Початок на 1-й стор.
Ризикнемо передбачити, що Віктору Януковичу, як і більшості наших політиків, патріарх Московський потрібний не як духовний наставник, а просто як такий собі атрибут, як доказ вірності й сакрального освячення ідеологічного курсу донецької команди. Інша справа — необхідність самого Януковича для Кирила. Останній прекрасно усвідомлює, що доля ідеї «руського світу» вирішується в Україні. Як і будь-який російський політик сучасного неоімперського духу, Кирило максимально нервово ставиться до української «особості». Його заяви чітко говорять про претензію якщо не на всеслов’янську, то вже точно на східнослов’янську соборність, і свідчать про нарочиту ворожість західній системі цінностей і неприйнятті європейського курсу як такого. Імперський чиновник вищого рангу, людина з хваткою жорсткого управлінця, послідовний і сильний ідеолог, він чітко розуміє свою місію — зігнути «розкольників» в Україні у «баранячий ріг» і збудувати, за підсумками свого понтифікату, «руський світ» із центром у Москві. Будь-які противники цього курсу — або заблукалі душі, або зашкарублі єретики. Третього не дано. Позиція абсолютно середньовічна, але гранично логічна у тій великій і вартій свічок грі, яку веде нинішня Росія. Врешті-решт, іншої «надідеології», нової аргументації імперського начала, ніхто у нинішній Росії не запропонував. Ніхто, окрім Кирила.
З появою концепції «руського світу» порожнеча, що утворилася після краху радянської ідеології, виявилася, нарешті, заповненою. Незалежно від того, наскільки Медведєв і Путін палають бажанням зробити доктрину Кирила офіційною ідеологією РФ, вони максимально до неї прихильні. І якщо у Кремлі не особливо квапляться із упровадженням доктрини в офіційну риторику, то це лише внаслідок боротьби за авторитет усередині тамтешніх верхів: ні Медведєв, ні Путін, ні Сурков не визнають, що взяли на озброєння ідеологію, вигадану не ними, а церковною особою. Таке визнання, і тим паче упровадження цієї ідеології як стратегічного курсу влади, небувало підійме і без того потужний авторитет Кирила. А робити з нього другого Никона російська влада не збирається. При цьому, повторимося, саму ідею вони цілком підтримують. Особливо на українському напрямі, який залишається стратегічним у взаєминах із країнами СНД.
Найбільш радикальними апологетами неоімперських устремлінь Москви, які втілюються, серед інших зусиль, у заявах і діяльності патріарха Кирила, висловлюються відверті антиукраїнські пасажі. До таких належить, наприклад, голова напряму фінансованих Москвою украй русофільських організацій — «Асоціації православних експертів» і «Відділу Криму і України Інституту країн СНД» Кирило Фролов. За словами Фролова, патріарх у ході цього візиту відвідає «навіть не Малоросію», а саме «новий руський край». Заяву Фролова можна було б вважати непотрібним епатажем, якби він сам не позиціонував себе членом команди патріарха. З боку канцелярії Святійшого спростувань інсинуацій цього «радикал-православного» діяча не було. Проте напередодні та в ході візиту Кирила в українське суспільство було кинуто посилання, явно розраховані на максимальну ув’язку політичних і духовних ідей Московського патріарха. Найекстравагантнішою, безумовно, стала думка про створення на базі Києво-Печерської лаври «православного Ватикану». Її озвучила ще одна «говоряча голова» ультра-москвофільського напряму — голова партії «Русь» Денис Шевчук.
«КИРИЛИЦЯ» ДЛЯ УКРАЇНИ
По суті, суму поглядів патріарха Кирила може бути зведено до наступного набору ідей.
Перше. Російська православна церква незмінно претендує на статус центру православ’я і готова повернути у своє лоно «розкольників» лише на умовах покаяння.
Друге. Територія країн колишнього СРСР — законна канонічна територія Московського патріархату. Будь-яка спроба автокефалії, тобто самоврядності у церковних справах, автоматично прирівнюється до розколу. Єдина помісна церква в Україні — це церква Московського патріархату. Іншої не існує й бути не може.
