповідала новим викликам часу, і робити це слід негайно.
Для України питання довгострокової гарантії стабільності розвитку — головний виклик. Точно так само, як забезпечення лідерства серед партій — виклик для нашої партії. Для мене це питання одного порядку.
ПРИВОДНИЙ ПАС ЧИ ГВИНТИК
Ми — еліта бідної держави. Але визнати це — не означає змиритися. Сьогодні найважливішим питанням для політичної еліти є її позиція, масштаб її самовизначення.
Хто робив політику вчора, хто робить її сьогодні і хто робитиме її завтра? Перший ешелон — це дисиденти. Другий ешелон — номенклатура, яка зуміла змінити політичну орієнтацію та запропонувати свої послуги професіоналів. Третій ешелон — люди із бізнесу.
Нині ми маємо політичне середовище, де присутні всі три ешелони. Яким буде четвертий? Очевидно, це політичне середовище повинне породити нову хвилю професійних політиків, які поєднують у собі ідеали та пристрасть перших, професіоналізм других та заповзятливість третіх. Мало того, потрібна принципово нова організація роботи, і у першу чергу партійної. Тому конкуренція партій — це, по суті, конкуренція еліт, а партійний простір — єдино можливе середовище для створення умов відкритої і чесної політичної конкуренції еліт.
У соціальних науках є такі поняття, як «втома еліт» та «зміна еліт». Наприкінці ХХ століття окреслився дуже цікавий процес, відомий під назвою «оксамитової революції», — процес безкровної зміни однієї еліти на іншу за згоди самої еліти і підтримки з боку суспільства. Однак не варто забувати, що для згоди еліти і підтримки суспільства потрібні титанічні зусилля не просто окремих політичних партій, а суспільства загалом.
Надзвичайно важливо сформувати зараз в Україні середовище наступу на майбутнє. Ми повинні разом зруйнувати стереотип песимістичних очікувань, адже безліч людей переконані, що час видатних проривних проектів в Україні минув, що всі великі завдання вирішуватимуться де завгодно, тільки не в нашій країні.
Треба розмежувати вживання обережних заходів та апокаліпсичні настрої — нам постійно доведеться лавірувати між цими двома підходами. Ми повинні рухатися від крайнощів і спробувати поєднати ці два підходи: поєднати можливості короткострокового планування з баченням довгострокових перспектив.
ПЕРЕОЦІНКА ВЛАДИ
Вставши на шлях реформ і зміни системи державного управління, ми як партія повинні насамперед змінити своє ставлення до влади. Традиційно партія формулює свою мету як боротьба за владу. Але який це має сенс, якщо владі сьогодні не довіряють? Якщо ми хочемо бути партією нового типу, нам слід вчитися і не боятися працювати на конфліктних «зрізах» суспільства, витягувати з людей назовні їхні невдоволення ситуацією і відкрито обговорювати його причини. Це єдиний відомий історії спосіб уникнути безладдя і перенести соціальні конфлікти у русло обопільних узгоджень, здійснюючи соціальні зміни еволюційним шляхом, а не через революцію.
Навіть у випадку, коли більшість членів політичного ядра партії опиниться при владі, партія повинна зберігати свою мобільність і незалежність.
ВІД НАТОВПУ ДО ГРОМАДСЬКОСТІ
Одним із найважливіших питань є визначення соціальної бази партії. Політологи і соціологи називають соціальною базою соціал-демократів середній клас. І цей середній клас в Україні є — це власники малого бізнесу, кваліфіковані фахівці та менеджери середнього і великого бізнесу. Середній клас України може стати серйозною силою. Завдання еліти — допомогти цим соціальним групам осмислити себе як середній клас.
Не ототожнюючись із владою, партія повинна публічно обговорювати чинні та створювані владою норми і послідовно добиватися зміни норм і правил у тих місцях, де вони суперечать інтересам нашої соціальної бази. І не страшно, якщо середній клас сам не задекларував свої інтереси. Ми повинні допомогти йому в цьому, можливо, змоделювати ці інтереси в публічних дискусіях.
Наше завдання — розширювати не тільки кількісний склад партії, але й ту частину суспільства, яка довіряє нам, розуміє нас, може віддати за нас голоси на виборах, тим більше, що у нас є для цього можливості.