Третє. Лише Російська православна церква є «охоронцем чистоти віри». Інший погляд на її роль і місію — недомисел або помилка.
Четверте. «Національних ухилів» у сповіданні й організації православної віри бути не може. Така позиція нічим не відрізняється від минулої позиції католицької церкви, що в середні віки посилено боролася з протестантизмом, гусизмом та іншими «ухилізмами». Кирило, схоже, бере від практики католицизму лише те, що йому вигідно.
П’яте. Росія, Україна і Білорусь зобов’язані стати ядром нового «руського світу». Це об’єднання носитиме подвійний характер — як політичного союзу, так і союзу країн, об’єднаних загальною духовною традицією. Слід максимально постулювати і просувати ідеї однокорінного походження, і головне — подальшого спільного розвитку трьох східнослов’янських держав. Всякі прояви іншого курсу, зокрема, на Європу, слід дезавуювати як згубну помилку і «залікувати» активною проповіддю проти «світу матеріальних цінностей», яким слід уявляти Захід. Права людини — взагалі ліберальна химера. Достеменним може бути лише розуміння цінностей, що пояснюється Російською православною церквою Московського патріархату.
Шосте. Об’єднуючою силою «руського світу» мусить стати саме Російська православна церква — як структура, наднаціональна за формою.
Цитата від Кирила: «Для українців хочу підкреслити, що руський світ не означає «російський». Тим паче, це не світ Російської Федерації. Це той самий світ, який вийшов із нашої загальної купелі — Київської купелі хрещення. Це той самий світ, який існує на рівні віри, інтелекту, духовності й культури. Від того, що хтось заперечує цей світ, нічого не міняється: цей світ існує, це об’єктивна реальність». І, аби остаточно осоромити ворогів московської віри, головний церковний ієрарх імперії додає: «Мені видається, ті, хто заперечує існування руського світу, мусять заперечувати і хрещення Русі».
Очевидною метою патріарха Кирила є реінтеграція України у сферу інтересів і впливу Росії. Активне повернення РФ у політичне й економічне поле України доповнюється тепер духовною експансією, яка для прибічників УПЦ МП є «відновленням віри», а для противників — реалізацією імперських амбіцій у релігійній сфері.
Ментально-ціннісний розкол України слугує причиною й живильним ѓрунтом для постійних сумнівів, спекуляцій і провокацій на тему вектора її розвитку і самоідентифікації у світовій спільноті. Релігійний розкол тому набуває рис розколу ідеологічного, протиставляючи поняття національної церкви принципу церковної єдиноначальності, зіштовхуючи принципи свободи вибору і підпорядкування встановленому порядку. Оскільки патріарх Кирило однозначно займає одну сторону цього конфлікту, він, навіть якби не мав такого бажання, стає політичною фігурою. Обслуговування Кирилом інтересів російського духовного і ціннісного експансіонізму не дозволяє говорити про нього як про прибічника компромісної лінії у спілкуванні з представниками інших православних конфесій.
У ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ
Особливістю всесвітньої православної церкви є саме відсутність єдиноначальності як принципу адміністративної та духовної влади, теоретична й практична можливість самоврядності для кожної національної церкви в рамках загального православного світу. Московський патріарх, незважаючи на кормління арифметично найбільшої кількості пастви, проте не є першим серед рівних йому патріархів де-юре — вище за нього стоїть Вселенський патріарх з резиденцією в Стамбулі (Константинополі), та й інші патріархи — Антиохійський та Александрійський — також вшановувалися як «старші» (виходячи з часу створення християнських общин у цих регіонах світу). До цього додається можливість автокефалії, тобто адміністративної автономії майже всіх національних церков — як у державах з домінуючим православним віросповіданням (Сербія, Румунія, Греція, Македонія, Болгарія), так і в державах, де є великі православні общини (таких прикладів безліч — від Прибалтики до Японії). І, за винятком держав, що виникли на руїнах СРСР, усі ці автокефальні церкви підпорядковуються саме Патріархові Константинопольському.
Тому будь-яка спроба перейти під інший верховний «дах» — притому такий же православний, та ще й такий, що має титул «першої серед рівних», — викликає в Москві напади ідеосенкразії. В Україні «розкольники» ще й дарували главі своєї церкви титул патріарха. Це пряма образа для Москви. Хоча Кирило чудово знає, що такий титул для глав національних автокефальних церков — історична традиція, й, наприклад, Москва не заперечує проти такого ж титулу в глав Сербської або Румунської православних церков. Воно й зрозуміло: Балкани в Москві давно визнаються безумовною вотчиною Константинополя, тоді як Україна розглядається як законна територія московського впливу. (Згідно з даними Державного комітету України у справах національностей і релігій, на початок 2010 року в Україні УПЦ Київського патріархату налічувала 4281 парафію, що об’єднані в 32 єпархії. Кількість парафіян — близько 14 мільйонів осіб. У УПЦ Московського патріархату — 9,5 млн.)
У випадку з Україною прагнення створити національну церкву ніяк не можна назвати плодом подій 1991-го або навіть 1918 року. Київський патріархат безперервно існує з часів Київської Русі, тоді як Московська митрополія відокремилася від Київської, тобто вийшла з підпорядкування Константинополю, лише в грудні 1448 року. І лише 1589 р., із встановленням у Московському царстві інституту патріаршества, вона була визнана Константинополем. Відтоді почався процес зворотної експансії — нова патріархія, спираючись на військову потужність Московського царства, почала експлуатувати ідею «Третього Риму», й ключовою ланкою в реалізації цих амбіцій практично одразу стала Україна. Після Переяславських угод і фактичного переходу Києва під московський політичний і військовий контроль почався безупинний тиск на адміністративну, мовну й культурну самостійність української митрополії. 1684 р. Московська патріархія звернулася до Константинополя з вимогою підпорядкувати їй материнську метрополію — Київську, але отримала відмову. Зате через два роки Константинополь усе-таки погодився підпорядкувати Київ Москві. Тодішній Вселенський патріарх Діонісій виявився неабияким сріблолюбом — для поповнення казни, що збідніла за турецького панування, він прийняв від московитів «пропозицію, від якої неможливо відмовитися». Натиснув на Діонісія й султан, який не хотів сваритися з Москвою й вплутуватися в нову війну за українські території. І хоча через рік Діонісія позбавили сану за цю та інші подібні провини, Вселенська патріархія так офіційно й не скасувала рішення про підпорядкування Київської митрополії Москві. Хоча відтоді Константинопольські патріархи неодноразово висловлювали засудження акту 1686 р. (востаннє таке рішення прозвучало 1924 р. під час дарування автокефалії православній церкви в Польщі); з погляду Константинополя, Україна в церковному плані підпорядкована Росії, й це дозволяє останній посилатися на законність своїх домагань.
Причини двоїстого ставлення Константинополя до свого ж таки власного рішення зрозумілі: Вселенським патріархам бракує сміливості, й вони не мають бажання сваритися з Росією як із найзначущою православною країною в світі. Досі жодному Вселенському патріархові не стало мужності скасувати горезвісний акт більш як 300-річної давнини. Хоча такої можливості в майбутньому не можна виключати.
Московські ж ієрархи, отримавши потрібне для себе рішення, з кінця XVII століття почали з кожним роком дедалі бесцеремонніше поводитися як господарі в українських церковних справах. До кінця існування Російської імперії православна церква на українській території однозначно перетворилася на знаряддя державного централізму й великоросійського культурного шовінізму. Не дивно, що під час національної революції 1917—1920 рр. з’явилася Українська автокефальна православна церква. Наступні події, коли більшовики репресували під одну гребінку всіх церковних діячів, незалежно від національної й канонічної самоідентифікації, все одно не об’єднали «централізаторів» з «автономістами». Прибічники незалежної української церкви зберігали вірність цій ідеї в діаспорі, була спроба відродження національно орієнтованої церкви в роки нацистської окупації, але щойно настав час для церковного відродження — початок 1990-х знову ознаменувався черговим церковним розколом.