Багато партій сьогодні не готові працювати у конфліктному середовищі. Однак, за моїм переконанням, партія повинна йти «вниз», допомагати соціальним групам усвідомлювати і формулювати їхні інтереси, бути організатором і засобом спілкування в суспільстві. Французький соціолог Патрик Шампань називає це становленням громадськості з натовпу.
Політика, яку нині здійснюють партії, соціально безадресна. Шахтарі ж не розуміють, що, вимагаючи в уряду щороку грошей та отримуючи їх, вони ці гроші забирають не в уряду, а у вчителів, у пенсіонерів. Це згубний для суспільства шлях. Якщо з нього не зійти, то одного разу партії, влада і навіть держава стануть не потрібними. Необхідно, щоб шахтарі й вчителі домовлялися, діяли спільно. І переможе та партія, яка зуміє встановити згоду між різними соціальними групами.
ПОЛІТИЧНА ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ТА ЕКОНОМІЧНА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ
Соціал-демократичний принцип у новому його прочитанні чеським вченим у галузі соціальної антропології Ернестом Геллнером звучить як необхідність економічної децентралізації у суспільстві при збереженні політичної централізації контролю за великими економічними суб’єктами чи суб’єктами, які намагаються вести бізнес із державою.
Сьогодні у розвинених країнах робляться спроби законодавчого обмеження свободи маневру для закулісних ділків, які намагаються відрізати який-небудь шматок державного пирога для отримання приватного прибутку. Тому політична централізація означає такий спосіб політичного контролю партій та інших громадських інститутів за державою, за якого кожен економічний суб’єкт опиняється у ситуації соціальної відповідальності, як тільки він виходить на рівень загальнонаціонального виробництва або намагається укласти угоду з державою. Ми не можемо нейтрально ставитися до ринку, ринок повинен бути регульованим.
При цьому головним завданням соціал-демократів на нинішньому етапі буде забезпечення стабільності економічного законодавства, розробка чітких, прозорих і економічно стимулюючих до розвитку законів. Ядро цього законодавства — невідкладна податкова реформа, зменшення тиску на виробника, стимулювання підприємництва, економічної активності населення.
ЧИ МОЖЛИВА ПАРТІЯ НОВОГО ТИПУ?
Форми організації та зміст діяльності більшості партій неадекватні нинішній ситуації. Це пояснює такі часті партійні розколи — як відкриті, так і латентні. Сьогодні більшість українських політичних партій і об’єднань страждають на організаційно-діяльнісну недостатність: їх можна порівняти з людьми, які ведуть нездоровий спосіб життя та мають сумнівну спадковість. Їхній вибір простий: або здатися, або змінити спосіб життя, якщо, звісно, не пізно.
Для еліт вибір партії чи фракції сьогодні не є результатом політичного самовизначення. Цей вибір — вимушена необхідність і часто визначається або приєднаністю до певних комерційних відносин, чи просто хвилинною вигодою. Проте процес створення партій, які спираються на корпоративну структуру суспільства, ставить питання про легалізацію прихованої структури суспільства, що дозволить відкрито відстоювати економічні інтереси різних груп та зробить процес лобіювання публічним.
Ми ще маємо зрозуміти, в якій мірі ми володіємо технологією концентрації навколо нас інших політичних сил, чим ми можемо зацікавити інші політичні сили. Ми повинні перевести ситуацію відносин з іншими політичними силами з конкуренції у співпрацю.
Головним запитанням для проектувальників партії нового типу повинне стати запитання, яке я спробую сформулювати так: чим відрізняється правильна програма від неправильної, і чи досить партійної програми для успішної роботи партії?
На даний момент партії не є головним суб’єктом політики в Україні. Еліта України ще не мала позитивного досвіду розробки і реалізації програм партійного будівництва. А якщо у партій немає сил спрограмувати самих себе, власну діяльність, то що вже казати про такий, куди більш складний об’єкт управління, як держава. У результаті сьогодні жодна політична сила поки що не може сказати, що вона керує складним процесом змін, який переживає країна.
Політична програма будь-якої партії повинна бути перетворена на набір тез-повідомлень, кожну з яких повинні поставити на обговорення у громадянському суспільстві, уточнити чи виправити у процесі публічних дискусій. І тільки після цього можна починати процес перетворення програмних тез у реальні законодавчі та виконавчі рішення. Спробувати рівномірно розподілити тягар відповідальності на всіх співгромадян — отже, отримати від них карт-бланш на здійснення рішучих і кардинальних змін. Змін, які були б вписаними до загальносвітових тенденцій, а не були б черговою вимученою доповіддю до чергової дати.
ПОЛІТИЧНЕ КЕРІВНИЦТВО: ЛІДЕР АБО ЧИНОВНИК
Традицією нашої країни є перевага чиновника над лідером. Лідер висуває принципово нові ініціативи, вимагає їхнього просування та схвалення у суспільстві, потім виступає організатором їхнього здійснення. Якщо чинна система заважає його ініціативі, він змінює систему. Однак багато наших нинішніх лідерів піднімаються сходинками посадових сходів і роблять кар’єру, виконуючи чужі накази. Це люди-посади, як називає їх американський політолог Річард Нойштадт у своїй книжці «Президентська влада і нинішні президенти». Звідси дефіцит ініціатив у державі, відсутність політичної волі для здійснення змін і рішучості у відстоюванні своєї позиції перед обличчям громадськості.
Аналізуючи нинішні дискусії про необхідність поста президента в Україні, мимоволі приходиш до висновку, що завдання президентської влади розуміють вельми спрощено — тільки як гаранта виконання Конституції і законів держави. Тим часом на всьому просторі східного блоку перемогла у тому чи іншому вигляді модель президентської республіки, запозичена зі Сполучених Штатів Америки. Головною рисою цієї системи є аж ніяк не конституційні гарантії: хоч це і важливо, але для цього у нас є Конституційний Суд. Головне завдання інституту президентства в Україні — ініціатива. Саме президент повинен надавати довгострокову перспективу у вигляді конкретних політичних ініціатив. Президентська влада — це умова рухливості нашого суспільства, застава його швидкої зміни згідно з викликами, що виникають. Президент — політик-лідер, а не чиновник.
Ми повинні привносити культуру політичного лідерства до органів державної влади, а не дозволяти їй бюрократизувати партію, як це сталося у НДП.
РЕГІОНАЛЬНІ ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ — НОВИЙ СПОСІБ РОБИТИ ПОЛІТИКУ
Ми ставимо запитання про появу нової генерації регіональних політиків. Вважається, що регіональні лідери є елітою другого рівня. Наша діяльність повинна спрямовуватися на те, щоб регіональні лідери стали лідерами державного рівня. Це не означає, що регіональні лідери повинні переїхати до Києва. Навпаки, нам треба створити таку ситуацію, щоб, залишаючись у регіонах, вони були на очах, впливали на прийняття державних рішень. Їхня діяльність повинна бути відомою і значущою для всієї країни. Саме ми як партія повинні стати інституційною гарантією процесу комунікації регіональних еліт, висунення нових лідерів у державну політику. Ця ідея детально викладена у роботах американського політолога Роберта Патнема, і, на мою думку, вона якнайсвоєчасніша.
ЯКІ КАДРИ НАМ ПОТРІБНІ?
Тема майбутнього — головна на сьогодні — нерозривно пов’язана з проблемою підготовки людей, які керуватимуть країною, формуватимуть і реалізовуватимуть уявлення про наше майбутнє. Раніше, у СРСР, функцію підготовки управлінців вищого та середнього рівня виконували партійні органи. Думаю, так повинно бути і нині. Саме наша партія повинна стати кузнею найбільш сильних управлінців-професіоналів.
Партії потрібні соціальні й управлінські знання. До речі, це камінь у город інтелектуалів: я не бачу пропозицій такого знання.
Партія повинна турбуватися про свій інтелектуальний рівень. На мій погляд, член партії повинен бути змістовним лідером у колі свого спілкування. Відповідно держава повинна залучати членів нашої, як і будь- якої іншої партії, не тому, що вони члени СДПУ(О), а тому, що вони професіонали.
Крім того, партія повинна стати лідером у визначенні й організації обговорення актуальних тем і проблем в економіці та у політиці країни. Ось деякі головні, на мій погляд, теми: образ майбутнього країни, державний бюджет, зовнішня політика, регіональна політика, освіта.
Вирішивши кадрову проблему в партії, ми не вирішимо кадрову проблему в країні. Точно так само, вирішивши проблему нових технологій управління в партії, ми не вирішимо проблему нової системи управління в країні. Тому формування власної політики у сфері освіти має стати стратегічним завданням на найближчі роки. Я бачу це як єдиний процес — і для країни, і для партії.
Ми повинні знати, що лідерство партії випробовується часом... Ми повинні бути готовими до випробування успіхом та невдачами...