Амбіції й особиста неприязнь цілого ряду церковних ієрархів призвели до того, що централізованій УПЦ МП, яку підтримують потужні фінансові й пропагандистські апарати російської (а тепер і української) світської влади, протистоїть декілька, хоч і досить сильних, але все-таки не дружніх у своїх відносинах конфесій, кожна з яких плекає суто свої амбіції. «Національні за формою, православні за змістом», ці конфесії неначе змовилися ілюструвати гнівно-зневажливі енцикліки Москви про «розкольників». Дві найпотужніші церковні ієрархії національного спрямування — УПЦ КП і УАПЦ, не кажучи вже про декілька дрібніших ієрархій, що відкололися від УАПЦ, не можуть порозумітися. І це другий, після «непоборної» позиції Московського патріархату, чинник, що заважає створенню єдиної помісної церкви в Україні. Не виключено, що нестримні амбіції деяких українських церковних діячів, які поливають один одного брудом, свідомо підтримуються й навіть підживлюються Москвою. Розбрат у стані ворога для останньої — свята (хоч яким похмурим каламбуром це виглядає) справа.
СИЛА — В ЄДНАННІ
Ми бачимо, що нинішній візит патріарха Кирила є водночас пастирським (інспекцією настроїв пастви й стимуляцією цих настроїв у потрібному Москві дусі) й політичним. Одне другому в діяльності церковної особи такого рангу не суперечить. Тим паче з амбіціями Кирила, котрий відкрито проголошує ідеї, які важко назвати суто духовними. Ідея «руського світу», по своїй суті політична. Тлумачення ним історії, так само як і засудження відмінних від московського бачення історичних оцінок, — очевидні. Вторгнення патріарха у сферу світської ідеології — очевидне не менше. Зважаючи на енергію, бадьорість і фінансові можливості Кирила, слід зрозуміти: ідея «руського світу» для нього — не теоретична вправа, а конкретна мета, за яку найуспішніший менеджер в історії РПЦ боротиметься. І нинішня українська влада готова сприяти йому. Адже позиція Віктора Януковича щодо того, яку церкву він вважає єдино істинною (а головне — потрібною йому особисто), відома.
Тим часом, примирення або щонайменше єдність думок і дій національно орієнтованих українських православних церков, якби вони виступили із загальною позицією проти експансіоністських амбіцій Московської патріархії, могли б змусити останню не так відверто тиснути на нашу церковну автономію, на власні погляди на історію, культуру й політику. Порятунок від послідовної й жорсткої церковної експансії Московського патріархату щодо України — лише в об’єднанні й опорі — подвижницькому, ненасильницькому й тривалому — неоімперським планам Москви.
Держава, яка не змогла розбудувати й відстояти національну церкву, не може вважатися повноцінною, такою, що відбулася. Проблеми досі вдавалося, з гріхом пополам, мікшувати, але зараз Москва почала надто вже явну ідеологічну кампанію з чіткими цілями. Ми не можемо й не повинні залишити її без відповіді. Навіть ті, хто вважає себе атеїстами. Інакше й вільнодумство в Україні вже дуже-дуже скоро буде поставлене в незручні рамки. «Єдино правильний» курс, окреслений Московською патріархією, вже фактично прийнятий правлячою нині українською елітою. Отже, кожному в цій ситуації належить робити власний вибір. І діяти згідно з ним.
ДО РЕЧI
Дніпропетровці порівнюють Кирила з Горбачовим
Візит патріарха Московського Кирила до Дніпропетровська почався з вельми неприємного інциденту. Місцева міліція затримала 39 активістів політичних партій і громадських організацій, які вийшли заявити про необхідність створення єдиної Православної церкви в Україні, яка не підкорялася б Москві.
Незвичайну суворість під час візиту патріарха відзначають також інші жителі Дніпропетровська. Близько 200 віруючих зібралися біля Севастопольського парку, де глава Російської православної церкви збирався покласти квіти до меморіалу героям Кримської війни. Городян, які прийшли привітати патріарха, до парку просто не пустили. Прибуття та від’їзд російського гостя вони змогли спостерігати лише здалеку. Жителям будинків, розташованих поряд із парком, «люди в штатському» наполегливо порекомендували взагалі не відкривати кватирок і вікон, а за можливості залишити будинки. Єдиною втіхою для віруючих стало те, що Кирило, виїжджаючи з парку на чорному лімузині, помахав людям через скло. Кілька разів, як це сталося в районі «Південьмашу», віряни намагалися привітати патріарха та отримати від нього особисте благословення. Вартові порядку і в цих випадках діяли рішуче — недисципліновану паству тут же «відсікали» й повертали за огорожу. Незважаючи на подібні непорозуміння, патріарх Кирило під час зустрічі з науковцями в Палаці студентів Дніпропетровського національного університету висловив захоплення українськими вірянами та кількістю прочан, які супроводжували його на заходах і богослужіннях. На зазначеній зустрічі в Палаці студентів стався невеличкий конфуз, який присутні постаралися дипломатично не помітити. Патріарх, висловлюючи вдячність за присвоєння йому звання почесного доктора Дніпропетровського національного університету, двічі переплутав назву вузу та по батькові ректора. Виступ Кирила, присвячений відносинам науки і релігії в сучасному світі, зал вислухав із зацікавленням. У першому ряді, слухаючи главу Московського патріархату, сидів міністр освіти і науки України Дмитро Табачник. «Патріарх, безумовно, освічена й мудра людина, а також прекрасний оратор, який уміє проводити свою лінію на зміцнення православ’я, — поділився своїми враженнями декан історичного факультету ДНУ Сергій Свєтленко. — Крім того, він явний реформатор, і його невипадково багато в чому порівнюють з Михайлом Горбачовим. Під час зустрічі, як можна було помітити, глава РПЦ прагнув не акцентувати увагу на проблемі створення єдиної помісної церкви в Україні. Його виступ, як мені здалося, справив враження на викладачів і студентів дніпропетровських навчальних закладів. До речі, на зустріч із Кирилом багато хто прийшов, незважаючи на те, що перебуває у літніх відпустках».
Та все ж у своїх виступах у Дніпропетровську патріарх-реформатор час від часу пускав «отруйні стріли» у своїх опонентів із Київського патріархату, незважаючи на те, що напередодні візиту ті заявили, що молитимуться за здоров’я Московського патріарха. На зустрічі з духівництвом глава РПЦ розкритикував «розкольників» з УПЦ Київського патріархату і УАПЦ, закликавши своїх підлеглих бути їхнім «абсолютним антиподом». Патріарх заявив, що він бореться з розколом не для поневолення України, а для порятунку православної віри. Патріарх порекомендував священнослужителям активніше проводити виразні проповіді, працювати з молоддю і займатися соціальними справами.
До речі, як повідомляє прес-служба облдержадміністрації, голова облдержадміністрації Олександр Вілкул передав патріархові Кирилу «прохання віруючих Дніпропетровщини про трансляцію його проповідей на обласному телеканалі». Голові облдержадміністрації стало відомо, що на першому каналі Росії виходить програма «Слово пастиря». «Більшість дніпропетровських глядачів цю програму дивитися не можуть, — відзначив О. Вілкул, — хоча від віруючих надходять прохання». У зв’язку з цим голова облдержадміністрації звернувся до патріарха Кирила та дістав благословення на регулярну трансляцію. Вже цієї осені програма, яку веде патріарх, демонструватиметься в ефірі одного з провідних обласних каналів, повідомляє прес-служба.
Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ
